Пасіонарний етногенез та особистісна деградація

Христос і багатий юнак. Фото: churchofjesuschrist.org

Розмова Спасителя з багатим юнаком, який шукав для себе відповідь на питання, що ж зробити, щоб успадкувати вічне життя, дійшла висновку про те, що душа, яка кинула в землю якір із золота, як би не намагалася, не зможе стати птахом небесним.

Гроші, звичайно, самі по собі не є злом, скоріше навпаки. Людина змушена працювати заради того, щоб існувати, і це в нашому нинішньому стані радше добре, ніж погано. Якщо зараз усім людям без винятку надати повний достаток і позбавити необхідності працювати, то це призвело б до загальної деградації. Але коли засіб стає метою життя, це теж ні до чого хорошого не призводить.

*   *   *

Погіршення стану здоров'я змусило мене виходити на стадіон. Я згадав, що багато років тому купив ціпки для скандинавської ходьби, і почав примушувати своє тіло рухатися, щоби остаточно не розвалитися. Серед інших завсідників занять спортом мою увагу привернули двоє молодих людей, які завжди ходять по доріжці, тримаючи перед собою на витягнутій руці смартфони.

Хоча говорять вони тією ж мовою, що й я, але щоразу, коли вони мене обганяють, я чую потік незрозумілих мені слів: біткоїн, крипта, майнінг, пули та інше. А між цими словами, як зв'язка, звучать матюки. Власне, ці два хлопці – ікона того, як живе тепер сучасний світ. Але я задумався, а хіба ми жили колись інакше? Почав згадувати…

*   *   *

П'ятий клас, Гуляйполе, рідна школа. Вчителі нас наполегливо вчать жертовності заради Батьківщини та ближнього. Для цього нас змушують читати відповідну патріотичну літературу, дивитися такі ж фільми та бути присутніми на позакласних бесідах із цього ж приводу. Нам давали завдання писати твори на тему «Моя майбутня професія».

Я пам'ятаю, як ми мріяли стати льотчиками, військовими, лікарями. У нас був підвищений інтерес до професій, завдяки яким ми могли б служити своїй країні. Не кількість зароблених грошей, а ризик для життя, пов'язаний з тією чи іншою працею, найбільше залучав нас. Тому що саме так ми могли послужити людям, виявити свій героїзм, вірність Батьківщині та її ідеалам.

Я пам'ятаю, як мріяв бути геологом, ходити тайговою далечінню, спати в наметах, навчитися грати на гітарі, щоб співати біля багаття. Ми допомагали пенсіонерам, ветеранам, були постійними учасниками тимурівських команд. Який блаженний був тоді час!

*   *   *

Чомусь згадалася пасіонарна теорія етногенезу Лева Гумільова. Я не є ні її противником, ні прихильником, але етапи практичного втілення цієї теорії я перевірив на досвіді власного життя.

Серед моїх друзів з'явилася дівчина, батько якої привіз їй із далекого плавання мікровельветові джинси та японський касетний магнітофон SHARP. Тоді ми захоплено роздивлялися ці предмети розкоші. Ні, любити Батьківщину ми, звичайно ж, менше не стали, але «ідеал жертовної любові» ближче до підліткового віку став витіснятися «прагненням до життєвого успіху та визнання». А без джинсів та японського магнітофона ні про який успіх не могло бути й мови. Авторитетні однокласники ходили у «батниках», джинсах та їздили на мотоциклах Jawa.

Те, про що я пишу, зрозуміє мало хто, тільки ті, хто старший за п'ятдесят років. Нам тоді було не зрозуміло, як може бути так, що бомж у Лос-Анджелесі риється у смітнику, одягнений у джинси, які у нас коштували 220 рублів, тоді як мій батько інженер-будівельник отримував 120, а мати бібліотекар 80.

Отже, згідно з теорією Льва Миколайовича Гумільова, ми від ідеалу жертовної перемоги опустилися до прагнення успіху, а після нього почали прагнути втілити у своєму житті «ідеал знання та краси». Але яких?

Знань, звичайно ж, заборонених, гріховних, досі невідомих, з досвідченим долученням до них у вигляді алкоголю, наркотиків, до краси демоноподібного сексуального образу, що є об'єктом пожадливості та захоплення для оточуючих, до «краси» лідера зграї, що володіє незаперечним тиранічним авторитетом ватажка.

Дитячі мрії про жертовне служіння Батьківщині тепер стали нам здаватися якоюсь безглуздою дурістю. На початку дев'яностих, коли ми вже давно закінчили школу і повернулися з армії, прагнення до ідеалів успіху та краси почали втілюватись із ризиком для життя. А це вже наступний етап деградації етносу.

Чим це все закінчилося, знаю з досвіду багатьох моїх юнацьких друзів і знайомих. Ті, хто не ліг «смертю хоробрих» у кривавих війнах нескінченних «стрілок» і розборок бандитських угруповань у дев'яностих, потім все одно деградували остаточно у в'язниці. А ті, хто уникнув і тієї, і іншої долі, трохи пізніше зійшли в могилу від алкоголю, передозу наркотиків або просто безглуздого життя.

Лише деякі з них випали в осад життя «тихого обивателя, адаптованого до біоценозу». Більшість же пішла з життя від «нездатності задовольняти і регулювати бажання».

В чомусь таки Лев Миколайович Гумільов мав рацію.

*   *   *

Коли я мав можливість піти на цвинтар рідного міста, яке зараз практично зрівняла із землею війна, то не раз дивився на могили тих, кого запам'ятав світлими дітьми з милою посмішкою, кого потім бачив гарними молодими, привабливими юнаками та дівчатами. Я пам'ятаю, як поступово змінювалися ці обличчя. Звісно, всі люди змінюються із віком. Але чи встигнемо ми знайти своє справжнє обличчя до того, як переступимо межу земного життя? Ось у чому питання.

Прагнення до володіння земним багатством будь-якою ціною завжди призводить якщо не до повної моральної деградації, то принаймні до екзистенційного краху всього життя. Я, схоже, дожив до того часу, коли відносини між державами на міжнародному рівні стали нагадувати відносини між агресивними, не обтяженими інтелектом і культурою поведінки підлітками. Назвати це дорослими відносинами я не можу, тому що в цьому всьому немає ні краплі розважливості чи хоча б елементарного розуміння того, що люди в будь-якій країні, за будь-якої держави завжди хочуть лише одного – жити у стабільному мирі та спокої.

На землі ми не маємо нічого свого, все тут тільки Боже. Рано чи пізно все пройде, тільки сльози, горе та страждання людські стануть вічною пам'яттю тих, хто їх посіяв у цьому світі.

Якщо змістом життя не є шлях до вічної чистоти, правди та істини, то рано чи пізно тією чи іншою мірою особиста, національна чи етнічна деградація неминуча.

«Ти весь час твердиш – "моє", "моє". А що твоє? Робота? Найменша недуга – і ти не можеш працювати. Гроші? Найменше падіння грошового курсу, і вони випливають із рук. Родина, сім'я? Але близькі йдуть прямо на твоїх очах. Тіло? Воно може загинути навіть у ванній кімнаті або під час обіду. Розум? Він завжди може відмовити чи обдурити. Думки? За все життя жодна з них не залишилася з тобою більше секунди. І тільки твоя свідомість чи дух ніколи не покидає тебе. Швидше ти покинеш його, ніж твій дух колись зробить це. Саме він і є вічною основою твого існування. Глибоко осягни блаженну бідність свого духа і будь блаженний і вільний у Христі: "Того дня пізнаєте ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас"» (Ін.14:20) (старець Симон Безкровний).

Читайте також

Як зцілитися від кровотечі душі

Недільна проповідь.

У всіх спокусах йди в духовне серце, більше нікуди

Сердечна розмова про важливе.

Бідний Лазар: найкращий засіб порятунку від пекла

Недільна проповідь.

Що не досказно у притчі про сіяча

Недільна проповідь.

«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»

Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.

Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема

Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?