Епітафія на надгробок професорів богослов'я

Упокорюючись перед всеблагою волею Господа, ми починаємо відчувати, що земне життя – це, насправді, перший щабель Небесного раю. Фото: tbn-tv.com

Апостольське читання недільного дня словами апостола Павла говорить нам про те, що Христос у Самому Собі примирив Небо і Землю, зруйнувавши за допомогою Хреста ту перешкоду ворожнечі, яка була між ними (Еф. 2:14-22). Тепер у Христі ми маємо мир і доступ до Нетварного Світла Святої Трійці. Як же нам увійти в цей світ Христовий? По-перше, потрібно нарешті перестати Христа розбавляти світським життям, і мирське життя не потрібно розводити в різних пропорціях із Христом. Для того, щоб спастися, необхідно все ж остаточно визначитися і зробити свій вибір. Або йти за Спасителем у Вічне Життя, або ж гинути разом з тим, що йде семимильними кроками в прірву пекла, світом.

Божа любов така, що вона дуже делікатно, не обмежуючи свободу нашої особистості, дбає про нас так, що людина цього навіть не помічає. І тільки той, хто без жодних сумнівів в усьому довіриться цій Любові, починає на власні очі бачити у своєму житті дію Промислу Божого. Упокорюючись перед всеблагою волею Господа, ми починаємо відчувати, що земне життя – це, насправді, перший щабель Небесного раю. Коли смирення огортає душу великим спокоєм, в ньому, як у прозорій воді, людина бачить, що Любов'ю Божою живе все Його творіння, як живе, так і неживе. Від світла далеких зірок до маленьких крапельок роси на траві – все говорить про цю Любов. Проліски на талому снігу, запашний бузок у весняному саду, стиглі грона винограду, пурпурні червоні світанки і заходи сонця – все в цьому світі нагадує про той прекрасний час, коли вся земля була величезним садом, створеним для людини.

Чуйне серце не може залишатися байдужим при спогляданні створеного Богом неймовірно красивого світу, який безкорисливо віддає нам свою красу. Все це вже саме по собі спонукає нас з огидою поставитися до всякого зла і звернутися до Бога з молитвою вдячності. Потрібно лише навчитися читати ту потаємну мову, якою говорить з нами Бог. Його промова, звернена до нас, звучить із журчання лісового струмочка, солов'їної трелі, шуму дощу за вікном, запаху весняних квітів, дзижчання бджіл... Навіть нявчання ласкавого кошеняти, що ластиться до наших ніг – це теж тихий шепіт Бога, звернений до нашої душі. Як можна після цього не любити Бога?

В цьому є велика радість – за все дякувати Богу!

Коли душа в покаянні і подяці починає потихеньку виходити з гріховної тьми власного серця, вона починає розпізнавати лагідний дотик Божественної Любові за особливим молитовним настроєм, за тонким і поетичним душевним відчуттям. Світ добра, краси і світла отримує зворушливий відгук десь у глибині нашого серця, яке починає дякувати Богові за все, що Він для нас зробив. В цьому є велика радість – за все дякувати Богу!

Кожна людина шукає справжньої радості в житті, але не кожен знаходить до неї вузьку дорогу. Широка дорога веде до тієї радості, яка лоскоче нерви і розхитує психіку. Справжня радість тиха, мирна, лагідна. Вона обволікає ніжним шарфом спокою серце і заспокоює душу. Між Божественною і пекельною радістю лежить прірва. Той, хто отримав першу, ні за що не проміняє її на останню. Але і тому, хто відчув страшенну радість, дуже важко залишити її і знайти дорогу до Божественної. І та і інша радість знаходяться в нашому серці. Божественна радість – дар свободи, пекельна ейфорія – ланцюги гріха.

З висоти своїх прожитих років я вже маю право сказати – чим більше людина живе, чим більше дізнається, тим більше у неї виникає запитань, тим більше з'являється в її житті незрозумілого і неясного. Тисячу разів правий був Сократ. Вся наша освіченість, начитаність, інтелект приведуть нас у кінці кінців до великого надгробного каменя, на якому буде написано великими літерами: «Тепер я точно знаю, що нічого не знаю». До цього каменя прийде будь-хто, хоч скільки-небудь освічена людина. Тільки дурень буде вважати, що він щось знає.

Сократ був правий. Вся наша освіченість, начитаність, інтелект приведуть нас в кінці кінців до великого надгробного каменя, на якому буде написано великими літерами: «Тепер я точно знаю, що нічого не знаю».

Між світом земної метушні з його нікчемною «мудрістю» і незбагненним океаном Божественної реальності завжди є смуга так званого «прибою». На ньому валяються купи всякого сміття, викинутого на берег. Так і в нашому житті є Бог, є пізнання Бога, є невпинний рух до Нього людського духу. А є те, що існує поряд з цим рухом. Це сміття і піна нескінченних і нічого не вартих балачок про Бога і релігію. Спори до хрипоти сліпих про гідність живописних полотен, диспути глухих про красу музичних творів. Велична краса гірських вершин, високі стовбури вічнозелених сосен, глибини чистих гірських озер можуть розповісти про Бога набагато більше, ніж тези всіх релігієзнавчих конференцій разом узятих.

Краса Божого світу нагадує про втрачений рай та спонукає людський дух до наживання чистоти серця. Це і є та краса, яка може врятувати світ. Коли людина навчиться своїм серцем вловлювати ці швидкоплинні, тонкі і ніжні доторки Божественної благодаті, тоді вона відчує в своїй душі музику вічності. Але якщо вона замінить їх мертвою релігійністю, і розчинить диво богопізнання розмовами про Бога і підгонкою своєї душі під незрозуміло ким вироблені шаблони, то таємниця зустрічі з Божественною невловимістю піде з серця, як свіжа дощова вода йде в тріщини висохлої землі.

Акторство, лицемірство, фарисейство, фальш у вірі набагато гірше зневіри і атеїзму. Щира церковність завжди світла і прекрасна, як перші польові квіти. Їй нудні порожні розмови про Бога і снобізм «професіоналів в області релігії». Важко сприймати навіть на слух загрузлих до терпкості в устах безблагодатних проповідників слова про Бога, смирення і несення хреста. Без Бога навіть найталановитіша душа приречена на те, щоб стати дикою і колючою. Без віри і покаяння в серці людини залишається тільки не підстриженим бур'яном пристрастей і диким полем поганих помислів.

Велична краса гірських вершин, високі стовбури вічнозелених сосен, глибини чистих гірських озер можуть розповісти про Бога набагато більше, ніж тези всіх релігієзнавчих конференцій разом узятих.

Це може здатися дивним, але можна вимовляти правильні слова, міркувати про чесноти, з ентузіазмом цитувати святоотцівські тексти і в той самий час носити в собі демонизм у вигляді глибокого егоїзму. Показна релігійність схожа на правду, але внутрішньо нею не є, так як завжди самовдоволена. Вона живе подвійним життям – на людях псевдодуховність, у вузькому колі – вседозволеність.

*   *   *

Православна людина – та, що живе Євангельською правдою, що зуміла мечем Божественної Любові розрубати кайдани свого гріховного рабства. Вільний відрізняється від раба тим, що у першого завжди спокійне, смиренне і м'яке серце, а у другого дратівлива, метушлива, постійно незадоволена і ремствуюча душа. Від вільного йде ніжне тепло, а від раба віє крижаним холодом.

Справжнє християнство завжди вистраждане кров'ю і потом живої віри. Православне серце живе в благодаті Христової любові. Тільки лагідній душі відкриваються таємниці Премудрості Божої. Тому істинне Православ'я так і залишається не зрозумілим багатьма людьми. Але у всьому багатогранному і строкатому світі тільки воно здатне пробити в людському серці джерело Живої Води, що тече в Життя Вічне. Тільки в Православ'ї людська душа перетворюється в дійсну любов і приходить до розуміння того, що найближчим почуттям по відношенню до любові є – смирення.

Читайте також