Про Камінь, єдність та Йосафата Кунцевича

Шевчук вважає, що Кунцевич – символ єднання українців із католичеством. Фото: СПЖ

10 вересня 2023 р. у Ватикані представники УГКЦ відзначили 400-річчя «мучеництва» Йосафата Кунцевича. Глава УГКЦ Святослав Шевчук назвав його «героєм, здатним любити так, як любить Бог».

Примітно, що ювілей Кунцевича припав на час, коли в Україні дуже серйозно захитався авторитет католицтва і папи римського через проросійські висловлювання понтифіка. І уніати на чолі зі Святославом Шевчуком докладають титанічних зусиль щодо виправлення ситуації. Ось і зараз глава УГКЦ вирішив згадати ім'я «святого», щоб переконати українців, що необхідно зберігати єдність із католицтвом.

«Сьогодні Йосафат нам каже: Діти України, ніколи не слухайте голосу тих, хто говорить вам зректися тієї єдності. Бо наша Церква вижила у всіх історичних епохах, вистояла перед тими, хто хотів її ліквідувати, завдяки тому, що була в єдності з великою вселенською сім'єю Католицької церкви, подібно до того, як сьогодні Україна не зможе вистояти в тій війні без міжнародної допомоги та підтримки на всіх рівнях», – заявив Шевчук.

Але пригадаймо, хто ж такий Кунцевич і чи справді він «любив так, як любить Бог».

Хто такий Йосафат Кунцевич?

Для УГКЦ Кунцевич, звісно, святий, оскільки сприяв становленню цієї релігійної організації та переведення до неї православних громад. До речі, не виключено, що у майбутньому ПЦУ канонізує тих, хто сьогодні зрізає болгарками двері у православних храмах і виганяє з них віруючих за допомогою газових балончиків. Втім, Йосафат Кунцевич ще й життя своє закінчив насильницькою смертю. Ось як про це розповідає канадський історик польського походження Орест Субтельний: «У 1623 р. у Полоцьку місцевий греко-католицький архієпископ Йосафат Кунцевич, який спробував відібрати у православних дві їхні церкви, сам став жертвою розлюченого натовпу». Тобто навіть цей світський історик, не помічений у симпатіях до Православ'я, свідчить, що причиною смерті Й. Кунцевича стала його діяльність з віджимання церков у православних. Якщо розглядати ті події трохи докладніше, виходить ось яка картина.

Наприкінці 1618 р. Йосафат Кунцевич був призначений Полоцьким архієпископом. У ті часи не було ні ЗМІ, ні всяких там Фейсбуків і можна було досить довго приховувати справжню інформацію про себе. Що Й. Кунцевич і робив, заявляючи народу про те, що він не уніат, а православний. Адже народ тримався православної віри і перехід в унію вважав зрадою.

Але незабаром настав момент істини.

У Константинопольській Церкві, до якої входила тоді Київська митрополія, чудово знали, що всі архієреї Митрополії, включаючи Й. Кунцевича, перейшли в унію. Отже, треба було висвятити для Митрополії нових архієреїв. Цю місію за дорученням Константинопольського патріарха Тимофія ІІ взявся виконати Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ. В 1620 р. у Києві він звершив хіротонію трьох архієреїв: Іова (Борецького) в сан митрополита Київського, Ісаю (Копинського) на єпископа Перемишля і Мелетія (Смотрицького) в сан архієпископа Полоцького. А за рік раніше, тобто у 1619 р., Й. Кунцевич випросив у польського короля Сигізмунда III грамоту, за якою всі православні церкви і монастирі в Полоцькій єпархії передавалися саме йому, тобто переводилися в уніатство, незважаючи на думку духовенства та парафіян.

В разі незгоди парафії передавалися уніатам насильно. Непокірним православним священникам під загрозою смерті заборонялося підходити близько до храмів. Православні богослужіння фактично припинилися. Немовлят не хрестили, померлих не відспівували. Померлих православних вивозили вночі за міські стіни та викидали у рів із нечистотами.

Діяв Й. Кунцевич настільки нелюдяно та беззаконно, що на це звернула увагу навіть офіційна польська влада. 9 лютого 1621 р. канцлер (прем'єр-міністр) Польщі Лев Сапега, католик за віросповіданням і переконаний прихильник унії, написав листа уніатському Київському митрополиту Йосипу Рутському про Й. Кунцевича: «Не один я, але й інші дуже засуджують те, що ксендз Полоцький надто жорстоко почав чинити в справах віри і дуже набрид і став огидним як у Полоцьку, так і скрізь. Давно я застерігав його, просив і умовляв, щоб він так жорстоко не діяв, але він, маючи свої міркування, більш уперті, ніж ґрунтовні, не хотів слухати наших порад. Дай Боже, щоб наслідки його розпоряджень та суворих дій не зашкодили Речі Посполитій. Заради Бога прошу вашу милість, напоум його, щоб він припинив і залишив свою суворість у цих справах і швидше добровільно уступив могилівцям їхні церкви, не чекаючи того, щоб вони самі і без прохання відібрали їх у нього... Будь ласка, ваша милість, тримай його на віжках».

В 1622 р. православний Полоцький єпископ Мелетій (Смотрицький) прибув до Вітебська і направив місцевій владі грамоту, в якій оголошував себе законним православним Полоцьким архієреєм. Це викликало хвилю народної наснаги. Православні відчули надію відновлення своїх прав. Ті, хто під тиском перейшов до унії, повернулися в Православ'я. Внаслідок цього Й. Кунцевич зажадав рішучого втручання світської влади. Він написав скаргу Льву Сапезі, вимагаючи покарання православних.

Але Л. Сапега відповів йому так: «Не хотів би я вступати з вашим преосвященством у листування та суперечки, але, бачачи завзятість, з якою ви відстоюєте свої переконання, не слухаючи жодних резонів, знаходжу себе змушеним відповідати, всупереч моєму бажанню, на безпідставний лист ваш. Зізнаюся, що і Я дбав про справу унії, і що було б нерозсудливо залишити цю справу; але мені ніколи й на думку не спадало те, що ваше преосвященство буде приєднувати до неї такими насильницькими заходами. <…> А ви своїм необачним насильством підбурили і так би мовити, змусили народ російський до опору та порушення присяги, даної його королівській величності. Вам важко від цього відмовитися, коли вас викривають у цьому скарги, подані руськими польським і литовським начальникам... Згідно з вченням Св. Письма, потрібно дбати, щоб наші ревнощі і бажання єдиновірства ґрунтувалися на правилах любові; але ви ухилилися від настанови цього Апостола, тому не дивно, що підвладні вам вийшли з покори.

Що стосується небезпек, які загрожують вашому життю, на це можна сказати: кожен сам буває причиною свого нещастя... Замість радості, горезвісна ваша унія наробила нам стільки клопоту, чвар, і так нам остогидла, що ми хотіли б краще залишитися без неї, так багато, з її милості, ми терпимо занепокоєнь, прикростей і докук. Ось плід вашої горезвісної унії! Сказати правду, вона набула популярності лише смутами і розбратами, які справила вона в народі і в цілому краї!».

Більш як вичерпна оцінка діяльності Й. Кунцевича! Повторимо, вона дана не православною людиною, а польським політичним діячем, католиком і прихильником унії.

Але після такої відповіді Й. Кунцевич не вгамувався, а написав скаргу на самого Л. Сапегу польському королю Сигізмунду III та римському папі Григорію XV. Ті на скаргу відгукнулися охоче. Сигізмунд III надав у розпорядження Й. Кунчевича війська, за допомогою яких той жорстоко придушував опір православних Полоцької єпархії.

В 1623 р. у Варшаві на засіданні польського сейму (парламенту) православний волинський шляхтич Лаврентій Древінський розповів про те, що являли собою ці безчинства: «У Литві Полоцький архієпископ 5 років уже тримає запечатаними православні церкви Орші та Могильова. Громадяни полоцькі та вітебські, які не можуть мати в місті, за забороною того ж архієпископа, ні церкви, ні навіть будинку для відправлення свого богослужіння, примушені у недільні та святкові дні виходити для того за застави в поля, та й то без священника, так як ні в місті, ні поблизу міста їм не дозволено мати свого священнослужителя».

«Нарешті, ось справа жахлива, неймовірна, варварська і люта: минулого року, у тому ж литовському місті Полоцьку, той самий апостат-єпископ, щоб ще більше досадити городянам, навмисно наказав викопати із землі християнські тіла, нещодавно поховані в церковній огорожі, і викинути з могил на поживу псам, як якусь падаль».

волинський шляхтич Лаврентій Древінський про вчинки Йосафата Кунцевича

Якщо сьогодні православні, вигнані зі своїх храмів, звершують богослужіння у приватних будинках, колишніх магазинах, складах чи інших подібних приміщеннях, то у XVII столітті вони виходили звершувати службу за місто, у поля та лісопосадки. І ось 12 листопада 1623 р., коли Й. Кунцевич повертався з недільної служби, він зустрів православного священника на ім'я Ілля, який прямував за місто для звершення такого нелегального богослужіння. Архідиякон Й. Кунцевича, на ім'я Дорофей напав на нього, побив до напівсмерті, приволок до архієрейського будинку і замкнув в одному з приміщень. Ця жорстокість настільки обурила православних городян, що вони увірвалися до будинку Й. Кунцевича і, ймовірно, зарубали його сокирою (принаймні на одній із «ікон» Й. Кунцевич зображується з сокирою в голові).

Дуже не схоже на те, як і за яких обставин приймали мученицьку кончину справжні християнські мученики. Є ще одна відмінність: за смерть християнських мучеників не мстили, а за смерть Й. Кунцевича помстилися сповна. Сигізмунд III направив у Вітебськ війська, слідство у справі Й. Кунцевича тривало лише три дні, внаслідок чого 19-ти особам були відрубані голови, у тому числі двом першим бургомістрам Вітебським та одному Полоцькому, всього до смерті було засуджено 120 осіб, їхні маєтки було конфісковано, 100 осіб посаджено до в'язниці, 200 – покарано батогом. Вітебськ був позбавлений магдебурзького права та всіх привілеїв. Вітебська ратуша була зруйнована, а на місто було накладено штраф у 3079 злотих, з церков було знято всі дзвони. Як написав один дослідник тих подій, «жодна язичницька тризна не була відсвяткована кровожерніше за смерть Кунцевича».

В чому єдність?

Наляканий обструкцією папи Святослав Шевчук від імені Кунцевича закликав українців «не слухати» тих, хто закликає сьогодні зректися єдності з католицтвом. Здається, це явне перебільшення. Таких голосів якраз сьогодні й не чути. Все якраз навпаки.

В Україні все більше і більше у свідомість суспільства впроваджується наратив, згідно з яким католицизм – це щось істинно європейське, гуманне, демократичне, цивілізоване тощо, а Православ'я – це московське, вороже, імперське та інше в тому ж дусі.

Так, цей наратив сьогодні перебуває у початковій фазі своєї розкрутки, сьогодні українське суспільство намагаються переконати, що є «правильне православ'я» в особі ПЦУ і «неправильне» в особі УПЦ. Але вже окреслилися контури наступної фази релігійних перетворень – «неправильним» буде оголошено все Православ'я, а «правильним» лише те, що знаходиться, як каже С. Шевчук, «у єдності з великою вселенською сім'єю Католицької церкви». Вже робляться недвозначні заяви щодо перспектив об'єднання УГКЦ та ПЦУ, проводяться відповідні конференції, слухання, організовуються спільні молитви. І якщо (напевно, правильніше сказати: коли) патріарх Варфоломій піде на поєднання з Ватиканом, то наратив, що Православ'я – це «російський імперіалізм», звучатиме звідусіль. Тоді гасло, що «єдність» – це виключно єдність із Ватиканом, буде домінуючим. Тоді справу Й. Кунцевича буде продовжено з новими силами.

Але єдність Церкви – це зовсім не єдність з Римським престолом, це єдність всієї Церкви, небесної і земної, це єдність у віровченні та моральності, це єдність у Святому Дусі й Таїнствах. Чи католики можуть сьогодні сказати, що вони вірять так само, як і вся Церква першого тисячоліття? Очевидно, що ні. Крім нового догмату про «філіокве», який вони затвердили лише на початку XI ст. і внесли доповнення до Символу віри, католики затвердили багато інших догматів: про непорочне зачаття Діви Марії, про чистилище та іншї. Тому, коли ми говоримо: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву», ми маємо на увазі зовсім інше, ніж каже С. Шевчук.

На якому камені заснована Церква?

І ще на один вислів глави УГКЦ хотілося б звернути увагу. «Ми з вами є синами та доньками Вселенської Церкви, бо віримо, що саме на скелі апостола Петра Христос заснував свою Церкву. І цей Петро продовжує жити, діяти і служити через своїх наступників, виявляючи божественне і надчасне започаткування Церкви як Тіла Христового», – заявив С. Шевчук.

Те, що Церква заснована на особистості апостола Петра – це типова помилка католиків, яка тим не менш може здатися правдивою, адже дійсно в Євангелії сказано: «І Я говорю тобі: ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її...» (Мф. 16:18). Щоб ці слова не спокусили нікого з православних, наведемо лише кілька цитат зі святих отців, коментували цей вірш Євангелія.

Святитель Іоанн Златоуст: «І Я тобі кажу: ти є Петро, і на цьому камені – тобто на віросповіданні – збудую Церкву мою (ст. 18). Цими словами Господь показує, що з цього часу багато хто буде вірувати, підбадьорює дух Петра і робить його пастирем: і врата пекла не здолають її. Якщо ж не подолають її, то тим більш і Мене. Тому не бентежся, коли почуєш, що Я буду відданий і розіп'ятий. <…> «На цьому камені». Не сказав: «на Петрі», тому що він створив Свою Церкву не на людині, а на вірі. Що ж то була за віра? «Ти Христос, Син Живого Бога» (Мф. 16:16).

Блаженний Ієронім Стридонський: «Ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою. Подібно до того, як Він сам дав апостолам світло, щоб вони називалися світлом світу, і як інші назви походять від Господа, – і Симону, який вірував у Камінь, або Христа, Він дарував ім'я Петро».

Блаженний Феофілакт Болгарський: «Оскільки Петро сповідав Його Сином Божим, то Він каже: це сповідання, яке ти сповідав, буде основою віруючих, так що кожен, хто має намір будувати будівлю віри, покладе в основу це сповідання».

Як бачимо, святі отці відносили слова Христа про каміння не до Петра, а до сповідання віри, які той сказав раніше: «Він каже їм: а ви за кого почитаєте Мене? Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти Христос, Син Живого Бога» (Мф. 16:15,16). А те, що Церква заснована на Камені-Христі, сказано також у Святому Письмі.

«Приступаючи до Нього, каменя живого, людьми відкинутого, але Богом обраного, дорогоцінного, <…> Бо сказано в Писанні: "Ось, Я покладаю в Сіоні камінь наріжний, обраний, дорогоцінний; і віруючий у Нього не посоромиться"» (1 Петр. 2:4-6).

«Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Ісусом Христом» (1 Кор. 3:11).

Можна наводити й інші цитати з Писання і святих отців, але й сказаного достатньо, щоб переконатися у правильності православного розуміння Євангелія. Отже, нам треба триматися православної віри, не захоплюватися гарними словами і пам'ятати про заповіт преподобного отця нашого Феодосія Печерського: «Вірі латинській не долучайтеся, звичаїв їх не дотримуйтесь, причастя їх бігайте і всякого вчення їх уникайте і звичаїв їх гидуйте. Бережіться, чада, кривовірів і всіх їх бесід, бо і наша земля наповнилася ними. Якщо хтось і врятує свою душу, то тільки живучи в Православній вірі, бо немає іншої віри, кращої за нашу чисту і святу Віру Православну».

Читайте також