Віруючий «Фома невіруючий»

Запевнення Апостола Фоми. Візантійська ікона початку XIV ст. Фрагмент. Фото: fotoload

Словосполучення «Фома невіруючий» давно вже сталий вираз. Невтішне прізвисько, як ярлик, приклеїлося до одного з дванадцяти апостолів і навіть церковний люд без докорів сумління називає нині учня Христового невіруючим, навіть не замислюючись, що цей вислів якщо не абсурдний, то вже точно не перл дотепності чи мудрості.

І причина проста: апостол Фома невіруючим не був. Причому не в тому сенсі, що не міг бути невіруючим палестинський іудей дві тисячі років тому і, тим більше, не здатний був невіруючий невідлучно слідувати за Христом. Насамперед тому, що Євангеліє малює нам Фому не просто віруючим, воно зображує перед нами учня, чия любов до Вчителя була ревною, полум'яною та безкомпромісною.

Згадаймо коли і як згадується у Писанні апостол Фома.

Отже, Христос збирається йти до передмістя Єрусалиму, щоб воскресити померлого Лазаря. Учні відмовляють Спасителя, резонно помічаючи, що ось щойно іудеї хотіли побити Його камінням і ось Він знову збирається йти до них. Для учнів було очевидно: якщо Христос піде у Віфанію, підуть і вони з Ним, якщо Христа вирішать там убити, то й їх ця доля не мине.

І тут Фома вимовляє: «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати» (Ів. 11:16).

На думку тлумачів цього місця тут в учнях говорить страх. І найбільше до цього страху схильний саме Фома – він майже впевнений у тому, що з походу до Віфанії нічого доброго не вийде. Але й він єдиний, хто виявляє рішучість іти за Господом: так, йти до Віфанії смертельно небезпечно, та всі цього бояться, але робити нічого – уб'ють так уб'ють, треба йти.

Зрозуміло, що рішучість Фоми – це не рішучість сміливості та мужності. Це рішучість приреченості: якщо смерть від рук іудеїв неминуча, нехай вона стане швидше.

Але поряд із цим у словах Фоми нескладно побачити й інше: якщо Вчитель має намір йти на смерть, чи є інший вибір в учнів? А якщо навіть і є, то який у ньому сенс?

За час, який апостоли провели поруч із Господом, Він став для них практично всім. По суті, Він був усім їхнім життям. І якщо Він готовий на смерть, то який сенс без Нього?

У словах Фоми виразно бачиться те, що Христос для нього є основним сенсом життя. І саме ці слова є своєрідним ключем до розуміння наступного «невір'я» Фоми.

Насправді Фома не сумнівається у воскресінні Христа. Не демонструє зневіру, яка потребує аргументів та доказів. Фома беззавітно любить Господа, але за вдачею він малодушний (деякі отці навіть прізвисько Фоми «близнюк» вважають ознакою не наявності у нього брата близнюка, а характеристикою його вічної природи).

Зауважте, що Христос давав прізвиська учням саме характеризуючи їх: твердий у вірі: Симон – Камінь, імпульсивні Яків та Іоанн – Сини грому. Чи не тому непостійний, схильний до перепадів від одного до іншого Фома, став близнюком, тобто людиною, яка носить прізвисько, «Дидим» – похідне від слова «два»), а тому він би і радий і повірити, і прийняти, і зрадіти.

Але раптом ні? Раптом Христос не воскрес, раптом Його тіло хтось кудись переніс, раптом мироносицям, пригнобленим смертю Учителя, щось примріло у світанковому тумані. Раптом Петро з Іваном піддалися емоціям, не вникнувши як слід у суть справи?

Фома боявся розчарування. Фома любив Христа і побоювався, як би ця любов, спочатку вражена, а тепер тріумфуюча, не виявилася зганьбленою примітивною життєвою дійсністю.

Ну і де ж тут зневіра?

Правильно, нема її тут. Є, безумовно, є щось надто людське, чуттєве, душевне, що примішалося до віри Фоми і вплинуло на якість його любові до Господа. Однак все те ж саме є і в кожному з нас і так само як у Фоми, якщо не багато разів гірше, паразитує воно і на нашій вірі, нескінченно виявляючи себе у недоліках нашого духовного життя та пороках нашої церковності.

Але чи це робить нас невіруючими? Зрозуміло, що ні. Так само, як і Фому.

Читайте також