Багатію треба було купити Лазарю джинси

Притча про багатія і Лазаря – нещадне викриття людського вдавання. Вона оголює і виносить на поверхню всю нашу боягузливість. Спаситель, розбиваючи шкаралупу поверхневої побожності, показує нам те, у чому ми самі боїмося зізнатися. Правда в тому, що ми маловірні.

Коли скарбів – не перерахувати

Багатство… Я пам'ятаю, щоправда дуже неясно, той час, коли я був справді найбагатшою людиною у світі. Тоді мені нічого не було потрібно.

Потім я трохи збіднів і відчув потребу в деяких речах. Але мені було не складно їх собі придбати. У мене був власний літак, моторний катер та багато автомобілів. Звичайно ж, від найкращих виробників.

Коли батьки йшли на роботу, я стягував у велику кімнату табуретки, стільці, ящики, ковдри, покривала та всяку всячину. Через півгодини у мене вже стояв у будинку новенький літак, у якому я літав над Африканською саваною. А переставивши кілька стільців, уже обганяв мис Горн на швидкохідній яхті.

У мене був свій особистий котедж, створений за індивідуальним проєктом з Толі, сухих та свіжозрізаних зелених гілок, клейонки, сіна та соломи.

Скільки у мене ще було всяких скарбів – і не перерахувати. Все це я втратив і став жебраком Лазарем, як тільки жорстокий час депортував мене з країни дитинства в підліткову країну.

Між джинсами та щастям

Сьогодні вранці я взяв у руки свої джинси, щоб одягнутися перед виходом надвір. Мій погляд упав на шкіряну лейбу, через яку був протягнутий ремінь. Чорною фарбою по коричневій шкірі написано: «1995 GLOS jeans maker». У той момент, коли я тримав у руках синьо-блакитну джинсову тканину з характерними простроченими швами та мідними защіпками, відчуваючи пальцями її грубу пружність, з якихось глибин мозку несподівано для мене самого на поверхню свідомості вирвалася така сама картинка сорокарічної давнини.

Мені 15 років, я так само тримаю схожі джинси, тільки на них написано «Montana». Від володіння таким скарбом моя душа радіє від щастя. Зрозуміти, який може бути зв'язок між джинсами та щастям, можуть лише ті, кому, як і мені 1983 року, було 15.

А ще ті, хто на той час мав американські джинси, японський магнітофон Sharp, червоний спортивний костюм Adidas, прикрашений трьома білими смужками, мотоцикл Ява. З усіх цих перерахованих скарбів у мене були лише джинси. Але для мого містечкового щастя цього було цілком достатньо.

Картинка з підліткової пам'яті зникла так само раптово, як і з'явилася. І ось мені 55, і я тримаю в руках такі самі джинси. Прислухався до себе уважно. Може, хоч трохи, хоч десь, хоч трохи радості є з тієї ж причини? Абсолютний нуль! Зараз мені зовсім не важливо, чи є у мене джинси, чи ні. І будувати літак із ящиків та стільців у мене немає жодного бажання.

І різниця між тим, що давало душі стан щастя, і теперішнім станом – лише в якихось десятках років. А якщо цих років буде не десятки, а сотні, тисячі, а якщо ціла вічність? Чи замислюються про це люди, які готові на страждання, кров, горе людське заробляти свої мільярди? Ні, звісно, ​​їм не до цього. У них є зараз свій іграшковий банк, свої паперові грошики та свої ляльки Барбі. Але чи надовго?

Екскурсія вгору і вниз

Заради чого ми живемо, чого прагнемо, що шукаємо для того, щоб стати щасливими? Чи так буде нам колись важливим те щастя, яке для нас зараз є ідеалом життєвого благополуччя? Чи згадував багач у пеклі те, як йому було добре сидіти з друзями в тиші гіллястих олив, запиваючи вишукані страви ароматним вином? Чи він лише гірко шкодував, що пропустив єдиний шанс потрапити на лоно Авраама?

А чи усвідомлюємо, що саме зараз вирішується і наше питання, де ми проведемо свою вічність? І що ми сьогодні готові зробити для того, щоб не потрапити туди, куди потрапив євангельський багатій?

Чому ж так виходить, що ми не відчуваємо важливості короткого земного життя? Та все дуже просто. Ми не знаємо, як це, коли «просвітлений благодаттю дух лагідно сяє у духовному серці, там часу немає, простору немає, немає ні ширини, ні висоти, ні довжини, ні глибини. Там скрізь і всюди, у всіх напрямках, ніби всередині цього світла, сяє ще більш невимовне світло, яке відчувається духом, як "голос холоду тонкого і там Господь"» (старець Симон Безкровний).

Але ми знаємо, який на смак «Київський» торт, чим відрізняється їзда на «Таврії» від їзди на іномарці, якою буде якість сну на безпружинному матраці та на залізному ліжку тощо. Це те, що ми знаємо через досвід. А те, як живе багатій у пеклі чи Лазар на лоні Авраама, ми не знаємо.

Якби всіх землян повели на екскурсію в одне й інше місце, гадаю, життя на планеті відразу змінилося б радикально. Але Бог вирішив, що для нас корисніше вірити, а не знати. Очевидно, тому що наше прагнення чесноти, праведності і святості, у разі ведення майбутнього, вже не буде щирим і безкорисливим.

Звичайно ж, ми не хочемо, щоб Бог нам сказав: «Чадо, згадай, що ти прийняв блага в животі своєму» (Лк. 16, 14-17). Але й спати на холодній підлозі, жебракувати ми теж не хочемо. Хоча з року в рік, від воскресіння до воскресіння, ми кожного разу чуємо одні й ті самі слова: «Блаженні вбогі духом, засмучені, жадібні, голодні, гнані, ненавиджені всіма, обмовлені» (Мф. 5, 3-11). І навпаки: «Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте» (Лк. 6, 24-26).

Якщо Спаситель щось забирає, то не для того, щоб привласнити Собі

Чесно кажучи, я хочу, щоб моя сім'я мала можливість не голодувати, щоб було чим заплатити за квартиру, щоб було де жити, щоб ми не плакали, а краще посміхалися... Люди бояться стати лазарями. Тому що гіркота хвороб та злиднів нам зрозуміла, а що таке пекло, ми поки що, слава Богу, не знаємо.

Коли в земному плані нам надається вибір, не йдучи на компроміс із совістю, вибирати між тим, що вигідно, а що ні, ми завжди вибиратимемо свою вигоду, достаток і благополуччя. У своєму житті ми орієнтовані на багатія, а не на Лазаря. Свідомо ніхто з нас не вибирає те, що йде проти земного благополуччя та достатку. Що ж робити нам, таким немічним і маловірним, чого сподіватися?

Лазар потрапив на лоно Авраама з Божої волі. Він не просив у Бога хреста злиднів, він не мріяв про таке життя і не хотів, щоб його втішали дворові собаки, а не рідні. Так у нього склалося життя. У раю дуже багато багатіїв, і ввійшли вони туди, бо Господь Своєю благодаттю проклав непроникну прокладку між їхніми душами та багатством. Ще більше там лазарів. І вони ввійшли туди не тому, що самі вирішили стати лазарями, а бо Бог вивів їх на цей шлях. «Неможливеє людям можливе для Бога!» (Лк. 18, 27).

Не так багато людей вмирає раптово. Більшість із них, незалежно від свого матеріального достатку, стають перед смертю лазарями. Людина, яка вмирає від раку в багатстві, мало чим відрізняється від того, хто вмирає від тієї ж хвороби у злиднях. Чим би людина не володіла, які б не мала життєві блага – хвороби, скорботи та страждання всіх вирівнюють перед переходом у інший світ.

До того, як душа залишить тіло, вона втрачає все. Для неї, як і для Лазаря, вже немає нічого, крім болю, страху, безпорадності та страждань. «У чому застану, в тому й суджу», − каже Спаситель. Це т.зв. «аграфа» – вислів Христа, який не увійшов до Євангелія. Але ми всі його сприймаємо як євангельський, і це правильно.

Якщо у нас не вистачає сил і рішучості жити за всіма заповідями, а не лише за деякими, Бог нам Сам у цьому допомагає. Ще до виходу душі з тіла Господь знімає з людини земну броню, позбавляючи її то одного, то іншого.

Я на прикладі багатьох знайомих і друзів знаю, як люди на війні в одну мить втрачали все. Говорити та писати про це легко. Зрозуміти, як це насправді, може лише той, хто пережив гіркоту тяжких втрат. Але в них є тепер надія, як в Іова, – Бог дав, Бог і взяв.

Коли Спаситель Своїм Промислом у нас щось забирає, це не для того, щоб привласнити Собі, а для того, щоб залишити нам на потім, там, «де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть» (Мф. 6, 20). Так, ми багато чого не можемо, але Бог хоче, щоб ми спаслися. А якщо Він Сам цього хоче, то хто ж Йому може завадити?

Читайте також