Як репресіями проти Церкви «самовбиваються» президенти

Втручання у справи Церкви ставить хрест на рейтингах політиків. Фото: СПЖ

Практично всі українські президенти, попри свої передвиборчі обіцянки, рано чи пізно намагалися взяти під контроль «церковне питання». Їхній приклад наслідувала величезна кількість політиків і громадських діячів. Але що було з цими людьми далі? Давайте згадаємо основні віхи забутих політичних доль усіх тих, хто втручався у справи Церкви.

Кравчук

Почнемо з першого президента України Леоніда Кравчука (роки президентства 1991–1994). До крісла глави держави він пересів з посади головного ідеолога Компартії УРСР. У країні Совєтов, як ми пам'ятаємо, ставлення до Церкви було різко негативним. Однак Леонід Кравчук в інтерв'ю виданню «Новый регион» заявив буквально таке: «Сьогодні я заявляю, що будь-яка підтримка представників влади тієї чи іншої гілки Православ'я шкодить Україні. Тому що і за УПЦ-МП, і за УПЦ-КП стоять мільйони вірян. Моя позиція однозначна: держава не повинна втручатися в церковні справи та не квапити події».

Правильні слова, погодьтеся, але сказані вони були через 20 років після того, як Леонід Макарович перестав бути главою Української держави – у 2005 році. А от у 1992-му він говорив зовсім інше. Так, саме йому, а не Філарету Денисенку, приписують формулу «Незалежній державі – незалежна Церква». Її виникнення диктувалося тим, що Церкву можна використовувати як серйозну підтримку політичних амбіцій. Водночас Кравчук розумів, що ні УГКЦ, ні тим паче УАПЦ забезпечити народну підтримку не зможуть – і через свою локалізацію на заході України, і через те, що самі не користувалися підтримкою у населення країни. Тому Кравчук разом зі своїм давнім знайомим по релігійному сектору (нагадаємо, що він був ідеологом ЦК КПУ) Філаретом Денисенком створює УПЦ КП, фактично розколовши Православ'я в Україні. Чи допомогло йому це?

Ні. 1994 року він, після масових заворушень та під тиском громадськості, призначає дострокові вибори і... програє їх Леоніду Кучмі.

Кучма

Другий президент, Леонід Кучма (1994–2005) – єдиний з усіх глав нашої держави, який просидів на Банковій 2 терміни поспіль. Спочатку він у справи Церкви не втручався. Завдяки цьому свої перші вибори він виграв – за рахунок сходу України, населення якого категорично не підтримувало філаретівську структуру. Під час свого першого терміну він справді дистанціювався від «церковного питання». Проте коли Кучма став президентом країни вдруге, його ставлення до Церкви змінилося. Відомо, що на початку 2000 року він їздив до патріарха Варфоломія з метою домовитися про створення «єдиної помісної Церкви» та дарування Томосу.

У 2001 році він демонстративно святкує Успіння Божої Матері не в Київській лаврі, яка святкувала своє 950-річчя, а в Андріївському храмі, де служив глава УАПЦ Мефодій Кудряков. Того ж дня, 28 серпня 2001 року, Кучма фактично створює «теоретичну базу» для подальшого втручання держави у справи Церкви. Він каже: «Єдність Церкви, активна діяльна і відповідальна її позиція цементують націю, зміцнюють державу і політичну стабільність, сприяють духовному розвитку суспільства. Під таким кутом зору всі ми повинні розглядати найвищою мірою актуальну проблему об'єднання українського православ'я. Створення помісної Православної Церкви – не самоціль. Це єдиний шлях до підвищення тієї ролі, яку відіграють і повинні відігравати в нашому бутті віра та релігія».

Але ні поїздки до Варфоломія, ні спекуляція на темі релігії не продовжили Кучмі його «царювання». Епоха Кучми завершилася звинуваченнями його у вбивстві Гонгадзе, масовими протестами та «Помаранчевою революцією».

Ющенко

Віктор Ющенко (2005–2010) на початку свого шляху до крісла глави держави акуратно й старанно обходив тему Церкви. Щоправда, певні натяки на те, що ця тема йому близька, він давав уже у своїх передвиборчих агітаційних відеороликах. Пам'ятаєте, як він ламав хліб і роздавав народу, явно натякаючи на історію про насичення хлібами з Євангелія?

Але за кілька років, щойно замаячила перспектива наступних виборів, Ющенко різко змінив риторику і ставлення до Церкви. Фактично він став першим, хто майже здійснив проєкт «Єдиної Помісної Церкви», зробивши його чи не головним своїм політичним здобутком.

У 2008 році Ющенко запрошує в Україну патріарха Варфоломія, якого намагається схилити до дарування Томосу. Перед від'їздом глави Фанара з Києва Ющенко проводить із ним п'ятигодинну бесіду, про результати якої розповів таке: «Ця наша остання і практично робоча розмова була присвячена шляхам об'єднання українського православ'я, і вона стане початком процесів, які матимуть велике значення для наших віруючих».

За його словами, «сам історичний візит патріарха Варфоломія в Україну – це початок і важливий поштовх для єднання українських церков і вірян. Я радий, що патріарх підтримує прагнення нашого народу мати власну національну помісну помісну Церкву. Таке прагнення відповідає всім принципам і національного, і державного, і, безумовно, церковного життя».

Ющенко, безумовно, став одним із головних ідеологів і рушіїв «національної церкви», але чи допомогло це йому отримати політичні бонуси? Іншими словами, чи підтримав народ України втручання держави у справи Церкви?

Вибори 2010 року показали, що ні: Ющенко набрав трохи більше 5% від усіх голосів. Це був провал і політична катастрофа.

Янукович

Четвертий президент України – Віктор Янукович (2010–2014). Багато хто впевнений, що ця людина була цілком і повністю на боці УПЦ, а отже, якщо й втручалася у справи Церкви, то тільки на її користь.

Але поспішимо вас розчарувати – це не так. «Православний» Янукович навіть не спробував повернути Церкві її майно, відібране більшовиками. Він постійно виправдовувався, мовляв, це важко і неможливо зробити (водночас повернувши у власність держави кілька найбільших підприємств). У результаті ми сьогодні бачимо свавілля влади в «поверненні державі» і Києво-Печерської лаври, і всіх інших недоладних заповідників, створених радянським режимом на відібраній у Церкви власності в різних регіонах країни.

Фактично у Януковича не було політичної волі для того, щоб спробувати вирішити «церковне питання» у справді демократичному та цивілізованому ключі, як це зроблено в більшості розвинених країн Європи та світу. Що або хто завадив йому це зробити – ми не знаємо. Зате знаємо, як закінчилося президентство – Євромайданом, ганебною втечею з країни та зміною влади.

Порошенко

Порошенко (2014–2019), як і Янукович, на початку своєї політичної кар'єри називав себе парафіянином УПЦ, був у чудових стосунках із тодішнім митрополитом Вінницьким Симеоном, був іподияконом в Іонинському монастирі. Під час передвиборчої кампанії Порошенко обіцяв, що не втручатиметься у справи Церкви, те ж саме він казав і після того, як став президентом. Ось його слова, сказані 2015 року на зборах Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій на Володимирській гірці в Києві: «Я, як президент і глава держави, запевняю, що держава не вдаватиметься до жодних насильницьких кроків і жодного тиску. Ми повинні зберегти міжконфесійний мир як зіницю ока».

Берег він пару років. А перед наступними виборами Порошенко почав говорити прямо протилежні речі, попутно ображаючи і вірян УПЦ, і саму Церкву, називаючи духовенство ворогами й «агентами» Кремля. Фактично він став творцем усіх тих наративів, які сьогодні в достатку вибльовують вороги Церкви.

«Ми сповнені рішучості припинити неприродне і неканонічне перебування вагомої частини нашого православного суспільства в залежності від російської церкви. Церкви, яка освячує гібридну війну Путіна проти України, яка вдень і вночі молиться за російську владу і за військо – теж російське», – ось лише один з численних «перлів» Порошенка. Він зробив «церковне питання» частиною своєї передвиборчої кампанії, домігся отримання Томосу від патріарха Варфоломія, на кожному розі кричав «армія, мова, віра» і в підсумку з тріском і ганьбою програв вибори Володимиру Зеленському, набравши 24% голосів проти 76%.

Висновки

Як бачимо, практично всі президенти України намагалися втручатися у справи Церкви. Кожен із них зробив свій внесок в ту ситуацію, в якій ми зараз із вами перебуваємо. І кожен із них, спробувавши натиснути на Церкву, вчинив політичне самогубство. Здавалося б, уже Кучма мав би зрозуміти, що «церковне питання» – це свого роду «чорна мітка» для політика, що, займаючись ним, він гарантовано, стовідсотково і розгромно програє. Але ні. Ні Кучма, ні Ющенко, ні Порошенко цього не зрозуміли.

Пішов цим шляхом і Зеленський, який, як і всі попередні президенти, перед виборами обіцяв не втручатися в церковні питання. Обіцяв – і обдурив. А отже, ми з вами станемо свідками ще одного політичного самогубства.

Читайте також

Дональд Трамп і Камала Харріс: принципові відмінності для християнина

Президентом США обраний Трамп. Його перемога тотальна та беззаперечна. Він і Харріс представляють не просто різні політичні сили, а різні парадигми. У чому вони полягають?

«Свинопас» і «Ферзь»: кого ПЦУ ставить за приклад?

Два роки тому Епіфаній навів приклад «єпископа» УПЦ КП, який повернувся до ПЦУ у сані «архімандрита». Тепер цей «архімандрит» потрапив у скандал. Що це означає?

Без Помпео: Початок кінця міжнародної підтримки проєкту ПЦУ?

Колишнього глави Держдепу США Майкла Помпео не буде в адміністрації нового президента США Дональда Трампа. Що це означає для ПЦу?

Рейдерський майстер-клас від ПЦУ в Черкасах: Як чуже стає «своїм»

Представник ПЦУ Іоанн Яременко записав відео з кабінету митрополита Феодосія Черкаського, в якому показав, як користується його особистими речами. Що це означає?

Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита

24 жовтня 2024 року Синод Руської Православної Церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Іларіона з кафедри Донецької єпархії та відправити його на спокій. Що означає це рішення для УПЦ?

Які таємниці про СПЖ вивідала СБУ через свого агента?

Днями співробітники СПЖ Андрій Овчаренко, Валерій Ступницький та Володимир Бобечко, а також священник Сергій Чертилін отримали звинувачувальні акти у справі про держзраду.