Святитель Миколай і головна цінність у людині

Святитель Миколай. Фото: art-antik.com.ua

Що найцінніше в людині? Це питання, на яке надзвичайно складно знайти універсальну відповідь. Для світу, наприклад, цінні такі якості, як активність, креативність, наполегливість, ділова хватка та життєва практичність. У всякому разі, саме таких людей нині прийнято ставити за приклад усім і кожному.

У церковній спільноті цінується зовсім інше: ревність у вірі, працьовитість, милосердя, уміння любити. Знов-таки, саме ці та їм подібні якості завжди наголошуються в житіях святих і виділяються нами в людях, які мешкають поряд з нами.

Подивишся, буває, настільки різне ставлення до людини світу і Церкви, і виникає відчуття, що віруючі і невіруючі живуть у різних всесвітах. Паралельних, звісно. Але радикально різних. І мимоволі замислишся про те, що ж чекає на цей світ, який уже зараз втратив практично всі точки дотику з Церквою? Причому, зауважте, мова поки не про те, що добре, а що погано.

Боюся, що розмова про те, наскільки різняться уявлення про погане в Церкві та за її межами, може й зовсім наштовхнути на висновок про те, що світ уже не виправити. Тому не будемо про погане, я вважаю за краще і далі говорити про хороше, тим більше, що в цій галузі у Церкви і світу точка дотику таки є.

Що вона являє собою, неважко зрозуміти, якщо уважно прочитати житіє святителя Миколая і проаналізувати його на предмет того… чого там немає. Так, так. Саме так. Судіть самі: святитель Миколай не залишив сліду в історії як богослов, проповідник чи вчитель віри. Знаю, знаю, ви зараз подумали, а як же перший Вселенський собор і знаменитий ляпас Арію? А ніяк.

Переказ переказом, але історія вперто свідчить, що ні присутність святителя на соборі, ні його відсутність там підтвердити неможливо. Про це немає відомостей.

Не засяяв святий Миколай і як сугубий подвижник. Безумовно, його життя оповідає нам про подвиги святого, але на тлі подвигів його сучасників-пустельників вони не виглядають надзвичайними. Навіть той період його життя, коли молодий Миколай жив на Святій Землі в печері поблизу Віфлеєма, не був повноцінним анахоретством: святий не йшов углиб Іудейської пустелі, він просто оселився в занедбаному печерному монастирі, який у пору свого світанку був не пустельним, а, фактично, приміським. Та й життя святий Миколай закінчив не мученицьки, його смерть була природною і мирною в поважній старості.

Отже, житіє святителя не пропонує нам жодного факту, який, що називається, кидається в очі. Проте праведність святителя незаперечна настільки, що люблять його і віруючі і невіруючі, і за допомогою до нього звертаються і християни, і іновірці. І причина її в якості, повз яку зараз звикли проходити не тільки люди цього світу, але навіть і християни. Якість ця – людяність.

Подивіться навкруги: наш час такий, що навіть сумна приказка «людина людині – вовк» давно перестала бути об'єктивною характеристикою стосунків між людьми. Сучасна людина попрала всі можливі й неможливі табу: ненависть перетворилася на норму, і навіть більше – тих, хто не хоче ненавидіти, ганять. Помста навіть у деяких християн перестала викликати природну огиду.

Участь у цькуванні, наприклад, у соцмережах, тепер стала буденною справою. Так, що там цькування, у так званому «цивілізованому світі» роками існує і навіть культивується так звана культура скасування – явище, нелюдство якого важко порівняти з чимось. Сучасному світу людяність просто не потрібна, світ нехтує нею як певним пережитком – в умовах, коли в основі людських взаємин лежить конкуренція, людяність є перешкодою для досягнення успіху. Та й боротися з опонентом, а тим більше з ворогом, куди простіше, якщо привчити себе не бачити в ньому людину.

При всьому цьому не можна сказати, що в церковному середовищі відносини з людяністю йдуть набагато краще.

Середньостатистичний віруючий між «правильно» та «по-людськи» чи часто обирає друге? Взяти хоча б ставлення до милостині: чи мало наших побратимів мало не хваляться тим, що не подають «п'яницям, бомжам, наркоманам»? А з якою гордістю кидають зазвичай фразу: «Йди працювати!» в обличчя злидарям молодшого віку, ніби не банальну гидоту сказали, а неймовірну мудрість промовили…

А тепер давайте розглянемо один-єдиний епізод із житія святителя Миколая. Добре нам знайомий. Пам'ятайте малозабезпеченого батька трьох дівчат, який був готовий віддати дочок на гріх, оскільки не бачив іншої можливості вирватися з біди. І що святитель? Читав бідоласі моралі, суворо погрожував пальцем, застерігав від гріха і лякав карою Божою? Чи казав пастві з амвона, щоб не сміли чинити так, як невдаха-батько? Може допоміг, але з обов'язковим докором, не забувши сказати, що гроші дає, але з умовою, що завтра на сповідь і більше ні-ні-ні? Чи залишився осторонь, «поважаючи вибір» нещасного? Ні, ні й ще раз ні!

Святий таємно підкидав бідняку гроші, причому робив це тричі, щоразу, коли порочна думка приходила в голову старому. Тобто як мінімум двічі благодійничав, наперед знаючи, що той не зрозумів і не покаявся. А тепер подумайте, наскільки несучасно, нелогічно, та що там, неправильно, з погляду мирської моралі чинив святий. Наскільки незрозумілими були б його дії багатьом сучасним православним. А все тому, що на відміну від багатьох і багатьох з нас він був по-справжньому людяним. Був і лишився. І ця людяність праведника настільки очевидна і відчутна, що ми звертаємося до нього в найрізноманітніших потребах, часом незалежно від поточного душевного стану.

І заздалегідь знаємо, що почує, заздалегідь впевнені, що не залишить нас милістю. Як гадаєте, чи не варто нам виявити подяку святителю Миколі за його чуйність? Наприклад, у чомусь постаратися стати подібними до нього. Ось хоча б виховавши у собі людяність.

Читайте також