Навіщо потрібне покаяння

Покаяння. Фото: myslo

Ми належимо до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Православної Церкви, стверджуємо, що ми маємо повноту благодаті Святого Духа. Тобто вміємо так любити, як ніхто інший, але водночас ми змушені визнати, що постійно завдаємо болю, завдаємо чимало ран оточуючим. Іноді хтось навіть цього не усвідомлює і вважає себе найдобрішою і наймилосерднішою людиною, прекрасним адміністратором.

Біль чи рани не обов'язково мають бути фізичного походження. Не менш болючі рани від зневаги до ближніх, гордині, похоті, сріблолюбства, пияцтва та інших гріхів.

Кожен наш гріх ранить не лише нас самих, а й людей, які знаходяться поряд із нами.

Як би ми свій гріх не виправдовували, наприклад, захистом інтересів Церкви, як би ми його не приховували, за якими б товстими стінами його не робили, він все одно руйнує у нас і наших ближніх найсвятіше почуття любові, поступово, а іноді й раптово, вбиває.

Напевно, ми давно б знищили самі себе та один одного, і взагалі перестало існувати життя на землі, якби не було святого Таїнства Покаяння. Воно насамперед лікує наші рани, застерігає від нових ран, які ми могли б знову завдати ближнім, а головне – наближає до Бога і таким чином, як графічно у вигляді кола це зображує преподобний авва Дорофей, наближає нас один до одного.

Ми можемо розрізнятись по крові, належати до різних народів, але бути єдиними та рідними за духом. Нас дійсно починає об'єднувати свята любов, яка перейде з нами у вічність. Хто нехтує покаянням, боїться його, соромиться відкривати свої гріхи на сповіді, той тим самим закриває від себе Бога і близьких і, відповідно, не бачить різниці між тими, хто перебуває в Церкві, і тими, хто від гніву та страху від Неї відпав, розпалює полум'я приниження, підозрілості, ненависті.

А найстрашніше – така людина не вміє прощати і по-справжньому, усією душею і серцем любити.

Отже, дорогі браття, не будемо боятися і нехтувати покаянням, але щиро будемо відкривати гріхи свої, щоб у нашому серці постійно горіло полум'я любові до Бога і ближніх, і ми всі прагнули бути не лише прекрасними адміністраторами, а й причасниками повноти благодаті Святого Духа.

Читайте також

Як правильно проводити Радоницю і зберігати пасхальні традиції?

​На питання СПЖ відповідає відомий київський духівник, почесний настоятель і будівничий київського Ольгинського храмового комплексу протоієрей Всеволод Рибчинський.

Чесний сумнів: чому нас навчає апостол Фома

​Чому сумнів – це не гріх, а шлях до Бога? Роздум про віру як Дар, феномен апостола Фоми і про те, чим небезпечний вакуум в людській душі.

Окам'яніння серця: як не звикнути до чужого болю

Ранок починається зі стрічки новин, де за цифрами зникає людина. Як захисна броня серця непомітно стає загрозою для нашої віри та людяності.

Дорога до Емауса: чому Бог іде поруч, коли ми здаємося

Учні біжать з Єрусалима, розчавлені горем. Але Христос не зупиняє їх, а просто йде поруч – до самої вечері, де хліб змінить усе.

Святитель Лука Кримський: як не втратити віру в Церкву через людей

Важко бачити в храмі легкодухість. Шукаємо опору в листах святителя Луки – хірурга, який вижив у засланнях, але задихався в «духовній пустелі» серед своїх.

Зламані двері: чому після Пасхи ми досі помираємо

Світ не помітив Воскресіння. Ринки працювали, а в стіні смерті в цей час з'явилися двері.