Чому мене більше не цікавить наукове богослов'я

Фото: myslo

Якось у лексику нашої мови давним-давно влізло одне, на мій погляд, прикре непорозуміння. Академії та семінарії були названі «духовними школами». Але до духовності вони насправді не мають жодного стосунку, бо там цього не навчають, там дають знання.

Духовність відноситься до серця, а освіта − до свідомості. Їх можна називати релігійними православними школами, у кращому разі богословськими, у схоластичному та, по суті, світському значенні цього слова. Духовності навчає духівник, а знання дає учитель.

Сподіваюся, що я маю право про це говорити, бо свого часу багато років тому я брав участь у розробці концепції богословської освіти для світських вузів. Вперше в Україні нами було розроблено навчальний план, ОПП, ОКХ для бакалаврату з богослов'я. Також вперше було створено випускаючу кафедру в одному з вишів.

На цьому шляху я пройшов усі необхідні етапи зі здобуттям наукового ступеня, звання, багато років працював завідувачем кафедри богослов'я.

Але, можливо, мій досвід допоможе іншим уникнути тих помилок, які я зробив на цьому шляху.

Світ богословських знань, коли я в нього почав поринати, будучи ще студентом педагогічного університету, здивував мене своєю красою, глибиною та різноманітністю. Мені було цікаво все. Це було схоже на пристрасне захоплення, в яке ти занурився з головою. Зачарований цим чудовим світом, мій цікавий розум хотів знати дедалі більше. Він був схожий на ненажерливу свиню, яка готова їсти все, завжди і при цьому не насичуватись, бо їй подобається сам процес їжі.

Так минуло багато років. Я дізнався і вивчив багато всього, але при цьому розумів, що все це було зрозуміло і засвоєно розумом, а я, мій дух, моя сутність не зазнали при цьому жодних позитивних змін. Швидше навпаки, мій духовний стан бажав кращого.

Поступово я став усвідомлювати, що наукова ерудиція не пов'язана зі спасінням. Вона, навпаки, забрала в мене найкращі роки життя.

У душі стало дозрівати стійке неприйняття, аж до огиди, продовжувати й надалі прагнути накопичення знань.

Не знаю, до якого результату я би прийшов, якби милосердний Господь не познайомив мене зі старцем Симоном (Безкровним). Ця людина стала для мене не просто духівником, а батьком, до якого я відчуваю глибоку любов і вдячність. Власне, ця зустріч і змінила все моє життя.

Я нарешті зрозумів, що шукати відповіді про сенс життя потрібно там, де перебуває Сам Христос, у нашому серці, і запитувати тих, хто Христа знає особисто, а не тих, хто про Нього багато прочитав. Тепер настав час йти зворотним шляхом, на кожному щаблі якого потрібно викидати те, що за всі прожиті роки встиг накопичити мій розумовий егоїзм.

«Світло прийшло у світ» (Ів. 12:46), щоб усіх нас зробити світлом вічного духу.

Але ми вважали за краще шукати світло в книгах про світло. Але оскільки навіть ці тексти ми читаємо за системою Брайля, за допомогою асоціацій, не маючи особистого духовного розуміння, то неминуче починаються суперечки, оскільки кожен розуміє прочитане по-своєму. Є два різновиди богословів. Одні розумні та ерудовані, інші духовні та мудрі. Перші живуть своїм розумінням, другі Божественною благодаттю.

Ерудованих багато, а духовних, на жаль, одиниці. Все, що я придбав на першому шляху – це ясне, впевнене та обґрунтоване розуміння того, що я нічого не знаю. Якщо хтось вирішив, що він зрозумів той чи інший догмат нашої віри, це говорить лише про те, що він не вивчив його достатньо глибоко. Але те саме стосується і світської науки.

Всі наші знання про світ і людину, при всій здавалось би глибині, насправді поверхневі. Так, це розуміння дещо відрізняється від того, коли людина взагалі нічого не знає, але суті це не змінює.

Всі наші знання та уявлення про Бога умовні. Те, що ми можемо про Нього насправді знати, можна лише пережити і засвоїти серцем, але для цього не обов'язково прочитати бібліотеки книг.

Преподобний Софроній (Сахаров), людина, яка здобула дуже хорошу освіту, стверджувала, що одна тільки уважна і зосереджена вимова молитви «Отче наш» негайно рятує людину.

Симона Вейль писала про читання молитви «Отче наш» так: «Нескінченна насолода цього тексту захопила мене настільки, що кілька днів поспіль я не обходилася без того, щоб не повторювати його знову і знову. Вже початкові слова цієї молитви часом виривають мій дух із тіла і переміщують його в якесь інше місце поза межами простору, в нескінченність другого чи третього ступеня. Іноді я відчуваю присутність Христа особисто, з реальною, ясною та сповненою любові достовірністю».

Ті, хто утвердився в безмовності, говорять про те, що їм достатньо буває вимовити перші два слова молитви «Отче наш» і невпинно залишатися в тиші духовного серця.

Такий же стан спасіння вони переживають і тоді, коли з повною довірою і всеосяжним почуттям всепоглинаючої любові вимовляють усім своїм серцем лише одне слово: «Іісусе». І цього достатньо для того, щоб поринути у безперервний і нескінченний світ Божественної благодаті.

Але треба сказати, що до таких результатів приходять справжні богослови, які мають велику духовну зрілість, яких у всі часи було дуже мало.

Книжкові знання розтікаються по безлічі приток, у різних напрямках, кожен із яких має повноводну глибину і широту. Вони ніби розпливаються в різні боки. Духовні знання, навпаки, стікаються до однієї мети, звужуються і фокусуються на Єдиному, ким є наш Бог. Там вони знаходять свою повноту та завершеність. Господь веде нас Своїм промислом до істинного богослов'я, яке є досвідченим богопізнанням.

Той, хто це розуміє, в якості вчителів наймає піст і молитву. А тому, хто, не маючи аскетичного життя, щирим серцем хоче стати богословом, Господь в якості вчителів посилає скорботи та хвороби.

Справжні богослови вчать тому, що до смерті потрібно готуватися, перш ніж почнеш помирати, інакше страх паралізує розум повністю. Але хто звертає на це серйозну увагу?

«Так звана смерть − це останній шанс уникнути смерті і з'єднатися з Богом. Хто ж із Ним поєднується в цей важливий момент? Той, хто намагався пам'ятати про Нього все своє життя» (старець Симон Безкровний).

Кожен знає, що важка їжа у великій кількості шкодить тілу, яке набуває надмірної ваги. Але хто знає про те, що надмірні знання так само перевантажують розум, роблять його гладким, самовдоволеним і навіть агресивним.

Багатознання − найкраща їжа для егоїста, харчуючись якою він вже ніколи не зможе придбати ніякої духовної розсудливості, і тим більше Богопізнання.

Пошуки сенсу життя не можна зводити до накопичення різноманітних непотрібних відомостей. Між професором ботаніки та професором богослов'я немає жодної різниці. Кожен із них нагромадив величезну суму знань, навантажив свій розум, але забув про необхідність живити своє серце. Це може здатися дивним, але досвід життя дуже часто говорить про те, що чим більше в нашому розумі інформації про спасіння, тим далі ми стоїмо від самого спасіння. Тому що спасіння не в розумі та знаннях про нього, а в чистому серці та благодаті.

Тому ми і просимо у Бога: «Серце чисто твори в мені, Боже, і дух прав онови в утробі моїй» (Пс. 50:12). Чисте серце, єдине зі Христом, стає нашим вічним невід'ємним християнством.

Я не хочу, щоб читачі зрозуміли мене неправильно. Звичайно ж, знання, в тому числі книжні, важливі. Безумовно, тим, хто вирішив присвятити своє життя служінню Богу, дуже важливо здобути базові засади у галузі різних богословських дисциплін. Але зі свого, вже тридцятирічного досвіду священницького служіння можу сказати, що 80 відсотків тих знань, які отримують студенти семінарій та академій, на парафіяльному служінні їм ніколи не знадобляться.

Та освіта цінна як тим, що дає знання, так і тим, що привчає до дисципліни, розвиває мислення, змушує думати і розмірковувати. А це дуже важливо.

Той самий старець Симон (Безкровний) – людина глибокого інтелекту і найбільшої ерудиції. Це стосується не лише його богословських, а й світських знань. Та й усі духовні чада старця, яких я знаю, є люди непересічні і здобули блискучу освіту, до того ж не одну. У даній публікації йдеться про інше.

Якщо брати аналогію зі світською системою освіти, то я б сказав, що все, що ми вивчаємо, починаючи від семінарії та закінчуючи академіями, аспірантурою та вченими ступенями і званнями – це лише початкова та середня богословська школа (перший – восьмий класи). А все, що вище (старші класи, вузи й далі) – це вже найвища духовна школа. І різниця між ними така сама, як між теоремою Піфагора та гіпотезою Пуанкаре.

«Як тільки ти за допомогою благодаті осягнеш свій власний дух, ти побачиш новий світ і нову землю . Як тільки ти з'єднаєшся зі Христом у своєму серці, ти побачиш славу Божу. Є земне тяжіння, тяжіння світу з його шумом і збудженням. А є святе тяжіння нашого серця. Святе тяжіння серця – це безмовний голос Бога, який кличе нас довіритися Йому і прийняти з Його рук спасіння» (Старець Симон Безкровний).

Читайте також