Чого заради прозвався Печерський монастир: чому нам не можна покинути Лавру

Києво-Печерська лавра. Фото: etoretro.com

В одному з нещодавніх інтерв'ю Максим Остапенко, директор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» (спочатку створений більшовиками у 1922 р.), заявив: «Ми намагаємося повернути до Лаври справжню українську історію». Заклик дуже правильний. Справді, історію Києво-Печерської лаври корисно знати кожному українському громадянину, а тим більше православному, оскільки Лавра – це один із найбільших символів як світового християнства, так і нашої ментальної ідентичності. Ця стаття буде присвячена самому початку монастиря на горах Києва.

Трохи про терміни

Будь-яка наукова стаття починається з розділу «термінологічні зауваження», де визначаються основні поняття, які будуть використовуватися в статті. Це робиться для того, щоб уникнути двозначності та нерозуміння того, що хотів донести до читача автор. Ця стаття, звичайно, не з категорії наукових, але одне термінологічне зауваження зробити все ж таки доведеться. Воно стосується термінів: «руський-український».

Києво-Печерська лавра, сучасний вигляд, фото

Деякий час тому Президент України Володимир Зеленський доручив уряду опрацювати питання про перейменування сучасної Росії на Московію, оскільки відповідна петиція набрала на сайті Президента необхідні 25000 голосів. Цікаво буде дізнатися, що придумає уряд, але за всієї практичної неможливості такого перейменування теоретично в цьому була б певна логіка.

Забравши в РФ найменування «русь-руські», ми б повернули його собі, оскільки історично так було б правильно. Інакше «українську» історію в Лавру повернути буде неможливо, оскільки найвідоміша згадка терміна «Україна» датується 1187 роком (Київський літопис Іпатіївського зводу), коли Києво-Печерська лавра вже майже пережила період свого духовного світанку.

Після 1187 р. і майже до XVIII ст. у джерелах зустрічаються не дуже численні випадки вживання терміна «Україна», та й то переважно у значенні «прикордонні землі». У той час як безліч джерел того часу, як вітчизняних, так і зарубіжних, вживають терміни «русь-росія-руські» щодо земель і народу сучасної України.

Показовим у цьому плані є документ «Конституція Пилипа Орлика» 1710 р., яку в нас вважають першою українською Конституцією. У її тексті термін «Мала Росія» стосовно територій України вживається 5 разів («Вітчизна наша Мала Росія»), термін «Україна» – 6 разів, а народ називається виключно «малоросійським» (6 разів).

Не думаємо, що гетьман Пилип Орлик був менш патріотичний, ніж Максим Остапенко, тому й ми будемо вживати термін «руські» стосовно нашого народу та України просто тому, що в цитованих джерелах вони саме так і називаються. Ми не будемо відмовлятися від цього терміну, бо це означало б добровільну відмову від майже тисячоліття нашої історії, історії сучасної України.

Перша печера

Засновником Києво-Печерського монастиря, як і всього монашества, визнається преподобний Антоній Печерський. Це справедливо так само, як і визнання преподобного Антонія Великого засновником чернечого житія.

До Антонія Великого були преподобний Павло Фівейський та інші самітники. До Антонія Печерського були у Києві монастирі, і була вже печера на Київських горах. Хто її викопав і з якою метою? Тут історичні дані розходяться. За однією з версій, преподобний Антоній прийшов на Київські гори на початку 1030-х років і оселився у старій Варязькій печері. Ця печера, згідно з легендою, була викопана розбійниками-варягами, які грабували торгові судна, що йшли «з варяг у греки», тобто Дніпром. У печері вони нібито ховали награбовані скарби.

Незабаром навколо Антонія почали збиратися учні, серед яких був Іларіон. У 1051 р. цей самий Іларіон був поставлений митрополитом Київським.

Але достовірнішою вважається інша версія.

Київський князь Ярослав Мудрий мав заміську дачу в місцевості, яка називалася «Берестове». Свою назву місцевість одержала від того, що там зростала безліч беріз (привіт тим, хто асоціює словосполучення «російські берези» виключно з Росією-Московією). При дачі був храм на честь святих апостолів, де Іларіон був священником. За деякими даними, там служив цілий штат священнослужителів, а Іларіон був настоятелем. Далі цитата з Повісті минулих літ (ПМЛ) преп. Нестора Літописця: «Боголюбний князь Ярослав любив село Берестове й церкву, яка була там, святих апостолів і допомагав попам багатьом, серед яких був пресвітер, іменем Іларіон, чоловік благостний, книжковий та постник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині знаходиться старий Печерський монастир, і там молитву творив, бо там був ліс великий. Викопав він печерку малу, двосаджену, і, приходячи з Берестового, співав там церковні часи і молився Богу потай».

Тобто першу печеру викопав Іларіон, ще будучи у сані пресвітера.

Іларіон був видатним духовним письменником, автором знаменитого «Слова про закон і благодать» (повна назва: «Про Закон, через Мойсея даний, і про Благодать і Істину, через Ісуса Христа явлену, і як Закон відійшов, (а) Благодать та Істина всю землю наповнили, і віра на всі народи поширилася, і до нашого руського народу (дійшла)»).

Це «Слово» є літературною пам'яткою, яка свідчить про те, що на Русі на той час були люди, які не поступалися своєю вченістю візантійцям. Також авторству Іларіона належать «Сповідання віри» і «Слово на оновлення Десятинної церкви», «Похвала кагану Володимиру» та інші твори.

Існує думка, що Іларіон не лише здобув освіту у Візантії, а й відвідував деякі країни Західної Європи.

У 1051 р. з волі Ярослава Мудрого Іларіона поставили митрополитом Київським. Під 1051 р. преподобний Нестор записав: «Поставив Ярослав Іларіона митрополитом, руського родом, у святій Софії, зібравши єпископів», а трохи пізніше повторив це повідомлення: «Потім Бог поклав князеві думку на серце поставити його митрополитом у святій Софії, а печерка так і виникла» (ПМЛ). Ця подія досить незвичайна для того часу. Іларіон був руським і поставлений митрополитом не в Константинополі, а собором руських єпископів.

Поставлення Ярославом Володимировичем Київським у Софійському соборі Іларіона митрополитом на Русі. Мініатюра з Радзівілівського літопису, XV століття

Це було серйозним порушенням традиції, адже до того всі Київські митрополити були греками, які були поставлені на Київську кафедру в Константинополі, а отже, з волі візантійського імператора. Ймовірно, ця обставина і спричинила те, що Ярослав вирішив виявити в даному питанні самостійність, адже незадовго до цього він вів з Візантією жорстоку і невдалу для руських війну (1043 р.), під час якої загинув майже весь руський флот, а 800 руських воїнів були засліплені греками.

Щоправда, проти цієї версії говорить те, що у 1046 р. між Києвом і Константинополем було укладено мир, скріплений шлюбом Всеволода, сина Ярослава з дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха. До речі, з цього шлюбу і розпочався парад династичних шлюбів дочок Ярослава з європейськими правителями, внаслідок чого Ярослав став «тестем Європи».

Ще однією версією того, чому Ярослав поставив митрополитом Іларіона, а не став чекати на грека з Константинополя, був той факт, що після смерті попереднього митрополита Київського Феопемпта греки близько трьох років не надсилали нового митрополита на Русь.

Як би там не було, у 1051 р. Іларіон залишив печеру біля Берестова і зайняв Київську митрополичу кафедру.

А далі Повість минулих літ розповідає таке: «І через кілька днів опинився якийсь чоловік, мирянин з міста Любеча, і поклав йому Бог думку на серце йти мандрівувати. І рушив він на Святу Гору, і побачив там монастирі, і обійшов їх, полюбивши чернецтво, і прийшов до одного монастиря, і благав ігумена, щоб постриг його в ченці». Цим «якимсь чоловіком» був преподобний Антоній.

Преподобний Антоній Печерський, ікона

У Повісті минулих літ говориться, що він пішов на Афон «за кілька днів» після того, як Іларіон залишив печеру, але за іншими джерелами він у цей час не пішов, а навпаки повернувся до Києва і оселився в печері.

Незважаючи на такі різночитання, 1051 р. офіційно вважається роком заснування Києво-Печерської лаври.

Далі Повість минулих літ коротко розповідає про те, як Антоній прийняв постриг, і як афонський ігумен відправив його назад на Русь, пророкуючи, що він стане засновником руського чернецтва.

А далі Нестор Літописець наводить цікаву інформацію: «Коли ж прийшов (Антоній – ред.) до Києва і став думати, де б оселитися; і ходив по монастирях, і не полюбив їх, бо Бог не хотів того». Виходить дивна річ: Антоній, який ще тільки мав стати фундатором чернецтва на Русі, застав тут уже існуючі монастирі. Що це були за монастирі, і чому вони не пішли в залік?

Про це Нестор розповідає далі у своїй «Повісті…»: «Адже багато монастирів цісарями, і боярами, і багатіями поставлено, але не такі вони, як ті, які поставлені сльозами, постом, молитвою, бдінням». Найімовірніше, це були чернечі громади, які князі та багаті люди заводили при собі приблизно за такими ж мотивами, за якими сучасні олігархи будують собори і храми. Монахи, які там проживали, можливо, мали прагнення богоугодження, але не були знайомі ні з чернечими статутами, ні з досвідом чернечого діяння.

Все це приніс на Русь святий Антоній Печерський, тому він і називається отцем руського чернецтва.

Після того, як Антоній не знайшов відповідного для себе місця духовних подвигів серед цих придворних монастирів, він «... почав ходити по нетрях і горах, шукаючи місця, яке б йому вказав Бог. І прийшов на пагорб, де Іларіон викопав печерку, і полюбив місце те, і оселився в ній, і почав молитися Богу зі сльозами, кажучи: "Господи! Зміцни мене в цьому місці, і нехай буде тут благословення Святої Гори і мого ігумена, який мене постриг". І став жити тут, молячись Богу, харчуючись хлібом сухим, і то через день, і води випиваючи в міру, копаючи печеру і не даючи собі спокою вдень і вночі, перебуваючи в працях, бдінні й молитві» (ПМЛ).

Існує і третя версія початку Печерського монастиря, яка намагається поєднати дві перші. Згідно з нею, преподобний Антоній після свого постригу на Афоні прийшов на Київські гори в 1030-х роках і оселився у Варязькій печері. Потім внаслідок невідомих причин він знову йде на Афонську гору і в 1051 р. повертається знову, влаштовуючись вже не в печері Варязькой, а в тій, яку викопав Іларіон, що став на той час митрополитом.

Висновок

Відповідаючи на запитання, винесене у заголовок статті, скажемо очевидне: Печерський монастир отримав свою назву від печери, в якій молився спочатку митрополит Іларіон, а потім преподобний Антоній.

Але варто звернути увагу і на менш очевидну обставину: руське чернецтво розвивалося за тією ж логікою, що і чернецтво взагалі (III–IV ст.). Спочатку це було чернецтво самотнє, коли Антоній Великий, а в нас Антоній Печерський, йшли від світу, один у пустелю, а інший у печеру, щоб сховатися від суєти мирської, щоб наодинці з Богом і самим собою молитися і плакати про гріхи.

Але цей світ, який, за словами апостола Іоанна Богослова: «Весь світ лежить у злі» (1Ін. 5:19), попрямував слідом за цими подвижниками, шукаючи поради та настанови. «Ви – світло світу. Не може сховатися місто, що стоїть на вершині гори. І запаливши свічку, не ставлять її під посудиною, але на свічнику, і світить усім у домі. Так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:14-16).

Так освячувало людей світло Антонія Великого, так світило руським людям світло Антонія Печерського.

Про те, що це була за людина, які відомості ми знаємо про неї та її найближчих учнів, читайте у наступних публікаціях про Києво-Печерську лавру.

Читайте також