Чому ієрархи і священики УПЦ йдуть у ПЦУ

Хто і чому зраджує свою Церкву? Фото: СПЖ

В кінці березня 2021 року стало відомо, що колишній помічник голови відділу інформації та зв’язків з громадськістю Свято-Успенської Києво-Печерської лаври ієромонах Інокентій (Підтоптаний) пішов в ПЦУ, а точніше – в єпархію колишнього митрополита УПЦ Олександра (Драбинко).

Цей вчинок не залишився непоміченим українськими ЗМІ, і з початку квітня інтерв’ю з ієромонахом Інокентієм з’явилися на кількох ресурсах, об’єднує які один факт – неприязнь (м’яко кажучи) до УПЦ. У цих виданнях колишній насельник Київської лаври називається «церковним публіцистом», «богословом» і «патріотом». Причина хвалебних дифірамбів на адресу отця Інокентія зрозуміла – в ПЦУ перейшов не аби хто, а видатний діяч Церкви. Ось що з цього приводу розповіли в одному з сюжетів «5 каналу»: «Інокентій Підтоптаний в Лаврі був не простим ченцем, а помічником керівника відділу інформації. Він – церковний публіцист і богослов. Має церковні нагороди. Вихід освіченого ченця з Російської Церкви наробив шуму в РПЦ в Україні».

Тут потрібно зробити кілька застережень. По-перше, ієромонах Інокентій вже з листопада 2020 роки не живе в Києво-Печерській лаврі. За його словами, він пішов в «безстрокову відпустку» для того, щоб допомогти батькам. Що значить «відпустка» для ченця, який «помер для світу» – питання інше. Крім того, в Інтернеті ви не знайдете так вже й багато богословських робіт отця Інокентія – лише кілька статей. Не отримав він в УПЦ і тієї, найголовнішої для нього, «церковної нагороди» – панагії єпископа, до якої так сильно прагнув. Та й шуму, за великим рахунком, ні в Руській Православній Церкві, ні в Україні, його відхід не наробив. Швидше, в черговий раз поставив перед віруючими людьми питання про зраду, а точніше, її мотиви і рушійну силу.

Через що ж перебіжчики в ПЦУ зраджують Церкву?

Отець Інокентій стверджує, що причиною його переходу в ПЦУ став «патріотизм», який не знаходив розуміння серед братії Лаври та церковної ієрархії. У той же час, за його словами, у себе в келії він повісив український прапор, який не викликав особливого роздратування або незгоди з боку ченців. Більш того, він розповів, що «основна маса братії живе саме цим – церковним чернечим життям, і в політичні, геополітичні, релігійно-політичні справи вони просто намагаються не втручатися». Іншими словами, ніхто в лаврі йому патріотом бути не заважав. А значить, і причини зради були іншими. Якими ж?

«Основна маса братії лаври живе саме цим – церковним чернечим життям, і в політичні, геополітичні, релігійно-політичні справи вони просто намагаються не втручатися».

Ієромонах Інокентій (Підтоптаний)

У тому ж інтерв’ю, яке ми процитували вище, ієромонах Інокентій каже, що у відпустку він попросився в Миколаївську єпархію, і «якби мене туди прийняли, то я б ще вагався, приєднуватися чи не приєднуватися (до ПЦУ), але там було мовчання з боку митрополита, і три місяці в спокої, в будинку, спілкуючись з мамою, я і знаходився». В кінцевому підсумку, на початку Великого посту ієромонах Інокентій прийняв рішення піти в ПЦУ – і не тому, що їм рухало якесь високе почуття, а тому, що «десь треба бути».

Тобто, ніякого «переходу» могло б і не статися, якби Питирим, митрополит Миколаївський і Очаківський, прийняв ієромонаха Інокентія (Підтоптаного) в свою єпархію. Але, з якоїсь причини, владика цього не зробив. Хоча, якщо врахувати, що отець Інокентій – «богослов» і «церковний публіцист», то причина повинна бути дуже серйозною. Що ж сталося?

Світло на ситуацію пролив намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло. За його словами, ієромонах Іннокетній (Підтоптаний) – «це людина горда, гордовита і владна, людина, яка вважає себе великим богословом. Тому він був ображений, що протягом трьох років його не оцінили так, як йому хотілося б, і не звели в сан архімандрита і єпископа. Він хотів стати архієреєм, щоб задовольнити свою гордість, свою пристрасть володіти чиїмись душами. Тому він і пішов з монастиря, пішов, щоб спробувати стати вікарним єпископом у владики Питирима, але не вдалося», так як вікарним архієреєм Миколаївської єпархії обрали архімандрита Варнаву (Гладуна).

Виходить, що ієромонах Інокентій йшов в «відпустку» в рідну для себе Миколаївську єпархію, щоб домогтися там єпископства, так як вважав, що в лаврі з цим у нього нічого не вийде. Але і митрополит Питирим, так само, як і митрополит Павло, розгледів в молодому священнослужителеві гордість і владолюбство і не погодився з його бажанням стати архієреєм, що, в кінцевому підсумку, і послужило поштовхом до зради.

Цікаво, що розповідаючи про те, чому він вибрав саме Переяславсько-Вишневську єпархію і служіння з екс-митрополитом УПЦ Олександром (Драбинко), а не Михайлівський або Феодосієвський монастирі ПЦУ, як і личило б ченцеві, отець Інокентій підкреслив, що зробив це, тому що «почалися б пересуди, що я прийшов робити церковну кар’єру, тому що в самий центр прийшов». Тобто колишній лаврський ієромонах прекрасно розуміє, що навіть у середовищі ПЦУ на його «перехід» дивляться виключно як на бажання зробити «кар’єру» – отримати панагію «єпископа». І ці «пересуди» мають всі підстави, тому що ті, хто з УПЦ пішов в ПЦУ раніше – робили це заради кар’єри.

Наприклад, владика Павло розповів, що Підтоптаний «завжди ставився з презирством до Драбинко, Симеона (Шостацького) і навіть до самого патріарха Варфоломія. Я знаю це точно, так як він працював під моїм керівництвом, займався церковним календарем, сайтом, редагував матеріали. Ніяких проПЦУ-шних поглядів у нього не було. Більш того, в спілкуванні він виявляв відверто проросійські симпатії. Тому звідки у о. Інокентія з’явилися настільки протилежні погляди, мені особисто незрозуміло. Втім, це стосується їх усіх», – додав митрополит Павло, говорячи про тих, хто покинув УПЦ.

Дійсно, зі словами владики складно не погодитися. Наприклад, митрополит Симеон (Шостацький) пішов в ПЦУ тому, що саме на нього, як на главу майбутньої релігійної структури, робив ставку колишній президент України Петро Порошенко. Митрополит Олександр (Драбинко) планував отримати в ПЦУ в управління справжню єпархію, а, крім того, розраховував на особливе становище в структурі, так як, за його ж словами, має «бездоганну канонічну гідність» і без нього не відбувся б «об’єднавчий собор», а значить, не було б і ПЦУ. Архімандрит Гавриїл (Кризина) пішов в УАПЦ лише для того, щоб отримати панагію, так само як і Віктор Бедь.

Всіма цими людьми рухало не бажання стати ближче Христу, не бажання вільно висловлювати свої «патріотичні» погляди (яке у них ніхто в УПЦ не відбирав), не особлива любов до України, а тільки амбіції і кар’єризм. Щоб переконатися в цьому, досить проаналізувати погляди і висловлювання цих людей до «відходу» в ПЦУ і після.

Коли зрадники говорять правду?

Риторика перебіжчиків – величина непостійна. Тому що відразу після своєї зради вони практично завжди починають поливати брудом Церкву, з якої пішли, і складати собі те минуле, якого у них ніколи не було.

Ось, що писав той же ієромонах Інокентій (Підтоптаний), коли ще був в УПЦ: «Дуже легко бути віруючим, коли щодо Церкви існує відносний спокій. Набагато важче вистояти в вірі, коли Церкву обмовляють, коли ченців паплюжать, а священиків і єпископів звинувачують в тому, в чому вони не винні. Але йдучи по лаврі, в якій двадцять чотири години на добу підносяться молитви, серце само собою відчуває істину, відчуває цю молитву і розуміє, що воно там, де має бути, воно там, де Господь і Пресвята Богородиця наповнюють душу благодаттю».

А ось ще один приклад. Ієромонах Інокентій бере інтерв’ю у владики Павла, який говорить: «Те, що у нас частина населення під егідою націоналізму через особисті амбіції, невігластва і потьмарення розуму знаходиться поза єдністю з Православною Церквою – це проблема. Але рішення її тільки одне: покаяння тих, хто ухилився в розкол ... Новостворена ПЦУ не перебуває у єдності з Православною Церквою...». Це – лютий 2019 року, час, коли, як зараз запевняє Підтоптаний, він щосили співчував новій структурі. Заперечив він митрополиту Павлу або, може, спробував хоч якось пом’якшити його досить різкі слова? Ні. Відразу після фрази, виголошеної владикою, отець Інокентій відповів: «Дякую Вам, Ваше Високопреосвященство, за докладну бесіду!». Більш того, протягом усього інтерв’ю він називає ПЦУ, «об’єднавчий Собор», УПЦ КП та УАПЦ «так званими», а слово «єпископ» в застосуванні до розкольників незмінно бере у лапки.

Риторика перебіжчиків – величина непостійна. Тому що відразу після своєї зради вони практично завжди починають поливати брудом Церкву, з якої пішли, і складати собі те минуле, якого у них ніколи не було.

А ось питання, який озвучує той же отець Інокентій через 4 місяці – в червні 2019 року: «У світлі останніх подій релігійного життя в Україні для багатьох православних християн найболючішою є поведінка афонських монастирів, деякі з них дозволяють служити «священикам» і «єпископам» так званої «Православної Церкви України». Як нам тепер ставитися до Святої Гори? Чи можна туди їздити? Чи не несуть ці поїздки ризик для духовного життя вірних, оскільки Афон вступив в пряме спілкування в тими, хто по суті не має законного рукоположення?».

Тобто в той час він не вважав, що «ієрархія» ПЦУ має законне свячення і нарікає, що Афон вступив з ними в пряме спілкування. Але проходить рік, і для отця Інокентія раптом все змінюється – в ПЦУ з’являється «благодать», а «найбільш консервативні клірики і миряни УПЦ МП» повинні зрозуміти, «що всім нам треба об’єднуватися і йти далі по шляху становлення як Української церкви, так і української держави». Що ж, з’явилися нові факти законності «хіротоній» ПЦУ? Ні, в ПЦУ з’явився сам отець Інокентій, причому, з’явився там, де присутня «безсумнівна канонічна репутація» – у Драбинко. Так коли ж отець Інокентій був чесний – коли перебував під керівництвом митрополита Павла, і з презирством відгукувався про екс-митрополита Олександра (Драбинко), або коли пішов до останнього, тому що «знає його 14 років»?

Можна згадати і самого екс-митрополита Олександра. Наприклад, до відходу в розкол він говорив, що «наша нібито повна підпорядкованість Московському патріархату – міф, сфабрикований для дискредитації нашої Церкви». А ось його ж слова, сказані після зради: «На жаль, УПЦ ніколи автономною не була і не є сьогодні... УПЦ – сукупність єпархій і т.д. Руської Церкви на території держави Україна». Так коли ж він говорив правду – коли стверджував про повну незалежність УПЦ або коли заявив, що її ніколи не було?

Подібна поведінка властива і екс-митрополиту УПЦ Симеону (Шостацькому). Так, нещодавно він сказав, що завжди був захоплений ідеєю автокефалії української Церкви, і ще будучи в складі УПЦ неодноразово говорив про це всюди, в тому числі і на Соборах в Москві. «Я писав Патріарху, я постійно говорив про автокефалію і в Москві, і в Києві, – заявив Шостацький. – Я йшов (на «об’єднавчий Собор» – Ред.) з ідейних переконань! Хоча мені теж дорікали, що перед цим я не говорив і не агітував за автокефалію. То таким я відповім, що нехай вам відкриють стенограми Соборів (особливо в Москві – там всі виступи записують), то стане ясно, що я і там говорив».

Що ж, відкрили. На запит СПЖ з проханням підтвердити слова екс-митрополита УПЦ в Московській Патріархії повідомили, що перевірили всі наявні архіви, проте ніяких заяв Шостацького на тему автокефалії виявити не змогли. «Згідно з наявними протоколами митрополит Симеон (Шостацький) на Архієрейському Соборі 2013 року виступав за документом "Про позицію Церкви у зв’язку з розвитком технологій обліку та обробки персональних даних"; на Соборі 2016 був відсутній; на Соборі 2017 виступав кілька разів по темам, пов’язаним з шлюбним правом».

Не стала винятком і поведінка екс-архімандрита УПЦ Гавриїла (Кризини). Наприклад, за кілька місяців до свого відходу в УАПЦ він, коментуючи арешт «активістів», які намагалися підпалити монастир УПЦ, каже, що вони «воюють з Богом». Львівських «патріотів», які зажадали знести храм УПЦ у Львові, він назвав «послідовниками Леніна, який радіє в пеклі». Розкольницького журналіста Іллю Бея архімандрит Гавриїл вважав «духовним проститутом», тому що той «був в УПЦ, потім в УПЦ КП, а потім знову в УПЦ».

Але, як тільки архімандрит Гавриїл сам пішов за прикладом Бея, і з УПЦ перейшов спочатку в УАПЦ, а потім приєднався до ПЦУ, його риторика змінилася. Так, анафему Єпіфанію Думенко, проголошену в Запоріжжі, він називає «дурістю», із задоволенням постить повідомлення прес-служби ПЦУ про, нібито, законність «переходів» парафій з УПЦ в ПЦУ, а саму УПЦ іменує «РПЦвУ».

Вірність, невірність і зрада

Однією з найцінніших якостей завжди і всюди, в усі часи і в усіх народів вважалася вірність. Історія знає безліч випадків, коли завойовники за вірність переможеному правителю відпускали і навіть нагороджували воїнів і слуг, які залишилися йому вірними. У той же час зрада заради «шкурних» інтересів завжди викликала презирство і гидливість.

Христос ставить слово «невірний» в один ряд зі словом «розбещений»: «О, роде невірний й розбещений, доки буду з вами? Доки Я терпітиму вас?» (Мф. 17:17). В іншому місці Він каже: «Вірний в малому і у великому вірний, а невірний в малому і в великому несправедливий (Лк. 16:10). ПЦУ – це не «ще одна канонічна конфесія в Україні», як люблять її представляти ліберальні релігієзнавці, це структура, яка забирає у УПЦ її храми, принижує, ображає і переслідує її віруючих. Людина, яка залишила Церкву, щоб піти заради користі до Її переслідувачів, не може не викликати аналогію з людиною, яка залишила Христа, щоб приєднатися до Його гонителів.

Коли саме Юда зрадив Христа? Чи тоді, коли крав гроші зі скриньки для пожертвувань, або коли поцілував свого Вчителя в Гефсиманському саду? Зрада починається задовго до того самого, останнього «цілування Іуди». Воно саме по собі – тільки останній крок, свого роду точка. При цьому причини зради практично завжди одні й ті ж – гординя, матеріальні блага і влада. Власне кажучи, ці три гріхи і є тою зброєю, яка використовує сатана. І хтось може вистояти проти нього, а хтось – ні.

Зрада починається задовго до того самого, останнього «цілування Іуди». Воно саме по собі – тільки останній крок, свого роду точка. При цьому причини зради практично завжди одні й ті ж – гординя, матеріальні блага і влада.

Христос показав, що встояти проти спокуси може тільки людина, цілком і повністю віддана Богу, людина, яка не шукає свого, а шукає тільки волі Божої і покладається не на свої сили, а на Бога. На жаль, герої нашої історії цього зробити не змогли, або не захотіли – бажання перетворити каміння на хліби, стрибнути з вершини храму і заволодіти світом виявилося сильнішим. Правда, в результаті вони замість всього цього отримали кілька копійок з того ящика, який належав Христу і його учням, і 30 срібняків з рук Його ворога.

Поки жива людина, у неї є можливість все виправити і преобразитися. І герої цієї публікації про це, безумовно, знають. Питання – чи зможуть вони?

Читайте також