Як Христос шукав місце для здійснення Пасхи. Пам'яті святих жон-мироносиць

Михайло Нестеров «Жони-мироносиці». Фрагмент картини. Фото: foma.ru

Про участь жінок-мироносиць в апостольській місії під час земного життя Ісуса Христа Євангеліє говорить дуже скупо. Та зате після Воскресіння Спасителя роль святих жінок виступає на перший план і навіть затьмарює апостолів за силою уваги, яку звертає на них Святе Письмо. Цим жонам, разом із Никодимом і Йосипом, виділяється окрема неділя для спогаду їхнього подвигу та роздуму над тим, що ж стало причиною їхньої безстрашності і мужності.

На це, швидше за все, є цілий ряд причин. Звичайно, ми не можемо свідчити про те, чого не бачили. Але поміркувати на підставі загальновідомих фактів ми цілком можемо.

Апостоли, як ми знаємо, в той час мало розуміли значення Хресних мук Господа і забули про те, що Він говорив їм про Своє Воскресіння. У своїй поведінці після смерті Христа апостоли були ведені чоловічою прагматичною логікою. «Нас розбили, ми переможені, нічого вже не змінити. Залишається одне – спасайся, хто може, іншого виходу з ситуації, що склалася, у нас нема». Напевно, у кожного з них був свій план укриття й евакуації доти, «поки все вляжеться. Лука і Клеопа, наприклад, пішли в Капернаум, подалі від Єрусалиму, явно не за господарськими потребами. Їхню втечу зі столиці могло зупинити лише явлення їм Воскреслого Господа.

Жінки-мироносиці ще більшою мірою, ніж апостоли, не усвідомлювали значення смерті Вчителя. Але, на відміну від апостолів, їхня поведінка по-жіночому алогічна. Так, Ісуса вбили, Він помер, все втрачено, але ми будемо робити свою справу до кінця. Навіщо? Кому тепер це потрібно, ризикувати життям, йти проти влади, піддаючи себе смертельній небезпеці? На ці запитання у святих жон не було відповіді, та вони їх собі, напевно, і не задавали. Ці жінки просто робили свою справу – продовжували зберігати вірність Господу і служити Йому, як це було і під час Його земної мандрівки. Девіз їхнього життя був – вірність і любов! І ці якості святих жінок не залежали ні від яких життєвих обставин. У вірності і любові немає логіки і здорового глузду.

У вірності і любові немає логіки і здорового глузду.

Торік наша невелика парафія не погодилася зустрічати Великдень «по телевізору». Тому мені потрібно було знайти місце, де б ми змогли відслужити Великоднє богослужіння. Відомчий будинок, в якому наш храм, було закрито у зв'язку з карантином. Моя увага зупинилася на будинку знайомих християн, який ідеально для цього підходив: великий триповерховий (якщо рахувати разом з підвалом) маєток, просторий, облагороджений підвал, з виступаючою з одного кінця опуклою стіною, на зразок вівтарної аспиди. У цьому будинку разом із батьками мешкав дорослий син, який з Божою допомогою вилікувався від онкології.

Що може бути для віруючої людини більшою честю, ніж прийняти Господа в своєму домі? Що може бути для нього вище і бажаніше, ніж дати Спасителю з учнями місце для здійснення Великодня? Але, на свій подив, від цієї воцерковленої сім'ї я отримав відмову. «А раптом (наприклад!) хтось із тих, хто прийде, виявиться носієм вірусу!» Ключове словосполучення тут «а раптом».

Уявіть собі, якщо б жінки-мироносиці взяли його на озброєння. А що, якщо: нас уб'є варта; ми не зможемо відвалити камінь від гробу; нас заарештують, як Його учнів; виженуть із синагоги; піддадуть цькуванню і т. п. Чи пішли б вони з усім цим вантажем сумнівів до гробу Спасителя? Ні, звичайно. Але у них цих сумнівів, слава Богу, мабуть, не було.

Великдень ми все ж відслужили. Інша сім'я з радістю впустила Господа в свою трикімнатну квартиру! Преподобний Серафим Саровський говорив про те, що головна відмінність сучасних християн від давніх у тому, що у нас немає рішучості. А якщо говорити більш радикально – у нас немає віри.

У перші століття християнства під час морової виразки в Олександрії християни доглядали, лікували і ховали язичників, яких рідні викидали з хат, боячись заразитися. При цьому ці християни також хворіли і вмирали, але таку смерть вважали для себе високою честю і прирівнювали до безкровного мучеництва. Тому що жили і вмирали по заповіді, виконуючи свій християнський обов'язок.

У відмові наших християн дати можливість звершити великоднє богослужіння, на жаль, відображена ікона віри чималої кількості людей. Я знаю, що сім'я, яка відмовила мені у проханні, як і раніше, продовжує (і слава Богу!) ходити в храм, молитися, просити синові здоров'я й душам спасіння. Так живуть тепер багато, протягують руки до Бога з численними проханнями – дай, зроби це, допоможи в тому. Але от коли Богу щось від нас потрібно, чомусь наша рука стискається, навіть тоді, коли взагалі-то і зусиль, щоб її розтиснути, багато не потрібно.

«Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі» (Лк. 18:8).

Сьогодні сказано багато гарних, правильних слів про віру та спасіння. Але чи є в нас віра? – ось в чому питання. «Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі» (Лк. 18:8). Нас поки що масово не катують, не кидають у тюрми, не засилають до табору. Ми за свою вірність Церкві поки терпимо лише соціальний булінг, цькування в ЗМІ і погрози від неонацистів. Але подивіться, скільки при цьому вже відпали від Христа, тих, хто приховує свою віру від громадськості, хто боїться сказати, що він вірний УПЦ.

В кожній області, в кожному районі ще десять років тому були різного калібру важливі начальники, які признавалися кожного церковного свята в своїй любові і вірності Богу та Церкві. Де вони зараз? Залишилося серед них хоча б кілька відсотків тих, хто не змінив своїх поглядів і залишився вірним своїм переконанням? Або ж вони, як флюгер, повернулися за вітром політичних змін?

Так нас Бог і просіює через решето. Той, для кого власний спокій і благополуччя важливіше і рідніше за Спасителя, який віддав за них своє життя, відсіваються, як сміття, непридатне для Царства Божого.

Дай Боже нам з вами не опинитися серед цього викинутого на смітник сміття, просоченого малодушністю і зрадою.

Читайте також