Про символізм Десятинної церкви: чим українська влада схожа на хана Батия

Знесення Десятинного храму, намічене на 7 травня 2024 р., відклали на невизначений термін. Фото: СПЖ

Що означає цей храм для українського Православ'я і чому його не можна зносити?

Боротьбу з Десятинним монастирем і безпосередньо з храмом святих рівноапостольних князів Володимира і Ольги українська влада веде вже давно. Вона стверджує, що храм зведено незаконно та вимагає його знести. Віруючі відмовляються і намагаються відстояти свої права у судових інстанціях. Незважаючи на те, що судові способи зберегти храм ще не вичерпані, вже існує документ державної виконавчої служби з попередженням про знищення святині 7 травня 2024 р., який держвиконавці причепили скотчем до дверей храму 3 травня близько 5 години вечора. Проте 6 травня 2024 р. стало відомо, що будівельна фірма «Смайл констракшн», яка мала знести храм, поінформувала виконавчу службу, що вона не має такої можливості через відсутність будівельної техніки. Відмовка, як усі ми чудово розуміємо. Віруючі провели ніч на 7 травня 2024 р. у молитві в храмі, і сподіваються на милість Божу та допомогу згори у збереженні святині. Має сенс згадати про те, що це за храм, яке значення має для Православ'я в Україні, і поміркувати про символізм боротьби влади з Десятинним храмом.

Храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, або Десятинний храм, був побудований в 989-996 роках святим рівноапостольним князем Володимиром. Це перший кам'яний храм на Русі та перший кафедральний собор Київської митрополії. Про причини його побудови не можна говорити, не згадавши про Володимира Великого, про його перетворення з пристрасного язичника на християнського святого, і про Хрещення Русі, яке стало справою всього його життя.

Святий рівноапостольний князь

Святий князь Володимир – особистість унікальна у всій 2000-річній історії християнства. Мало хто з християнських правителів пережив таке щире і глибоке покаяння, мало хто доклав стільки зусиль для навернення до православної віри свого народу, і ще менше тих, хто так старанно намагався виконати Божі заповіді як у своєму особистому житті, так і в політиці й громадській діяльності . До свого звернення Володимир був рішучим і жорстоким правителем, владним, хитрим та честолюбним. Владу в Києві він отримав у результаті кровопролитної братовбивчої війни, яка була звичайною справою на той час. Після смерті князя Святослава у 972 р. між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром розгорілася міжусобна війна за Київський престол. Володимир на той час був князем у Новгороді. Набравши військо у варязьких землях, він рушив на Київ, але на його шляху лежало Полоцьке князівство, яким правив Рогволод. Володимир послав до нього переговорників і запропонував дати прохід його війську, і навіть видати за нього заміж дочку князя, Рогнеду. Рогволод відповів відмовою, а горда полоцька княжна на пропозицію про заміжжя відповіла: «Не хочу розути робичича», натякаючи на те, що мати Володимира була лише наложницею Святослава, простолюдинкою Малушею, а сам він, відповідно, незаконнонародженим. Результатом цієї відмови стало те, що Володимир узяв Полоцьк штурмом, Рогнеду зґвалтував на очах батьків, а згодом убив її батька та двох братів. Далі він хитрістю заманив свого брата Ярополка на переговори і наказав своїм людям таємно вбити його. А запанувавши в Києві, Володимир відправив наймане варязьке військо до Константинопольського імператора з таємною вказівкою розвести їх по різних місцях, оскільки не хотів платити гроші, що їм належали з завойованого Києва за військові послуги.

Ця коротка розповідь дуже промовисто характеризує князя Володимира. Залишається додати, що в Києві він настільки завзято почав стверджувати поклоніння язичницьким ідолам, що зважився на принесення людських жертв, що, мабуть, уже давно не практикувалося на той час. Так загинули перші християнські мученики на Русі, варяги Феодор та Іоанн. Ну і останній штрих до портрета Володимира: «І був він ненаситний у розпусті, приводячи до себе заміжніх жінок і розтліючи дівчат» (Повість временних літ).

І тут із ним стався корінний переворот, про причини якого можна лише здогадуватися. З хтивого і владного язичника він перетворився на зразок чесноти та благочестя. Це було подібно до того, як з Єрусалиму з метою стратити християн вийшов фанатичний фарисей Савл, а в Дамаск прийшов один із найревніших апостолів Христових, Павло.

Київський митрополит Іларіон у своєму знаменитому похвальному слові кагану Володимиру, яке він промовив над його труною в присутності князя Ярослава Мудрого, здивовано вигукує: «Як ти повірив? Як загорівся любов'ю Христовою? Як оселився в тобі розум, вищий за розум земних мудреців, щоб полюбити невидиме і прагнути небесного? Як ти стягнув Христа? Як віддався Йому? Скажи нам, рабам твоїм, скажи нам, учитель наш, звідки повіяли на тебе пахощі Святого Духа? Хто дав тобі випити від солодкої чаші пам'яті про майбутнє життя? Хто дав тобі скуштувати і бачити, що благий Господь? Не бачив ти Христа, і не ходив за Ним: як же ти став учнем Його? Інші, бачивши Його, не вірували, а ти не бачивши увірував! Не бачив ти апостола, який би, прийшовши в землю твою, своїми злиднями та наготою, гладом і жагою схилив твоє серце до смирення. Не бачив, як виганяли бісів іменем Христовим, повертали здоров'я хворим, як вогонь в холод змінювався, воскресали мертві. Не бачивши всього цього, як же ти повірив? Дивне диво! Інші царі й володарі, побачивши, як усе це робилося святими людьми, не вірували, але ще самих їх піддавали стражданням і мукам. Але ти, о блаженний, без цього притік до Христа. Керуючись лише своїм добрим розумінням і гострим розумом, ти збагнув, що Єдиний є Бог, Творець невидимого і видимого, небесного та земного, і що послав Він у світ для спасіння Свого Улюбленого Сина. І з цими помислами вступив ти у святу купіль. Таким чином, що іншим здавалося безумством, то було тобі силою Божою...».

За цими пафосними, але дуже глибокими словами стоїть та думка, що прийняття християнства князем Володимиром відбулося не з якихось життєвих політичних мотивів, якими багато хто звикли пояснювати Хрещення Русі, а в результаті особистого і дуже щирого звернення Володимира до Істини Христової. Святий Нестор Літописець також оповідає про якесь видіння Христа, яке було у князя. Звернувшись до Бога і щиро покаявшись у своїх злодіяннях («як звір бях, багато зла твори в погані і живи, як худоби, наго»), Володимир докорінно змінив своє життя. Він відіслав від себе всіх дружин і наложниць, став виявляти виняткове милосердя до жебраків і убогих, і навіть на якийсь час скасував страту. Він настільки мудро керував своїм народом і творив стільки добра, що в билинах народ прозвав його Володимир Красно-Сонечко.

Про те, де саме хрестився Володимир і коли, джерела дають різні відомості. Наприклад, Нестор стверджує, що Володимир хрестився в Корсуні після його захоплення, проте додає: «те ж, не обізнане право, кажуть, що хрестився єси в Києві. Інії ж вирішили: у Василеві. Друзі ж інакше скажуть». Найімовірнішою є версія, згідно з якою Володимир хрестився за три роки до взяття Корсуня, і це було не публічно. Літописець XI століття Яків Чорнорізець пише: «На інше літо по хрещенні до порогу ходи. На третє літо Корсунь місто взяло. На четверте літо церкву кам'яну Святі Богородиця заклади. А на п'яте літо Переяслав заклади. У дев'яте літо десятину блаженний і христолюбний князь Володимер вда в церкві Святої Богородиці та від маєтку свого».

Будівництво Десятинної церкви

Останні слова сказані вже про Десятинну церкву, яку Володимир почав будувати у 989 р. і закінчив у 996 р. Тоді ж він визначив утримання храму та митрополії при ньому в десять відсотків від усіх князівських доходів, через що храм і став називатися Десятинним. Будували собор грецькі майстри, яких Володимир запросив із Візантії. У Десятинній церкві знаходилася княжа усипальниця, де поховали християнську дружину Володимира – візантійську царівну Анну, яка померла у 1011 році, а потім і самого Володимира, який помер у 1015 році. Також сюди перенесли з Вишгорода останки княгині Ольги. Храм був багато прикрашений іконами та начиннями, принесеними з Корсуня. Звідти прийшов і перший настоятель Десятинного храму Анастас Корсунянин, який, за деякими джерелами, допоміг Володимиру оволодіти Корсунем. Святинею храму були мощі святителя Климента Римського, апостола від сімдесяти, які також були принесені з Корсуня разом із мармуровим саркофагом.

Десятинний храм був кафедральним митрополичим собором, поки цю функцію не перейняв Софійський собор, збудований у 1037 р. князем Ярославом Мудрим. Таким чином, Десятинний храм – це символ споконвічної спадщини святого князя Володимира, хрестителя та просвітителя Русі.

Храм двічі зазнавав розграбування у міжусобних війнах. У 1169 р. це створили війська князя Мстислава Андрійовича, сина Андрія Боголюбського, а 1203 р. – війська Рюрика Ростиславича. А у  1240 р. орди хана Батия його повністю зруйнували.

Храм часів Петра Могили

Відновленням Десятинної церкви зайнявся у 1630-х роках Київський митрополит Петро Могила. Він провів археологічні розкопки, за яких було знайдено кілька саркофагів, а також збудував над південно-західним кутом стародавнього храму невелику церкву в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці.

Розташування та архітектура цього храму є досить дивними. З одного боку, церква дуже невелика і дуже простенька на вигляд, щоб вважатися хоч якоюсь подобою відновлення Десятинної церкви X століття. З іншого боку, якщо Петро Могила розглядав її як тимчасову чи просто символічну, сподіваючись, що колись буде відновлено сам собор, то незрозуміло, чому він збудував її над південно-західним кутом стародавнього храму, частково перекривши фундаменти. Можливо, він припускав, що коли настане час будівництва собору, її просто розберуть.

Саме це і сталося у 1820-х роках. коли за проектом петербурзького архітектора Василя Стасова почали зводити нову велику Десятинну церкву. На жаль, архітектор і люди, які ухвалювали рішення про будівництво, не переймалися наданням храму хоча б якоїсь подібності за архітектурним стилем з Десятинною церквою часів князя Володимира. Зрозуміло, що зображення цього храму не збереглося. Але ж збереглися давні фундаменти. Є також уявлення про те, як міг би виглядати собор X століття, на основі інших храмів, збудованих у той же час.

Для будівництва цього собору довелося розібрати близько половини фундаментів храму X століття, що збереглися на той момент. Але і цей храм спіткала трагічна доля. У 1928 р. комуністична влада підірвала Десятинну церкву, як і багато інших храмів у Києві та по всій країні, а в 1936 р. розібрали і руїни, що залишилися на її місці.

Сучасний храм

Як після руйнування Десятинної церкви військами Батия у 1240 р. її відновленням перейнявся Київський митрополит Петро Могила у 1635 р., так після її руйнування комуністами у 1928 р. Київський митрополит Володимир (Сабодан) у 2006 р. дав благословення на встановлення спочатку намету-скинії , а потім і будівництво невеликого храму на честь рівноапостольних князів Володимира і Ольги. При храмі також було організовано чоловічий монастир.

У цьому було враховано помилки архітекторів як XVII, так і XIX століть. По-перше, храм побудований в неовізантійському стилі, характерному якраз наприкінці X століття. А по-друге, він розташований осторонь фундаментів колишніх соборів X і XIX століть. Це дозволяє в майбутньому вирішити питання про будівництво великого Десятинного храму на місці старих фундаментів або відмовитися від такої ідеї і зберегти фундаменти як архітектурну пам'ятку, якою вони і є зараз.

Післямова

Говорячи про спадкоємність Десятинного храму споруди X, XVII, XIX і XXI століть, ми, звичайно ж, маємо на увазі не його культурну цінність як пам'ятки зодчества, а сакральне значення як святині нашого народу. У цьому сенсі неважливо, великий храм чи маленький, стоїть він на тому самому місці або трохи осторонь, чи він нагадує початкову архітектуру чи ні. Якщо на цьому місці стоїть святий Престол, відбувається принесення Безкровної Жертви, підноситься молитва до Бога, значить, справа святого князя Володимира живе. Якщо ж на цьому місці височіють руїни та мерзота запустіння, то це означає, що ми, нащадки князя Володимира, зраджуємо його, зрікаємось того релігійного і морального вибору, який він зробив. Ми свідчимо, що для нас не має ніякого значення духовна боротьба не на життя, а на смерть з лукавими демонами, з якої він вийшов переможцем. Ми зрікаємося свого коріння, а значить, не маємо і надії на майбутнє.

Вдумаємось тільки в це! Нинішня українська влада збирається уподібнитися до хана Батия та безбожних комуністів і знести цей храм. І при цьому вони на словах говорять про свій патріотизм та любов до України?! Не можна піднімати руку на храм Божий, тому що тим самим ми запускаємо сакральні процеси, механізм яких нам може бути до кінця незрозумілий, але цілком відомий результат. І він, судячи з історичних прецедентів, дуже трагічний.

Апостол Павло писав до коринфян: «Якщо хто розорить храм Божий, того покарає Бог: бо храм Божий святий; а цей храм ви» (1 Кор. 3:17). Говорячи про храм, апостол мав на увазі не будівлю, а людину, як той храм, ту судину, в якій живе Бог. Але люди, які руйнують храми з дерева чи цегли, попередньо повинні зруйнувати храм своєї власної душі. Інакше вони не сміли б руйнувати церковні будівлі. І якщо це все ж таки відбувається, то залишається тільки чекати, коли і в якій формі таку людину спіткає кара Божа.

Це стосується будь-якого храму, але якщо руйнується храм, який має сакральне значення для всього народу, Божа кара може осягнути всіх, як це нерідко бувало в історії. Тому треба докласти всіх зусиль, насамперед молитовних, щоб відстояти Десятинний храм, щоб справа святого князя Володимира продовжилася на нашій землі, а його спадщина не була зганьблена невдячними нащадками.

Читайте також