СБУ не надала підстав, чому журналіст СПЖ має бути в СІЗО

Фото: СПЖ

Шановні читачі! Ми продовжуємо публікувати матеріали, що стосуються православних журналістів, яких наразі утримують у СІЗО Лук'янівської в'язниці міста Києва. Робимо ми це з однією метою: щоб показати абсурдність сторони обвинувачення, продемонструвати замовний характер справи проти СПЖ, а також, щоб максимальна кількість громадян нашої країни змогли особисто переконатися в цьому.

У цій статті ми пропонуємо вам познайомитися з виступом у суді адвоката співробітника нашого сайту Андрія Овчаренка. В цьому виступі чітко показано, що утримання представників нашого ресурсу в СІЗО суперечить не тільки основним Законам України, а й здоровому глузду та елементарній юридичній процедурі.

Повна промова адвоката Андрія Овчаренка в суді:

Шановний суд!

По-перше, хотів би звернути увагу на ч. 3 ст. 199 Кримінально-процесуального кодексу України, відповідно до якої клопотання про продовження тримання під вартою повинно містити відомості, зазначені в ст. 184 Кримінально-процесуального кодексу України, зокрема виклад обставин, що дають підстави підозрювати обвинувачену особу у вчиненні кримінального правопорушення, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини. Таким чином, обґрунтованість підозри треба вирішувати слідчому судді навіть при розгляді клопотання про подовження строку тримання під вартою. Є позиція суддів, які вважають, що раз слідчий суддя визначив запобіжний захід, це і далі автоматично продовжується. Вважаю, що така позиція помилкова, звертаю увагу на цю норму і пояснюю чому.

Підозра має бути обґрунтована кожного разу при продовженні запобіжного заходу. Функція судового контролю зобов’язує слідчого суддю зробити висновок щодо обґрунтованості підозри безпосередньо, для чого суддя має проаналізувати складові елементи цієї підозри та виявити вагомі докази, які вказують на доведеність події та правову кваліфікацію. В іншому випадку кожна законослухняна особа, при бажанні слідчого або прокурора, в будь-який момент і без будь-яких доказів вини, може бути визначена державним зрадником або учасником злочинної організації із застосуванням до неї безальтернативного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Цей висновок відповідає ч. 3. ст. 17 КПК України, яка зазначає, що підозра не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом; ч.1 ст. 178 Кримінально-процесуального кодексу України, яка зазначає, що при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу слідчий суддя зобов’язаний, на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів, оцінити в сукупності всі обставини, в тому числі вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення; і п.1 ч.1 ст. 194 Кримінально-процесуального кодексу, яка зазначає, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов’язаний встановити, чи свідчать надані сторонами кримінального провадження докази обставини про наявність обґрунтованості підозри.

Слідчий Савенко у клопотанні стверджує, що підозра Овчаренку обґрунтовано підтверджується наступними матеріалами кримінального провадження, зокрема Протоколом НСРД (негласних слідчих розшукових дій) від 14 червня 2023 року, Протоколом допиту залученого конфіденційного джерела від 30 листопада 2023 р., протоколом НСРД від 10 жовтня 2023 р., протоколом НСРД від 9 жовтня 2023 р., Протоколом НСРД від 3 січня 2024 р., Протоколом проведення тимчасового доступу до матеріалів кримінального провадження, останні цифри 086, Протоколом НСРД від 10 листопада 2023 р., Протоколом НСРД від 11 липня 2023 р. відносно Овчаренка, Протоколом НСРД цієї дати відносно Степанової і Протоколом НСРД цієї ж дати відносно Ступницького. Проте слідчий Савенко не долучає разом з клопотанням відповідні докази, пропонуючи слідчому судді та стороні захисту повірити йому на слово. Таким чином, фактично обґрунтованість підозри нічим не підтверджується, а підтверджується тільки авторитетом СБУ, до якої, до речі, Солом’янський суд ставиться з великою повагою.

Також хочу зазначити, що клопотання подане з порушенням граничного строку. Я хочу наголосити, що у слідчого судді не має законних підстав задовольняти клопотання, яке подане з пропущеним строком, і ані слідчий, ані прокурор не порушують питання про поновлення цього строку. Це окрема і самодостатня підстава для відмови у задоволенні клопотання. Прошу надати оцінку цієї обставини в дорадчий кімнаті.

Що стосується обґрунтованості підозри. Виходячи з формулювання, яке ми бачимо у повідомленні про підозру, на думку слідчого, яку підтверджує прокурор, після 24 лютого 2022 р. Вишневецький Віктор Вікторович вирішив утворити злочинну організацію, метою якої було вчинення дій, спрямованих на заподіяння шкоди інформаційній безпеці України. З цією метою Вишневецький залучив до складу злочинної організації чотирьох осіб: Чертиліна, Зощука, Овчаренко і Ступницького, яким довів до відома злочинний план та визначив роль організаторів відокремлених структурних підрозділів. Кожний учасник надав свою згоду на вчинення злочинів, в яких орган досудового розслідування підозрює кожного з них, зокрема Овчаренка.

В подальшому, з метою реалізації злочинного плану, Чертилін, Зощук, Овчаренко, Ступницький в різний період часу підшукали Степанову, Тюлькину, Овчаренко (Андрій «затягнув» колишню дружину в злочинну організацію), Бобечко і Забудько. Реалізуючи свій злочинний план, учасники злочинної організації готували і розміщували на сторінці медіа ресурсу СПЖ публікації, які начебто розпалювали в суспільстві релігійну ворожнечу, а також допомагали Росії у проведенні підривної діяльності проти України в інформаційній та релігійній сферах.

Щоб пояснити слідчому судді абсурдність цих формулювань, треба повернутися на декілька років назад в історію, як формувалась СПЖ, і з якою метою вона взагалі утворювалась.

Справа в тому, що з самого початку незалежності України на її території виникали релігійні конфлікти між канонічним релігійним об’єднанням, якою є Українська Православна Церква, та неканонічними релігійними об’єднаннями, якою була Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна церква. В різний період часу ці конфлікти досягали різних масштабів. Починаючи з 2015 р. Українська Православна Церква потрапила в немилість до пана Порошенка, тодішнього президента України, який розпочав процес отримання Томосу. Це загальновідома інформація. Томос був отриманий у грудні 2018 р., того ж року було створено нове релігійне об’єднання – Православна церква України.

З цього моменту основні національні канали, окремі журналісти і окремі посадовці почали просувати в суспільстві думку про те, що в Україні є дві релігійні організації: «правильна» релігійна організація – Православна церква України, яка є самодостатня, незалежна, патріотично налаштована і українська, і «неправильна» релігійна організація – Українська Православна Церква, яка повністю залежить від Руської Православної Церкви, яка працює на ворога і таке інше. Ці наративи і почали нав’язуватись в суспільстві.

Після 2022 р., коли в Україні розпочалася повноцінна війна, такі меседжі в суспільстві посилились через засоби масової інформації і через окремих чиновників. Почалися огульні обвинувачування вірян Української Православної Церкви, священників, єпископів, керівників цього об’єднання в колаборації, державних зрадах, розповіді про «московських попів»…

Так ось, СПЖ було утворено в 2015 році саме для того, щоб висвітлювати події в релігійній сфері і саме в частині релігійної дискримінації, яка відбувалась в Україні. Це була єдина і головна мета публікацій, які зараз ставлять за провину і зазначають у підозрі, тим самим показуючи, що держава використовує подвійні стандарти по відношенню до релігійних організацій, – мовляв, ми забираємо Києво-Печерську Лавру (більшість публікацій пов’язана з Києво-Печерською Лаврою) у «неправильної» релігійної громади і відразу віддаємо «правильній» релігійній громаді. Далі Православна церква України починає служити в Києво-Печерській Лаврі. Водночас голова Тернопільської адміністрації зазначає: «Віддайте нам Почаївську Лавру, і ми найдемо спосіб, як прибрати монахів з Лаври».
Про все це пише СПЖ, а зараз ці публікації ставлять їм у вину, інкримінуючи розпалювання релігійної ворожнечі та допомогу державі-агресору у підривній діяльності в інформаційній сфері.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на те, що згідно з п.2 ст. 10 Конвенції, свобода вираження поглядів стосується не лише інформації та ідей, які сприймаються прихильно або вважаються необразливими чи такими, що викликають байдужість, а й до тих, що ображають, шокують або викликають занепокоєння у можновладців чи певної частини населення. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широкого кругозору, без яких не існує демократичного суспільства.

Незважаючи на те, що преса не повинна переступати певних етичних меж та загрожувати правам інших, її обов’язок полягає в тому, аби поширювати інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес.

Тому повноваження і практики національної влади щодо контролю інформаційного простору, цензури і впливу на журналістів обмежені інтересом демократичного суспільства. Який полягає в тому, щоб преса могла виконувати свою життєво важливу роль сторожового собаки громадянського суспільства.

Завданням преси є не тільки доносити інформацію та ідею. Громадськість також має право їх отримувати. Якби було інакше, преса не могла б відігравати зазначену роль. Про це йдеться в п. 42 Рішення ЄСПЛ по Справі Корал Візенау проти Азербайджану та п. 48 Рішення ЄСПЛ по Справі Беда проти Швейцарії.

Таким чином, журналісти СПЖ мали всі законні підстави висвітлювати події, які відбувались у релігійній сфері України протягом 2021-2023 років. Публікації могли комусь не подобатися, когось шокувати і навіть ображати. Але це і є платою за право називатися демократичним суспільством.

Факт кримінального переслідування з політичних мотивів Овчаренка підтверджують самі формулювання у повідомленні про підозру, в якому, зокрема, вказується про те, що метою злочинної організації, до якої нібито входив Овчаренко, було знищення всіх атрибутів Української держави, в тому числі Православної церкви України. Тобто слідство відносить релігійне об’єднання «Православна церква України» до атрибутів Української держави. Проте, згідно з ст. 20 Конституції України, державними символами України є: державній прапор, державний герб і державний гімн України, а ст. 35 Конституції України закріплює принцип, за яким церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Таким чином, держава в особі СБУ не мала жодного права захищати одне релігійне об’єднання, знищуючи інше.

Повідомлення про підозру у вчиненні Овчаренком державної зради ґрунтується на висновках комплексної психолого-лінгвістичної експертизи. Експертиза, в свою чергу, містить висновки лише щодо цілей, на досягнення яких начебто були направлені певні публікації. Зокрема, в експертизі зазначено, що розміщені на сторінці медіа-ресурсу СПЖ публікації покликані цілеспрямовано впливати на окремі групи населення України, на деморалізацію народу та армії, на формування інформаційних передумов соціального вибуху в країні. Крім цього, вони начебто спрямовані на підрив морального духу населення та армії України, а також активно впроваджують у свідомість населення країни думки про неправильність теперішнього зовнішнього та внутрішнього політичного курсу України.

Мені сумно читати формулювання цих експертів, психолога і лінгвіста, але я хочу звернути увагу шановного суду на те, що моральний дух населення та армії України підривається в кожному випадку, коли суспільство дізнається про будь-який факт корупції серед вищого військово-політичного керівництва України. Я знаю багато випадків, коли люди відмовляються йти служити в армію, аргументуючи це тим, що «вони там закуповують яйця по 17 гривень, а ми повинні віддавати життя за цю країну». Отака деморалізація відбувається. А думка серед населення про неправильність зовнішнього на внутрішнього політичного курсу України посилюється кожного разу, коли суспільство дізнається про неефективність тих чи інших управлінських рішень чинної влади.

Очевидно, що будь-яка журналістська публікація, в якій об’єктивно критикується діюча влада, може мати певні негативні наслідки в державі і суспільстві. За логікою слідства, будь-яка журналістська публікація, в якій діюча влада постає в негативному світлі або в якій висвітлюється вразливі для українського суспільства питання, є допомогою Російській Федерації у проведенні підривної діяльності проти України. Проте демократична країна як раз і відрізняється від тоталітарної плюралізмом думок і свободою слова. Репресії проти журналістів є першим і самим головним кроком на шляху побудови в країні тоталітаризму й диктатури.

Варто зазначити, що орган досудового розслідування притягає Овчаренка до кримінальної відповідальності двічі за одне й те ж саме діяння, що є прямим порушенням ст. 61 Конституції України. Слідство стверджує, що певні публікації були продубльовані на федеральних каналах Російської Федерації. Тоді за логікою слідства, проведення незаконного мітингу на пішохідному переході в Україні, який буде транслюватися російськими федеральними каналами, треба кваліфікувати за ст. 111 та 217 КПК України.

<…> Овчаренко не підтримував жодних стосунків з представниками Російської Федерації і не обговорював з ними план стосовно надання Російській Федерації допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Також варто зазначити, що Овчаренко спілкувався з Вишневецьким Віктором Вікторовичем, якого слідчий разом з прокурором визначив як очільника злочинної організації, лише два рази в своєму житті. Перший раз обговорювалося питання функціонування в Україні різних засобів масової інформації. Другий раз надавалися консультації з питань, як привернути широкий загал до християнської тематики.

З Чертиліним, про якого слідчий і прокурор стверджують, що він був організатором структурного підрозділу, і якого Вишневецький залучив до роботи разом з Овчаренко, останній взагалі не був знайомий і жодного разу з ним не спілкувався. І як можна було керувати злочинною організацією, в якій керівники структурних підрозділів один одного не знали, а очільник злочинної організації спілкувався з керівником структурного підрозділу лише двічі в житті? В якій жодного разу не обговорювався план скоєння злочинів? В якій жодного разу Овчаренко не надавав свою згоду на вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів? Але вони якимось чином є членами злочинної організації? Дуже дивно і дуже незрозуміло.

Що стосується підозри у державній зраді і розпалюванні релігійної ворожнечі, варто зазначити, що Овчаренко підозрюється за 34 епізодами. Кожний епізод стосується окремої публікації, розміщеної на сторінці ресурсу СПЖ. Проте, як вбачається з тексту самої підозри, на думку слідства, Овчаренко мав відношення лише до шести публікацій. Орган досудового розслідування зазначає, що Вишневецький, будучи керівником злочинної організації, надав вказівку Овчаренку та іншим журналістам підготувати текст шести публікацій, а саме: «Сторонники ПЦУ захватили Михайло-Архангельский храм в Белогородке». Також публікація: «Депутати Ровенского горсовета отобрали у УПЦ земельные участки под храмами». Третя публікація: «Мы против чернения крестов: македонцы об отказе служения с ПЦУ». Четверта публікація: «Черновицкая епархия сообщает о готовящемся штурме храма в Задубровке». Пята публікація: «В Новом Корце Ровенской епархии сторонники ПЦУ захватили храм УПЦ». І шоста публікація: «У горсовета Белой Церкви верующие протестуют против передачи ПЦУ собора УПЦ».

Вишневецький начебто надавав вказівки Овчаренку підготувати текст по цим шести публікаціям. При цьому повідомлення про підозру не містить тверджень про вчинення Овчаренком будь-яких дій щодо підготовки, погодження, редагування або розміщення даних публікацій. Якщо Овчаренко не готував текст, не редагував цей текст, не розміщував його, то яка фактично була його роль по цим епізодам? Що такого він по факту зробив, що його звинувачують в особливо тяжкому злочині? В тексті підозри це залишається незрозумілим.

Припустимо, що в цих формулюваннях ми стоїмо на позиції, яку займає орган досудового розслідування, – відповідно до ст. 30 Кримінального кодексу України, організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі кримінальні порушення, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо воно охоплюється умислом. А інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за кримінальні правопорушення, у підготовці або вчинені яких вони брали участь незалежно від тієї ролі, яку виконував в кримінальному правопорушенні кожний з них.

Якщо лише в самому повідомленні про підозру згадується лише шість епізодів Овчаренка, то незрозуміло, чому Овчаренко підозрюється за 34 епізодами, якщо навіть орган досудового розслідування не стверджує, що він брав хоч якусь участь в цих епізодах. Очевидно, що в даному випадку підозрі бракує обґрунтування за наступними статтями – ч.2 ст. 111 і ч. 4 ст. 128, ч.3 ст. 161 Кримінального кодексу України.

У Овчаренка не було жодного умислу в наданні Російської Федерації та її представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України. Овчаренко не підтримував жодних стосунків з представниками РФ і ніколи не обговорював з ними план щодо сприяння Російській Федерації в проведенні підривної діяльності проти України. Повідомлення про підозру не містить жодних тверджень про підготовку, редагування, погодження або поширення Овчаренком матеріалів, в яких міститься виправдовування або заперечення російської збройної агресії.

Діліться цією статтею, тому що, оприлюднення всього, що відбувається, дає нам надію на те, що суд, нарешті, повернеться в русло законності, а судді дослухаються не тільки до викладених фактів невинуватості заарештованих журналістів, а й до своєї совісті.

Читайте також