Від Дарія Мідяніна до гонінь на УПЦ: уроки левового рову

Фото: СПЖ

В минулій публікації про уроки книги пророка Даниїла ми проаналізували ситуацію, коли юдейські юнаки опинилися в пещі Вавилонській. Але на цьому випробування полонених Навуходоносором юдеїв не скінчилися. У 5 главі книги пророка Даниїла розповідається про те, як один із спадкоємців царя Навуходоносора, Валтасар, запишався до того, що під час бенкету наказав принести судини, взяті Навуходоносором з Єрусалимського храму, «і пили з них цар і вельможі його, дружини його і наложниці його» (Дан. 5, 3), тобто піддав їх приниженню та оскверненню. Але потім сталося щось жахливе: «У той самий час вийшли пальці людської руки і писали проти лампади на вапні стіни палацу царського, і цар бачив кисть руки, яка писала» (Дан. 5, 5). Кисть руки написала чотири слова: «Мене, мене, текел, упарсин». Ніхто в усьому перському царстві не зміг пояснити значення цих слів і тільки-но пророк Даниїл сказав царю їхнє значення: «Мене – перелічив Бог царство твоє і поклав кінець йому; текел – ти зважений на терезах і знайдений дуже легким; упарсин – розділене царство твоє і дано Мідянам та Персам» (Дан. 5, 26-28). Це пророцтво виповнилося дуже скоро: «Тієї ж ночі Валтасар, цар Халдейський, був убитий, і Дарій Мідянин прийняв царство, будучи шістдесяти двох років» (Дан. 5, 30-31).

Цей Дарій не тільки залишив Даниїла при дворі, але ще більше підніс його. «Угодно було Дарію поставити над царством сто двадцять сатрапів, щоб вони були в усьому царстві, а над ними трьох князів, з яких один був Даниїл, щоб сатрапи давали їм звіт і щоб царю не було обтяження. Даниїл перевершував інших князів і сатрапів, тому що в ньому був високий дух, і цар думав поставити його над усім царством» (Дан. 6, 1-3). В публікації про Вавилонську піч ми вже згадували закономірність, що правителі часто призначали найвищими сановниками вихідців із підкорених народів. Цим вони створювали таку конструкцію влади, за якої мінімізувалася можливість змови проти монарха. Чиновники з титульної нації ворогували проти чужинців, а сам монарх ставав верховним суддею, до якого сторони зверталися за вирішенням конфліктів, і проти якого вони не могли об'єднатися. Саме так і відбувалося у Вавилонському царстві.

«Тоді князі та сатрапи почали шукати приводу до звинувачення Даниїла по управлінню царством; але жодного приводу і похибок не могли знайти, тому що він був вірний, і ніякої похибки чи провини не було в ньому» (Дан. 6, 4). Тобто ці князі та сатрапи почали шукати компромат на Даниїла, щоб дискредитувати його перед царем. Але такого компромату просто не існувало у природі. Писання не каже нам, чому сатрапи хотіли вбити Даниїла, але ми можемо припустити, що причиною було зловживання владою самих сатрапів. Ймовірно, вони неправедно наживалися, використовуючи своє службове становище, можливо, крали з казни (освоювали бюджет, по-нашому), а Даниїл, як чесний чиновник, чинив їм перешкоди. Зауважимо: ціль була знищити Даниїла, а компромат на нього – лише засобом досягнення мети. Іншими словами, не в компроматі була справа, а в злості сатрапів на Даниїла і в бажанні знищити його.

Якщо ми подивимося на ситуацію довкола УПЦ, то побачимо аналогічну картину. Всі звинувачення, які зводять проти Церкви, – це не справжня причина гонінь, а лише приводи. Справжня причина полягає в простому бажанні знищити УПЦ. Церкви в Україні не має бути. Так вирішили на Банковій, Фанарі та в якійсь частині американського істеблішменту. І розпочалися пошуки компромату. В монастирях, єпархіальних управліннях, окремих ієрархів і православних журналістів були проведені обшуки. Те, що знайшли, на серйозний компромат не тягне: старі російські журнали, послання патріарха Кирила, причому найчастіше підроблені, духовна література російських видавництв і таке інше. УПЦ звинувачували в тому, що ми не відспівуємо загиблих воїнів, але ні: відспівуємо всіх хрещених православних християн, окрім тих, хто за життя приєднався до іншої конфесії. УПЦ звинувачували в тому, що ми не допомагаємо ЗСУ, але ні: мільйони гривень, сотні автомобілів, тонни продуктів і медикаментів передані українським солдатам і мирним жителям, які постраждали від війни, все це говорить про голослівність звинувачень на УПЦ. Але одну зачіпку вороги УПЦ все ж таки зуміли знайти. І знову ж таки – точно так, як говориться в книзі пророка Даниїла.

«І ці люди сказали: Не знайти нам приводу проти Даниїла, якщо ми не знайдемо його проти нього в законі Бога його» (Дан. 6, 5). Сатрапи прийшли до Дарія і вмовили його видати указ, згідно з яким буде кинутий у левовий рів кожен, хто протягом тридцяти днів проситиме про щось бога чи людину, крім самого Дарія. Умовляти царя довго не довелося, адже царі вважали себе богами чи посланцями богів, отже явні лестощі цього разу лягли на благодатний ґрунт. Але для Даниїла це була пастка, адже він молився Єдиному істинному Богу тричі на день.

Також і щодо УПЦ, влада в особі головного з релігії В. Єленського висунула вимогу – розірвати будь-яке спілкування з РПЦ, чудово розуміючи, що це антиканонічно, і що УПЦ на це не піде. Дослівно цитата звучить так: «Українська Православна Церква Московського Патріархату продовжує "де-юре" бути частиною Руської Церкви, тому зараз дуже вдалий момент, щоб остаточно вийти з її складу. Це значною мірою змінить ставлення до неї українського суспільства». В перекладі зрозумілою мовою – це вимога проголосити автокефалію, бо про свою повну самостійність і незалежність УПЦ оголосила на Соборі у Феофанії 27.05.2022 р. Але українській владі цього мало, вона вимагає, щоб прозвучало саме це слово: «автокефалія».

На перший погляд може здатися, що це могло б стати виходом із ситуації, але насправді це пастка. Справа в тому, що в канонічному праві немає норм, що регулюють надання автокефалії. Багато Помісних Церков в односторонньому порядку проголошували автокефалію, після чого та Помісна Церква, від якої вони від'єднувалися, оголошувала їх розкольниками і накладала різні канонічні прещення: заборона у священнослужінні, виверження з сану і так далі. Через якийсь час спілкування відновлювалося, але розрив міг існувати дуже довго, наприклад, Болгарська схизма тривала понад сто років. При цьому є дуже суттєва різниця між цими історичними прецедентами та сьогоднішньою церковною ситуацією в Україні. Усі Помісні Церкви на момент відокремлення та проголошення автокефалії були єдиними і перебували у спілкуванні з усією Церквою. В Україні ж існує ПЦУ, яка народилася від злиття послідовників відлученого від Церкви Філарета Денисенка та автокефалів, які «рукопоклали» свого першого «ієрараха» Василя Липківського через покладання рук пресвітерів, і яку визнають чотири Помісні Церкви з чотирнадцяти. І існує УПЦ, яку визнають усі, але не як автокефальна Церква. Православ'я в Україні (в соціологічному значенні цього слова, а не в однологічному) за фактом поділено. Тому проголошення автокефалії з боку УПЦ призвело б до того, що в Україні виявилися б дві розкольницькі (хоча й по-різному) конфесії. Причому одні Помісні Православні Церкви визнавали б одну, інші – іншу. Все це вело б до канонічного хаосу та втрати вірянами духовних орієнтирів. Якщо зараз УПЦ визнають благодатною Христовою Церквою всі без винятку, то якби вона проголосила автокефалію, то значна частина Помісних Церков, якщо не всі, стали б вважати УПЦ розкольниками та розірвали б із нею спілкування. Чи могла УПЦ піти на це? Звичайно ж, ні. Але це і було потрібно українській владі, щоб звинуватити її в тому, що вона все ж таки є частиною РПЦ і не хоче ставати незалежною. Щось схоже сталося і з пророком Даниїлом.

«Тоді ці люди підглянули й знайшли, що Даниїл молиться і просить милості перед Богом своїм, потім прийшли і сказали цареві про царський наказ: чи не ти підписав указ, щоб кожну людину, яка протягом тридцяти днів проситиме якогось бога чи людину, крім тебе, царю, кидати у левовий рів? Цар відповів і сказав: Це слово тверде, як закон Мідян і Персів, що не допускає змін. Тоді вони відповіли і сказали цареві, що Даниїл, що з полонених синів Юдеї, не звертає уваги ні на тебе, царю, ні на указ, тобою підписаний, але тричі на день молиться своїми молитвами» (Дан. 6, 11-13). .

Дарій Мідянин виявився заручником своїх власних указів, і як він не намагався врятувати свого наймудрішого сановника, але все ж таки змушений був наказати кинути його в левовий рів. І ось, коли сатрапи вже святкували перемогу над Даниїлом, сталося те, що зовсім не входило до їхніх розрахунків.

«Уранці ж цар устав на світанку й поспішно пішов до левового леву, і, підійшовши до рову, жалібним голосом кликав Даниїла, і сказав цар Даниїлові: Даниїле, рабе Бога живого! Бог твій, Якому ти незмінно служиш, чи міг тебе врятувати від левів? Тоді Даниїл сказав цареві: Царю! навіки живи! Бог мій послав Свого Янгола і загородив пащу левам, і вони не пошкодили мені, бо я опинився перед Ним чистий, та й перед тобою, царю, я не вчинив злочину. Тоді цар надзвичайно зрадів про нього і наказав підняти Даниїла з рову; і піднятий був Даниїл із рову, і ніякого ушкодження не виявилося на ньому, бо він вірував у Бога свого» (Дан. 6, 19-23).

Тут, як і в ситуації з отроками в вавилонській печі, ми бачимо лише терпіння Даниїла і тверде стояння у вірі, готовність постраждати, але не згрішити перед Богом. Даниїл не робив спроб відмовити царя від його рішення, не пропонував компромісних варіантів, не намагався самостійно вибратися з рову. Він просто стояв посеред смертельної небезпеки і терпів, сподіваючись на Божу милість. І ось сам цар прийшов до нього і покликав його вийти. В цьому урок – треба зазнати всього, що Богу завгодно послати для випробування, потрібно смиренно чекати, коли Бог благоволить це випробування закінчити, і найголовніше – не зламатися.

Історія на цьому не закінчується. Книга пророка Даниїла розповідає про те, що трапилося з брехливими та заздрісними сатрапами. «І наказав цар, і були приведені ті люди, які звинувачували Даниїла, і кинуті в левовий рів, як вони самі, так і їхні діти та їхні жінки. і вони не досягли до дна рову, як леви оволоділи ними і поламали всі їхні кості» (Дан. 6, 24).

Звісно, ​​ніхто не бажає такої долі гонителям УПЦ, тим більше разом із їхніми близькими. Але історія свідчить про те, що гонителі Церкви, якщо не каялися, то закінчували дуже погано. Історія комуністів, які руйнували храми та розстрілювали священників, сповнена подібними оповіданнями. І нерідко покарання досягало не лише самих учасників розправи над Церквою, а й їхні сім'ї. Це просто історичний факт. І оскільки він дуже добре відомий Церкві, то духовенство і віряни УПЦ поспішають благати Бога не карати своїх кривдників. «Пробач їм, Господи, бо не знають, що творять», – цю молитву ми чули і на місці зруйнованого Десятинного храму в Києві, і під час жорстоких захоплень храмів і монастирів, коли вірян били в кров.

Коли випробування закінчаться, гонителі і гнані отримають те, що кожен заслужив, але й тим і іншим дуже корисно засвоїти вже зараз уроки Святого Письма.

Читайте також