Правда в клітці: Неправедний суд для православних журналістів

Православний журналіст Валерій Ступницький за ґратами. Фото: СПЖ

Редакція нашого сайту отримала через адвоката православного журналіста Валерія Ступницького, який перебуває в СІЗО, листа. Текст, написаний нашим колегою, ми публікуємо повністю без скорочень і в авторській редакції.

За лаштунками судової системи

Звичайна людина бачить суди хіба що в новинах по телевізору чи в інтернеті. Якісь злочинці сидять у скляній будці, а справедливі судді виносять їм справедливий вирок. Але мало хто уявляє, що відбувається «зсередини».

Напередодні суду, пізно ввечері, в камеру заходить «продольний» і повідомляє прізвище людини, на яку чекає засідання. Рано-вранці ти маєш бути готовий. Тебе виводять із камери та ведуть «на бокси» – це кімнатка без вікон, близько 3 кв.м., своєрідний накопичувальний відстійник, куди набивають арештантів перед розвозкою на суди. Через півгодини-години очікування тебе обшукують і ведуть на вихід із СІЗО, де вже чекає на конвой, який обшукує ще раз. У разі «ворогів народу» цей конвой здійснює СБУ, для «неполітичних» статей – поліція. Тебе заводять у «маршрутку» із крихітними закритими боксами. Після прибуття до суду надягають наручники та ведуть у клітку, де тримають, доки не розпочнеться засідання. Якщо суд призначений на 16.00 або 17.00, ти будеш чекати 6-7 годин. У перервах і після закінчення суду тебе в кайданках ведуть назад, де ще кілька годин ти чекаєш на відправку «додому». Якщо хочеш у туалет – ті ж кайданки за спину та дбайлива рука конвойного на твоєму лікті. Після прибуття до СІЗО – знову «бокси» на годину-дві. І лише після цього ти потрапляєш у камеру. В середньому – близько 8-9 годин стресу.

Умови утримання (вірніше їх відсутність)

4 червня мав пройти суд щодо продовження слідства нам, журналістам СПЖ і отцю Сергію Чертиліну, ще на три місяці. В Солом'янському суді клітки очікування для арештантів, розташовані вздовж стіни, схожі на вертикальні труни, виявилися меншими за собачу будку – приблизно 50х50 см. Можна було або сидіти, або стояти.

Для будь-яких рухів місця не було. Мене «накрила» хвиля клаустрофобії – я зрозумів, що фізично не зможу тут перебувати, почалася панічна атака. Попросив конвойного можливості в кайданках походити по кімнаті – той відмовив. Оскільки я був на межі втрати свідомості, конвой перевів мене в сусідню клітку, довшу, де можна було зробити кілька кроків. Походив, попустило.

Через 6 годин очікування нас повели до зали засідання. Там наші адвокати аргументовано заявили відвід судді та прокурору. При вході до зали моя кохана дружина «підстерегла» мене і зуміла поцілувати. При виході із зали конвой її жорстко відштовхнув. Проте ця маленька радість дуже втішила. Дружина Володі Бобечко спробувала потиснути йому руку, але охоронець грубо її обсмикнув. Певне, вважав, що дотик до нього дружини створить серйозну загрозу нацбезпеці.

Порушення прав на справедливий процес

Наступного дня, 5 червня, у мене мав відбутися апеляційний суд щодо міри запобіжного заходу. Я підготував аргументи, за допомогою яких сподівався переконати суддю відпустити мене під домашній арешт. Яке ж було моє здивування, коли конвой доставив мене не до апеляційного, а до того самого Солом'янського суду, який мав розглядати продовження слідства ще на 3 місяці. Як з'ясувалося пізніше, це була особиста вказівка ​​слідчого.

Суддя апеляційного суду сказала моїй дружині, що слідчий заборонив мене доставляти туди. При цьому ні на яке засідання нас навіть не привели. Просидівши в клітинах-гробиках кілька годин, нас привезли до СІЗО, де ми традиційно провели дві години на «боксах».

Але «найцікавіше» відбувалося 6 червня. Наш «робочий день» становив понад 13 годин. Напередодні нас не попередили про суд і забрали, навіть не давши поснідати. Без їжі, води та можливості рухатися: спочатку очікування в «боксах» СІЗО, потім сидіння в клітках суду, і, нарешті, в «акваріумі» на засіданні аж до 22.00.

Але найбільше вразило ставлення «служителів закону» – судді, прокурора та конвою. Незважаючи на те, що ми, журналісти СПЖ, та отець Сергій разом із адвокатами аргументовано заявили відвід судді та прокурору, ці люди продовжили нас судити.

А під будівлею весь час 6-годинного засідання чергував слідчий із помічниками та тривожно заглядав у вікно – чи все йде за сценарієм. А сценарій припускав задоволення суддею хотілок слідства за будь-яку ціну і саме цього дня. Адже інакше вони могли не встигнути провести наступні суди, які мали ухвалити рішення залишити нас за ґратами.

Конвой відмовлявся передавати нам воду від рідних. Суддя обривав адвокатів і не давав нам слово тоді, коли ми просили. І це при тому, що і ми, і наші адвокати повністю розтрощили всі звинувачення прокурора, зрівняли їх із землею.

Кульмінація судового абсурду

Дійшло до повного абсурду – о 20.00, після другої перерви (коли закінчився робочий час), адвокати о. Сергія залишили залу, і продовжувати суд стало неможливо. Коли священник попросив надати йому безкоштовного адвоката або перенести суд, суддя запропонував йому теж залишити засідання (тобто сидіти в «труні» очікування).

Коли Андрій Овчаренко (який просто фізично не може довго сидіти через випадання хребетного диска) заявив, що має сильний біль у спині, суддя запропонував йому продовжити засідання лежачи на лавці (!). Я й сам уже відчував запаморочення та слабкість.

При цьому в нас в «акваріумі» висів листок із висловлюванням уповноваженого з прав людини Лубинця, що ніхто не може зазнавати тортур чи нелюдського ставлення, яке принижує його гідність. Я процитував судді слова Лубинця, наголосивши, що багатогодинне утримання нас у клітинах без їжі та води, затягування процесу до ночі цілком підходить під визначення омбудсмена, але той лише посміхнувся.

І ця посмішка навела мене на думку, що ця пародія на правосуддя – алюзія до того, що чекає на кожного з нас без винятку після смерті. Повітряні митарства.

Український суд як аналог повітряних митарств

Тоді кожна душа теж потрапить у лапи істот, які будуть бажати тобі лише «довічного» і намагатися зволочити тебе до пекла. Тоді душа, як і ми тут, опиниться у владі «конвою» і при всьому бажанні не зможе здобути свободу. Там, як і тут, ти зможеш лише молитися. Більше нічого ти вдіяти не зможеш.

Нас у цьому житті всюди оточують знаки та відблиски існування іншого світу, до якого ми рано чи пізно потрапимо. Потрібно лише ці знаки побачити та зрозуміти, що тобі хочуть ними сказати. І цей брехливий суд – один із таких знаків.

Звичайно, можна обурюватися діями всіх цих людей – вони справді цинічні та беззаконні. Але якщо копнути трохи глибше, вони надають нам послугу. Memento mori. І якщо мені так погано зараз – як буде там, у лапах істот набагато могутніших, ніж усі ці судді та прокурори?

Надія тут і там одна – Христос, Богородиця та святі. Не маємо іншої допомоги, не маємо іншої надії...

Читайте також