Що означає дзвінок Зеленського папі римському

Володимир Зеленський чекає папу римського в Україні. Фото: СПЖ

30 червня 2021 р. з нагоди свята святих апостолів Петра і Павла (за григоріанським календарем) Президент України подзвонив папі римському Франциску. Зеленський повідомив понтифіку, що в Україні немає міжконфесійних конфліктів, що українці прагнуть беатифікації уніатського митрополита Андрея Шептицького, але головною метою розмови була спроба умовити папу приїхати до України. В ідеалі – на святкування Дня Незалежності, хоча в прес-релізі Офісу Президента про дати не згадувалося. Про те, чи вдалося В. Зеленському умовити папу приїхати, говорити поки рано, але той факт, що головний інформаційний ресурс Ватикану, Vatican News взагалі не згадав про цю розмову, свідчить про те, що спроба була не особливо вдалою.

Однак питання про приїзд папи буде вирішуватися під впливом аж ніяк не України, а, на жаль, зовнішніх факторів. І візит папи в цьому році цілком може відбутися. Детальніше про це в статті «Папа Франциск в Україні: буде чи ні?». Для української влади і особисто для В. Зеленського це було б грандіозною «перемогою», чого не можна сказати про Україну і її народ. Чому? Давайте звернемося до історії.

Що приніс в Україну католицизм

Спроби покатоличити нашу країну проводилися ще до Хрещення Русі. У 961 р. на Русь був присланий дехто єпископ Адальберт, завданням якого було навернути наш народ у християнство з підпорядкуванням римському папі. І хоча до офіційного розриву між католицтвом і православ’ям залишалося ще майже сто років, різниця між східним і західним християнством була вже суттєвою. «Повість временних літ», де розповідалося про вибір віри князем Володимиром, при всій своїй неоднозначності говорить нам про враження послів князя Володимира від західного християнства: «І прийшли ми до німців, і бачили в храмах їх різну службу, але краси не бачили ніякої». Але справа була, звичайно ж, не в красі.

«Повість» замовчує те, що папство у 80-х роках X століття ще не «прочухалося» від одного з ганебних періодів своєї історії, названого згодом «Порнократія». Тоді римською кафедрою як своєю власністю розпоряджалася впливова сім’я Теофілактів, а особливо – дві жінки з цієї родини: Феодора і Марозія, що мали репутацію розпусниць і садили на папський престол своїх синів і коханців. Ось як про це пише англійський історик Едуард Гіббон: «Вплив цих двох повій, Марозії і Теодори, був заснований на їх красі і багатство, а також був результатом їх політичних і любовних інтриг. Своїх найзатятіших коханців вони нагороджували папською тіарою. Епоха їх правління, можливо, і є підставою для легенди про жінку-папу. Святий престол займали незаконнонароджений син, онук і правнук Марозії. Рідкісна генеалогія для намісників святого Петра на Землі». Відповідно, і при папському дворі панували розпуста і інтриганство. Навряд чи святий благовірний князь Володимир бажав перенести все це на Русь.

Протягом наступної історії періодично виникали спроби західно-руських князів підпорядкувати православних римському папі в обмін на політичні та інші життєві плюшки, але всі вони закінчувалися невдачею. Саме тому православні архієреї все наполегливіше дивилися на північ. Не випадково два Київських митрополити, вихідці з Волині, Кирило (XIII століття) і святитель Петро (XIV століття) після поставлення на Київську кафедру стверджували своє місцеперебування не в Галицько-Волинському князівстві, а у Володимиро-Суздальському. Детальніше про це в статті: «Святитель Петро, волинський покровитель Москви».

Значного успіху в справі окатоличення православного населення України було досягнуто в 1596 р., коли була укладена Брестська унія. Після цього влада Речі Посполитої забезпечила повну державну підтримку уніатів, а Православ’я було фактично поставлено поза законом і стало гнаним і нелегальним. Православні храми і церковне майно насильно передавалися уніатам. Православних священиків виганяли зі своїх місць, вони піддавалися насильству і цькуванню. Але незважаючи на всі заходи примусу, не дивлячись на те, що весь єпископат (за винятком двох ієрархів) перейшов до унії, православне духовенство, народ і більшість монастирів залишилися вірними Православ’ю.

Про те, скільки горя принесла унія народу України, яскраво розповів Т. Шевченко у вірші: «Полякам»:

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...

Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,

Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Насадження унії принесло в Україну сльози, стогін, ворожнечу і кров. В останніх рядках цього вірша Т. Шевченко згадав козаків, єдиних захисників Православ’я в Україні в ті часи. І дійсно, головним фактором козацького руху і козацьких повстань був опір окатоличенню України.

При цьому мотивація влади Речі Посполитої в справі насильницького насадження унії була такою ж, як і сьогодні: за допомогою розриву церковної єдності народу України з Православ’ям влада хотіла розірвати політичні та ментальні зв’язки України з Росією (Московським царством у ті часи). Однак у цьому полягала їх груба помилка. Для того, щоб добитися політичної лояльності від православного населення Речі Посполитої, влада цієї держави повинна була не гнобити, а навпаки, дати свободу населенню України як у релігійній сфері, так і в інших сферах суспільного життя.

Про роль греко-католиків в історії України XX століття скажімо цитатою прес-служби Одеської єпархії УПЦ, коли православні Одеси протестували проти уніатської експансії в їхньому регіоні в 2010 р.: «У пам’яті нашого народу ще свіжі спогади про ту роль, яку зіграла греко-католицька церква в гітлерівській окупації, її пособництво окупантам, колабораціонізм, участь уніатського керівництва в єврейських і польських погромах, про що багато говорять не тільки на Україні, але і в Польщі, і в Ізраїлі.

Особисто глава УГКЦ Андрій Шептицький благословляв і напучував дивізію СС "Галичина", що відправлялася на знищення мирного населення. Чомусь не бажають замовні журналісти згадувати десятки тисяч ні в чому не винних жертв терору, влаштованого уніатами на Західній Україні, не хочуть привести в своїх виданнях імена сотень священнослужителів, замучених ОУН-УПА та галицькими есесівцями з благословення вождів греко-католицької церкви».

На початку 90-х років уніати відзначилися захопленням понад 2000 православних храмів на західній Україні, практично повністю розгромивши три православні єпархії. Нерідко ці захоплення супроводжувалися насильством і незаконним заволодінням майном.

Історія однозначно свідчить про те, що католицтво, переважно в формі уніатства, приносило в Україні міжрелігійну ворожнечу, насильство, нехтування правами православного населення.

Чи можна, згадавши історію, погодитися зі словами Володимира Зеленського, що українці чекають візиту папи римського? Навряд.

«Святий» Андрій Шептицький?

За повідомленням прес-служби Президента, В. Зеленський заявив папі, що український народ «очікує беатифікації митрополита Шептицького», тобто визнання його «святим». Ймовірно, це був один з аргументів для того, щоб папа все ж таки приїхав до України.

Але ось тільки чи дійсно це так?

Давайте згадаємо наслідки нацистської окупації для України. Згідно з даними Центрального державного електронного архіву України, «нацистський окупаційний режим в Україні був одним з найжорсткіших у світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням "добровільних помічників" з числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 млн. українських євреїв і 20 тис. ромів».

Що стосується втрат власне серед українців, то вони такі: «Під час бойових дій і в полоні загинуло 3-4 млн. військових, підпільників і цивільних, 4-5 млн. цивільних загинуло через окупаційний терор і голод у тилу, 5 мільйонів жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії і Німеччини, частина з них не повернулася. В цілому безповоротні втрати України (українців та інших народів) склали 8-10 млн. людей. Матеріальний збиток склав 285 млрд. тодішніх рублів. У результаті бойових дій постраждали більше 700 міст і містечок, 5,6 тис. мостів, 28 тис. сіл, 300 тис. господарств».

Як може народ, котрий зазнав таких страждань, бажати «святості» активного пособника нацистів? Адже факт співпраці Андрія Шептицького з німецькими окупантами приховати або проігнорувати просто неможливо. Ось, наприклад, текст вітального листа Андрія Шептицького Адольфу Гітлеру від 23 вересня 1941 р. після того, як німці захопили Київ:

«Ваша ясновельможносте! Як глава Української греко-католицької церкви, я передаю вашій ясновельможності мої сердечні вітання з приводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на Дніпрі – Києвом. Бачимо в вас непереможного полководця незрівнянної і славної німецької армії. Справа знищення і викорінення більшовизму, яку ви собі як фюрер великого німецького рейху взяли за мету в цьому поході, забезпечує вашій ясновельможності подяку всього християнського світу. Українська греко-католицька церква знає про справжнє значення могутнього руху німецького народу під вашим керівництвом. Я буду благати Бога про благословення перемоги, яка стане запорукою тривалого миру для вашої ясновельможності, німецької армії і німецької нації.

З особливою повагою, Андрій, граф Шептицький, митрополит».

У січні 1942 року Андрій Шептицький пропонував Адольфу Гітлеру співпрацю і писав: «Ми запевняємо Вас, Ваша ясновельможносте, що керівні кола на Україні прагнуть до найтіснішої співпраці з Німеччиною, щоб об’єднаними силами німецького і українського народу... втілити в життя новий порядок на Україні і у всій Східній Європі».

У чому ж полягав «новий порядок на Україні», який хотів втілювати в життя глава УГКЦ спільно з нацистами? Згідно з планом ОСТ, із тих, хто залишався живим після настання перемоги «незрівнянної і славної німецької армії», 65% українців мали бути переселені до Сибіру, а ті, хто залишився, стати рабами для своїх нових німецьких господарів.

А ось звернення Андрія Шептицького до українців, яких насильно вивозили на роботу до Німеччини, прирікаючи їх на рабську працю, голод, а нерідко і смерть: «Перебування на чужині в чомусь принесе вам користь і вигоду. Навчіться чужої мови, пізнаєте світ і людей, наберетеся життєвого досвіду, отримаєте багато знань, які можуть стати в нагоді вам у житті».

Чи може голова держави, яка зазнала одних із найбільших втрат у найкривавішій війні людської історії, заявляти про бажання беатифікувати пособника фашистів Андрія Шептицького? Питання риторичне.

В Україні немає міжконфесійних конфліктів?

Прес-служба Президента: «Під час розмови (В. Зеленського і папи Франциска – Ред.) було відзначено, що на сьогоднішній день Україна – це країна, де представники всіх релігій мирно співіснують і відчувають себе комфортно. У державі немає виражених міжконфесійних конфліктів і практично відсутні спекуляції на темі віри».

Так і хочеться вигукнути – що, серйозно?!

Може ПЦУ і УГКЦ дійсно «мирно співіснують і відчувають себе комфортно», але по відношенню до УПЦ, найчисленнішої конфесії України, цього сказати ніяк не можна.

• Спроби відібрати у УПЦ її власне ім’я – це мирне існування?
• Захоплення храмів – це мирне існування?
• Побиття віруючих – це мирне існування?

Ці риторичні питання можна продовжити, але краще подивитися своїми очима, як в Україні виглядає це «мирне і комфортне» існування.

Орден Святославу Шевчуку

У контексті прохань В. Зеленського до папи Франциска приїхати до України можна розглядати і нагородження глави українських греко-католиків Святослава Шевчука орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Це нагородження приурочено до 25-ї річниці прийняття Конституції України, а отримав Шевчук орден за «значний особистий внесок у державне будівництво».

Дуже важко пригадати, де і коли відзначився Святослав Шевчук у сфері державного будівництва, та ще й так, що отримав за це орден. Можна згадати хіба що активну участь у «Революції гідності» 2013-2014 рр., за що, мабуть, і був нагороджений.

Загалом, якщо попередник В. Зеленського на посаді Президента активно втручався в справи православних, то нинішній глава держави намагається осідлати ще й католицьку тему. Правда, і папа Франциск, і патріарх Варфоломій роблять багато заяв про об’єднання підконтрольних їм релігійних структур. Якщо це станеться в найближчому майбутньому, то для української влади відкриваються широкі можливості для заробляння політичних балів як на православному, так і на католицькому полі. Тому В. Зеленський робить все від нього залежне, щоб візит папи в Україну відбувся. Візит папи до України – це, за його словами, «кисень, який такий необхідний».

Висновки

По-перше, українська влада зараз активно розкручує релігійну тему. Незважаючи на норму Конституції про відділення церкви від держави, і Президент, і чиновники рангом нижче активно беруть участь у переговорах з релігійними лідерами, зазивають їх до України. І це незважаючи на те, що величезна частина українського суспільства ставиться до такої діяльності негативно.

По-друге, нинішня українська влада втручається в релігійні справи з тих же причин, що і влада попередня. В першу чергу – це вказівки з-за кордону, а в другу – бажання заробити політичні бали і переключити увагу суспільства з провалів в економіці.

По-третє, заради приїзду папи Франциска і патріарха Варфоломія до України влада готова не тільки знехтувати думкою значної частини суспільства, але і піти на очевидний ризик посилення міжрелігійного протистояння. А якщо влада буде готова йти ще далі і робити зусилля по «об’єднанню» православних і католиків в Україні, то це буде справжнісіньким злочином проти свого народу.

По-четверте, історія вчить нас тому, що скільки на граблі не наступай – ефект буде один і той же. Нищівна поразка на виборах П. Порошенка, який зробив «томос-тур» основою своєї передвиборної кампанії, нічому не навчило можновладців. Втручання в справи Церкви, а тим більше – гоніння на неї, ні до чого хорошого ніколи не приводили. Слова Господа: «Не торкайтеся до Моїх помазанців, а пророкам Моїм не робіть лихого» (Пс. 104:15) актуальні на всі часи.

Читайте також