Темрява Преображення

На мозаїці Преображення Господнього (VI ст.), що знаходиться в монастирі святої Катерини на горі Синай, Господь за іконописним звичаєм зображений усередині овальної сфери синього кольору. Ця сфера у іконописців називається «мандорла». І якщо уважно подивитися, то явно видно, що чим ближче простір до Христа всередині цієї мандорли, тим він темніший. І навпаки, що далі від Нього, то більше світла. Те саме ми бачимо і на інших стародавніх іконах Преображення і Воскресіння Господнього: світло, що виходить від Христа і оточує Його, у своїй серцевині аж ніяк не світле, а темне.

Сучасні іконописні зображення, запозичені із Заходу, написані інакше – що ближче до Христа, то яскравіше світло. У західному християнстві так і не зрозуміли, про що писав святитель Григорій Ніський у своєму творі «Життя Мойсея», який бачив Бога не у Світлі, а у Темряві. Так само, як і нашим сучасникам, важко зрозуміти тих ченців, які, щоб побачити Світло Христа, закопувалися в темряву підземних печер, жили в темряві тунелів, молилися ночі на проліт. Вони вже точно знали, що для того, щоб побачити Світло, потрібно увійти до мороку свого серця і звести туди свій розум.

Пізнання Бога починається з незнання, яке вище за знання, з осягнення Незбагненного, з незнання, яке вище за знання.

Саме ці люди, які слідом за Мойсеєм зійшли до Синайської темряви Фаворського світла, заснували наші Лаври та монастирі. Згадуючи імена цих людей, ми повинні не забувати про те, що вони були практиками розумної молитви. Преподобні Сергій Радонезький, Серафим Саровський, Паїсій Величковський, Антоній і Феодосій Печерські та багато інших відомих і невідомих подвижників, усі вони були християнами, які досягли стану споглядальної молитви, тими, хто через морок незнання прийшли до розуміння незримого.

Тема природи Фаворського світла, піднята у суперечках святителя Григорія Палами та ченця-західника Варлаама Каламбрійського у XIV столітті, не є вузько богословським диспутом, який не має до нас жодного стосунку. Цей диспут є ключовим щодо розуміння того, як саме спасається людина. Суперечка позначає два різні вектори, два розуміння того, що потрібно робити людині для того, щоб досягти Вічного Життя. Один вектор веде християнство вниз до ентропії та розпаду, інший вгору до Світла та спасіння.

У хибному виборі духовної практики лежить причина нинішньої дехристиянізації західних церков і деградаційних процесів, які переживає християнство загалом. У ній же причина всіх революцій, воєн і соціальних потрясінь колишніх християнських цивілізацій.

У чому суть суперечок про світло Преображення, в якому з'явився Христос учням на горі Фавор?

Раціоналісти, не знайомі з досвідом православної аскетики, виявились не здатними зрозуміти практичний шлях спасіння людини у Христі, який був традиційним для Афона та інших православних духовних центрів. Монах Варлаам взагалі не визнавав за людиною право на обОження. Він стверджував, що Фаворське світло – звичайне явище, щось нарівні зі світлом атмосферних явищ, і не більше.

За вченням же святителя Григорія Палами і в згоді з усім Переданням Православної Церкви, «то було світло, властиве Богу за Його природою, вічне, безпочаткове, позачасове, позапросторове, що існує поза створеним (створеним) буттям».

Що з цього випливає? Дуже багато. Спасіння людини невіддільне від Богобачення чи Богознання, а Богобачення неможливе без узагальнення. Богознання реалізується через досвід живого спілкування з Богом, коли Бог вселяється в людину через свою Нетварну Енергію (Фаворське світло). Для з'єднання з Фаворським світлом Христа необхідний внутрішній спокій («ісихія») і зведення розуму в серце з постійним покликанням Ім'я Ісуса.

Мовою преподобного Серафима Саровського це визначає весь сенс життя християнина як «обрітення Духа Святого». І це не є якась умоглядна спекулятивна ідея, це живий досвід, пройдений багатьма святими.

Коли Бог є людиною, Він реально розкриває Себе, залишаючись при цьому незбагненним. Це той Божественний Морок, куди увійшов Мойсей. Звідси темрява, що згущується ближче до образу Христа, на традиційних православних іконах Преображення і Воскресіння.

Богоспілкування є парадоксальним досвідом відчуження і неприступності Бога при Його близькості та Одкровенні. Різниця між незбагненною Сутністю Бога, недоступною навіть вищим ангельським силам, і його Нетварними Енергіями дозволяє досягти єднання людини з Богом найреальнішим чином. Тобто це буде єдність не образна, не символічна, а насправді. Людина стає «причасником Божественної природи» (2 Петр. 1:3), поєднуючись не з Сутністю Бога, а з його Нетварними Енергіями.

При цьому Сутність Бога не розчиняється у світі, шлях навіть виключно в середовищі вірних. «Через обОження людини, через єднання з Христом християнин виявляється в змозі побачити трансцендентність Божу, бо вона така з'єднана з Богом, що в ній бачить Бог». Ця фраза святителя Григорія означає, що Бог, який живе в людині, з якою Він увійшов у спілкування, бачить «Самого Себе у Фаворському світлі, Свої власні енергії, і людина бере участь у цьому віданні повністю». При цьому наголошується на значенні Таїнств Хрещення та Євхаристії, які Григорій Палама, у дусі апостола Павла, розуміє як засоби для з'єднання з Христом.

Ці складні, на перший погляд, богословські істини насправді дуже прості. Спастися – значить пустити в себе Фаворське світло, самому стати цим Світлом. І, що дуже важливо, іншого шляху спасіння немає!

Заперечення відмінностей між Сутністю Бога та його Енергіями призвело в Західній Церкві до того, що замість Бога і особистого з Ним спілкування, що повідомляється Його Енергіями, Він став предметом розуму.

«Схоластика не знає особистого буття Бога, вона заміняє Його безособовим поняттям якогось трансцендентного "об'єкта", який є логічно примусовою причиною його самого та всього сущого». (Х. Янарас). Але ставлення людини до Бога – це не відношення суб'єкта до об'єкта, а «еротичний» особистісний потяг, поєднання особистості людини з особистістю люблячого та улюбленого Бога.

Наслідком «перенесення богопізнання в галузі безпосереднього особистого одкровення через природні енергії на рівень інтелектуального раціонального логіцизму є "вигнання" Бога в область, недоступну для досвіду, відокремлення релігії від життя та зведення її до символів, що означає секуляризацію». (Х. Янарас). Власне, це те, що давно відбулося на Заході, і що тією чи іншою мірою є характерним і для Сходу.

Критикуючи західне християнство, яке пішло слідом Варлаама Каламбрійського, ми з жалем повинні погодитися з тим, що ми самі не надто далеко від них відстали.

Заперечення вчення святителя Григорія Палами у нас ведеться у двох напрямках: або як хибне, що не має права на життя, або як занадто високе і недоступне для сучасних християн. Щодо перших діє правило Константинопольського Собору 1341 року, яке свідчить, що всі ті, хто буде говорити або писати проти святителя Фессалонікійського, «засуджуються і відлучаються». А досвід сучасних Отців Ісихастів викриває хибність і другої позиції. Вони закликають вчитися мистецтву розумного діяння як ченців і духовенство, так і мирян. Про це ми читаємо в листах-настановах учнів преподобного Іосифа Ісіхаста: Єфрема Катунакського та Харлампія Діонісіатського, про це ж навчають Порфирій Кавсокалівіт, Клеопа Румунський, Кирил Павлов, Симон Безкровний, Паїсій Святогорець, Єфрем Печерник і багато, багато інших.

Каменем спотикання в сучасних полеміках про шляхи духовної практики є питання, чи достатньо життя заповідями та обрядового благочестя для спасіння людини.

Відповідь духовних практиків така – ні, цього мало. Ця умова необхідна, але не достатня. Питання про те, чи спасеться порядний у всіх відносинах атеїст, який, не вірячи в Бога, живе, однак, не порушуючи Його заповіді, втрачає всякий сенс з позиції суперечок про природу Фаворського Світу. Тому що «немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися» (Дії 4:12). І це Ім'я Ісуса Христа.

Має Життя Вічне той, хто долучився до Вічності Бога, а це означає, що людина має бути залученою до простору дії Божественних енергій. Виконання заповідей – це необхідний елемент, без якого узагальнення не можливе, але якщо Світло Фавора не увійде в душу і тіло християнина, то він не досягне мети. Як ця мета досягається, вчить вся ісихастська практика від давнини до наших днів.

Читайте також