Людина зовсім не «homo sapiens»

Фото: myslo

«Людина – це звучить гордо», – сказав один із класиків радянської літератури. Я сказав би інакше. Людина явно поспішала дати собі визначення «homo sapiens». Як можна було назвати «розумним» того, хто, отримавши у володіння такий прекрасний і гармонійно влаштований світ, створив у ньому пекло не тільки для себе, а й для всіх, хто живе в цьому світі. Його жадібність і прагнення до задоволень перетворили всю планету на в'язницю для птахів, звірів, дерев і взагалі всього живого. Якими прекрасними, чистими та люблячими очима дивляться на нас тварини? Тільки один такий погляд – німий докір нашої совісті.

Так боляче і соромно за те, що люди зробили з цим чудовим світом. Так гірко через те, що неможливо нічого змінити.

У мене немає сумніву, що вся ця сукупність створінь, яка нині стоїть і мучиться, чекаючи нашого перетворення, буде нагороджена за своє терпіння Богом. Вони гідні цього за тихе, покірливе, смиренне несення свого хреста. Хреста, який поклали на них люди своєю жадібністю та жорстокістю. Весь Богом створений світ несе на собі цей свинцевий тягар людського гріха.

Але людина жорстока не тільки до тваринного та рослинного світу. Вона не менш жорстка і до самої себе. Немає серед тварин садистів. Немає таких, які вбивали б не заради потреби, а заради насолоди, заради того, щоб помилуватися стражданнями собі подібних. Людина виявилася й справді «дуже широкою» (Ф. Достоєвський). Один кінець її широти знаходиться в надмірних висотах ангельських чинів, а інший – у найглибших западинах сатанізму.

Наша людяність перевіряється не лише за тим, як ми ставимося до Бога та людей. Вона проявляється і в тому, як ми ставимося до тварин, рослин і взагалі навколишнього світу. Тому що любити, шкодувати, піклуватися про все – це найпростіше.

Тяжко любити Бога, якого не бачиш, в якого треба лише вірити. Не просто любити людей, які, м'яко кажучи, не викликають до себе жодної симпатії. Але тварин і взагалі все живе любити найпростіше. Та як їх можна не любити? Якою ж черствою і бездушною треба бути людиною, щоб не зачаруватися дивовижною красою і повнотою Божого творіння. Як можна не завмерти у захваті та вдячності Богу, дивлячись на грацію коня, відданість собаки, ніжність кішки. А спів птахів, запах бузку, шелест хвиль, полотна заходу сонця та світанків, зоряне небо над головою і різнотрав'я польових квітів. Хіба можуть вони залишити без відповіді наше серце?

З якою мудрістю все це Бог створив! З яким почуттям гармонії та досконалості!

Якби ми були справді справжніми, то берегли б усе це. Відносилися б до Божого світу з граничним трепетом і ніжною турботливістю. Берегли б його, плекали, примножували. Вважали за краще радше самим жити більш скромно і смиренно, ніж завдавати болю і страждань Божому світу. Але... є те, що є... Я знаю точно, що світ довкола нас живий. І те, що Бог нічого мертвого не зробив.

Це люди, які втратили зв'язок із Творцем, стали ділити світ на «живий» і «неживий». Слова Христа про те, що «Бог не є Богом мертвих, але живих» (Мф. 22:32) відносяться, я думаю, не тільки до померлих нащадків Авраама, Ісака та Якова, але й до всього творіння. Те, що є «мертвим» для людини, у Бога живе. Ми не знайдемо у моря ні мізків, ні самосвідомості, але Христос наказує морю, і воно слухається Його. Скільки не копайся в гірських породах, вух там не знайдеш, але преподобний Марк Фрачеський сказав слово, і гора це слово почула і слухалася старця.

Створивши Світ, Бог влаштовує його і керує ним. У Нього свої стосунки з кожним, навіть найдрібнішим елементом світобудови.

Якщо комусь здається, що комар чи черв'як надто дрібні і нічого не значущі створіння, щоб про них піклуватися, то варто подумати про те, що і сама людина в її нинішньому стані, порівняно з вищими ангелами, набагато менша і простіша, ніж мураха в порівнянні з людиною.

Творчі енергії Бога містять усі мікро та макросвіти. Якби цього не було, то світ перестав би існувати і став тим самим НІЧИМ, чим він і є за своєю суттю. Всі наші уявлення та знання про світобудову ніколи не зможуть вийти за межі картини, намальованої у нашій уяві імпульсами нервових волокон нейронних зв'язків. А це означає лише одне – про світ ми по-справжньому нічого не знаємо.

Все людське хизування з приводу нашої переваги над усім земним творінням – не більше ніж одна з метастаз гордості душі.

А поки ми «звучимо гордо», все творіння потихеньку «стогне і страждає», «з нетерпінням чекаючи на звільнення від рабства смерті» (Рим. 8:19-23). Якщо все творіння, за словами апостола, чекає звільнення від рабства смерті, то на що ж воно в такому разі сподівається? Відповідь очевидна – на те, що воно також буде причетне до вічного життя майбутнього століття.

Земні храми, збудовані людьми, знаходяться під куполом храму нерукотворного Божого. Якби ми не втратили благоговіння перед цим храмом, якби навчилися до нього ставитися з лагідністю та благоговінням, то відчули б у ньому співи ангельських хорів.

Воно звучить там, де замовкає людський шум, де немає сверблячого гарчання нашої цивілізації з її машинами, заводами, вихлопними газами, і всією тією какофонією, яку виробляє наша бурхлива життєдіяльність.

Для цього потрібно вийти на простори полів, піднятися до висот гір, поринути в самотність пустелі, або зайти в хащі лісів. І там, далеко від шуму світу, ми почуємо справжню невпинну молитву всього сущого до Бога. Ми серцем відчуємо молитву дерева, птаха, вітру та струмка. Ми можемо навіть почути, як з цими піснеспівами зливається спів ангелів, які разом з усім створеним світом славлять свого Творця.

Але поки що ми чуємо тільки страшний скрегіт ряду новин ЗМІ, що роздирає душу тугою, виття сирен і вибухи ракет. Але дасть Бог, колись повернеться в наш світ та тиша, яку вже щось нечисте та гріховне порушити не зможе.

Читайте також

Як зцілитися від кровотечі душі

Недільна проповідь.

У всіх спокусах йди в духовне серце, більше нікуди

Сердечна розмова про важливе.

Бідний Лазар: найкращий засіб порятунку від пекла

Недільна проповідь.

Що не досказно у притчі про сіяча

Недільна проповідь.

«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»

Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.

Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема

Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?