Шукаючи свого на землі, ми знаходимо спільне в могилі

Єфрем Катунакський і Харлампій Діонісіатський наполягали, щоб і миряни привчали себе до постійної молитви. Фото: pixabay.com

Не всі захотіли слухати проповідь апостолів. Слово Життя увійшло тільки в ті душі, в яких було живим просте дитяче серце. Мудреці ж віку цього, «знавці Писання», так і не змогли прийняти Євангеліє. «Я буду хвалити Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від премудрих і розумних і відкрив немовлятам. Так, Отче, Бо так було Тобі до вподоби» (Лк. 10, 21).

По-особливому звучать ці слова в день, коли ми святкуємо пам’ять всіх святих, що просіяли в Оптиній пустині. Пам’ять людей, у серцях яких засяяло розумне Світло, що зійшло з Небес, вчить нас багато чому. Перш за все тому, що любов і мудрість невіддільні від простоти і смиренності. Без них не може бути в душі ні благодаті, ні святості, ні безсмертя.

Бог є всюди і все вміщає, але Його Самого може вмістити тільки людський дух, який живе в доброму чистому серці. Цей дух простий, єдиний і цілісний, як і Сам Бог, за образом Якого він створений. Тому він здатний легко і просто прийняти в себе через дар благодаті те, що Бог має по Своїй природі. Цим і пояснюється здатність святих бачити, чути і допомагати одночасно багатьом людям.

Ми з року в рік регулярно ходимо в храм, читаємо вдома молитви і Євангеліє, проте часто не розуміємо: а що ще потрібно робити для порятунку? І в той же час в душі залишається неясне відчуття, що щось йде не так, десь ми втрачаємо час, який могли б витратити на порятунок душі. І ми наполегливо намагаємося знайти за допомогою нашого мислення ключ до цієї загадки: читаємо книги, думаємо, розмірковуємо...

Любов і мудрість невіддільні від простоти і смиренності. Без них не може бути в душі ні благодаті, ні святості, ні безсмертя.

Н

Але логіка нашої думки вже сама по собі зіпсована гріхом. Вона зайняла в нашому житті місце духовної інтуїції, швидкого і прямого проникнення в суть речей, минаючи логіку і мислення. Так і виходить, що розум в нас живе, розвиваючи логіку і т.зв. «розсудливість», а духовне серце, вбите помислами і пристрастями, занурене у власну темряву.

Усе, що стосується духовного життя людини, відбувається завжди тільки всередині неї самої. Наміри, бажання, вчинки, будь-які зовнішні дії – це вже плоди внутрішньої роботи. Вся суть нашого гріховного життя виникає з-за того, що розум, скутий кайданами уявного рабства, тягне нас у бруд цього світу.

Тому наступне завдання, після завершення зовнішнього обрядового воцерковлення і влаштування життя згідно з церковним статутом, – упокорення розуму і повернення його до місця початкового проживання – у серце людини. Для цього спілкування з Богом, яке досі обмежувалося тільки межами ранкових, вечірніх і церковних молитов, потрібно постаратися розширити на решту часу неспання. Це і є те, що називається розумною молитвою, яка з часом може стати і безперестанною. Але і вона має свої закони і правила, основні з яких два:

1. Розум не повинен бути розсіяний. Тому святі отці пропонують використовувати коротку покаянну молитву, найкраще Ісусову.
2. Звершувати її потрібно з почуттям покаяння, з увагою, в серці. В силу нашої зайнятості і занурення в суєту це завдання ставить перед нами планку вищого рівня духовної напруги. Але це і є той наступний етап, який так шукає і не знаходить наше духовне серце.

Якщо не закликати розум «до порядку», тобто до спокою і зупинення безладного гріховного мислення, то навіть живучи за заповідями, ми будемо подібні до того, хто носить воду в решеті. Неуважність розуму, як тля, стане пожирати все наші добрі справи. Тому що неправильні уявлення, гріховні думки кореняться саме в нашому розумі.

Дух же людини вміє осягати істину прямо, не вдаючись при цьому до допомоги інтелекту або розуму. Єдино можливий шлях для цього, на думку отців, – перебування без відволікання та роздумів увагою в Бозі, постійно присутнім у нашому дусі.

Подвижницький досвід святих отців однозначно говорить, що переживання Божественної присутності в нашому житті, що супроводжується явленням зміцнюючої благодаті, очищає і рятує людський дух, відбувається саме всередині нашого серця.

Учні Йосипа Ісихаста, старці Єфрем Катунакський і Харлампій Діонісіатський, наполягали, щоб не тільки ченці, а й миряни не витрачали час життя даремно і привчали себе до постійної молитви протягом дня. Тим, хто боїться через це потрапити в «принадність» (духовну самозакоханість), вони говорили, що до спокуси призводить гордість, а не молитва, і що сама справжня спокуса – це боятися Ісусової молитви, замість того, щоб вчитися її опановувати.

Наступне завдання після завершення зовнішнього обрядового воцерковлення – упокорення розуму і повернення його в серце людини.

Тому що саме таким чином буде очищатися наш розум, який, за словами святителя Григорія Палами, «не вимагає великих зусиль для очищення». Для порятунку, на думку святителя Григорія, розуму достатньо перебувати в постійній молитві, душі – в діянні Євангельських заповідей, серцю – в чистоті намірів.

Тоді благодать, захоплюючи душу, розум і серце, очищає їх, збирає в дусі і робить людину богоподібною. Бога неможливо осягнути ззовні, читаючи підручники з догматичного богослов’я. Він осягається тільки зсередини Самого Себе, лицем до лиця, коли дух людини починає жити в Бозі і пізнає Його так само, як і сам пізнаний Богом. Така людина, залишаючись в душі і тілі звичайною людиною, стає богом по благодаті під впливом богостворюючої сили Христа.

Ті, хто шукає свого на землі, знаходять спільне у власній могилі. І тільки той, хто залишив усе земне ще за життя, входить у рай. Усі наші розумові оцінки людей, подій, самих себе є велика брехня, підлий обман, які ми зрозуміємо, коли над нами закриють кришку труни. Тоді ми побачимо реальність, яка була прихована від нас за щільною пеленою туману власних помислів. Досвід розумної молитви потрібен нам, щоб не дозволити діям гріховного мислення постійно вводити нас в оману.

Досвід древніх і сучасних святих говорить, що Ісусова молитва є найкоротший і найнадійніший спосіб набуття миру душі. У цьому мирі вже немає місця дратівливості, гніву, блуду та іншим пристрастям. За великим рахунком, духівником може бути тільки та людина, яка вже досягла цього миру. Тому що тільки перебуваючи в прозорості миру душі, можна бачити шлях, що веде з лісу мороку і болота пристрастей. Але затвердження в цьому внутрішньому мирі – це не кінець шляху, а тільки його початок.

Тоді благодать, захоплюючи душу, розум і серце, очищає їх, збирає в дусі і робить людину богоподібною.

На благодатному ґрунті цього миру починають рости і розвиватися плоди всякого роду чеснот, вищими з яких є любов до ворогів і співчуття до грішників. Святі плачуть про чужі гріхи, як про свої власні. Вони готові самі піти в пекло, аби врятувати хоча б одну душу.

Така любов ще більше привертає до них милість Божу, а це в свою чергу робить любов праведників ще сильнішою. Така любов стає надлюдською, тому що дається вже як дар від самого Христа. Молитва, яка виходить із такого люблячого серця, стає вогненним стовпом, миттєво висхідним до Престолу Живоначальної Трійці.

Тільки на цих стовпах ще й тримається наш прогнилий з усіх боків світ. Імена цих молитовників, як і сам їх подвиг, богомудро приховані від цікавого людського погляду. Але ми знаємо, що вони ще живуть у нашому світі. Не будь з нами цих людей, світ би перестав існувати. В їхніх серцях вмістилося все людство. Вони моляться про нього, як про єдиного Адама, день і ніч, проливаючи перед Богом сльози. Цих людей неможливо знайти, нікому не дозволено їх турбувати.

Але ми самі можемо увійти в серця цих праведників, з’єднавши свій дух з ними в Бозі, де все людство живе як одна людина, де безліч людських сердець зливаються в єдине вселюдське серце.

Читайте також