Для спасіння нам потрібні не думки про Бога, а сам Бог

Фото: myslo

Літургічне апостольське читання цього тижня говорить про необхідність, поки ми в тілі, вести напружене духовне життя. «Поступайте, як діти світла, не беріть участь у безплідних справах темряви... дорожить часом, бо дні лукаві» (Еф. 5:8-19) – закликає нас апостол Павло.

Що означає бути дитиною світла? Звідки має йти це світло? Від нашого розуму? Ні, пекло заповнене розумними людьми. Це світло має йти від нашого серця. У пеклі немає добрих, там немає смиренних. Богу не потрібна наша освіченість, Йому потрібна наша любов. Нам, хробакам, які повзають землею, Бог дає можливість виростити крила і стати Ангелами. Для цього нам доведеться пройти через багато скорбот. Знаючи, що на нього чекають муки болю, страху, смертний жах вмирання, поневіряння, мудрий християнин вагу свого хреста починає розподіляти по днях і роках свого життя. Він свідомо і планомірно накладає він малу щоденну скорботу, ніж збирати до кінця життя найбільшу.

Що легше – не засуджувати, не об'їдатися, чи, живучи нестримано, потім за це відповідати на поневіряннях? Що страшніше – взяти він добровільне подвижництво, обравши вузький шлях, чи почути на Страшному суді вислів, що «ти вже отримав свої блага у земному житті»?

Поблажливість до так званих «малих гріхів» і легковажне ставлення до свого спасіння – головна причина загибелі більшості людей.

Спасіння душі – це пологи довжиною в життя. Той, хто не намагається народжувати в собі ангела, вироджується в біса. Інших варіантів немає. Ангел – м'який, біс – твердий. Душа, зіткана зі світла, пластична, податлива. Скорботи її тиснуть, мнуть, розкочують, розмазують, а вона при цьому не ламається. Ця пластичність набувається довгою навичкою та терпінням. Все тверде легко кришиться, а з гнучким не впорається жодна зла сила.

Головна наша біда в тому, що наш розум зрадницьки тікає у тлінне «життя» зовнішнього світу. Давня чернеча традиція завжди знала про те, що знайти себе в Христі людина може тільки на самоті, далеко від суєти цього світу. Більшості з нас це зробити неможливо, але озброїтися увагою для свого спасіння ми просто зобов'язані. Суть повсякденної духовної практики завжди знаходиться всередині нас самих. Головне, чого має прагнути християнин, утримувати за всіх обставин життя розум у Христі. Не дозволяти йому захоплюватися і відволікатися суєтними, безглуздими і різноманітними помислами, які атакують розум подібно до зграї комарів.

«Навіть на мить зібрати розум і згадати про смерть краще, ніж все життя проповідувати про спасіння, забуваючи про те, що все піддається смерті» (старець Симон Афонський).

На жаль, багато наших парафіян не бережуть своє серце від неуважності і відразу ж забувають про увагу до себе після виконання молитовного правила.

Добре з увагою виконувати молитовне правило, але в сто разів вище зберігати молитву в працях та спілкуванні між людьми. Святі Отці умовляють нас дбайливо ставитись до кожної миті нашого життя. Не втрачати жодної секунди без духовної практики, поки ми ще перебуваємо в тілі.

Світ із його багатосуєтними піклуваннями, тіло з його нестійким здоров'ям – наші зрадники. Вони будь-якої миті готові нам зрадити. Досконала ненависть навіть до тіні гріха, суворе дотримання найнезначніших дрібниць Заповідей Христа – постійний пульс православного життя. Початок і основа спасіння у Христі – безперервна покаяна молитовна практика. Що б не робив, куди б не йшов: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене…»

Єфрем Катунакський вчить нас так: «Уяви, що Христос прийшов судити світ, забрав своїх, розвернувся до тебе спиною і йде зі святими до світла. І з Його відходом ти починаєш занурюватися в холодну страшну пітьму. Ти біжиш навздогін на Спасителя і кричиш йому: "Господи Ісусе Христе, помилуй мене..."».

Від твого крику, від того, чи зможе тебе почути Христос, залежить твоя вічна доля – ось та молитва, яка не повинна сходити з наших вуст.

Бути людиною і не розвивати в собі добро – найбільша дурість і повний самообман. Люди у світі діляться, на думку старця Григорія Афонського, на дві категорії. Перша: дивиться на людей і думає: «Що хорошого для себе я можу отримати від цієї людини?» Друга запитує себе: «А що хорошого від себе я можу зробити для цієї людини?» Перші мучаться, доки не порозумнішають. Другі спасаються, доки не спасуться. Щоправда й те, що останніх на Землі залишилося дуже мало.

Щоб знайти благодать, людині доводиться працювати над собою, як скульптору над кам'яною брилою.

Спочатку їй потрібно відсікти гріховні дії тіла, мови та розуму, потім відсікти гординю і, на закінчення, всі уподобання. Адже очевидно, що будь-яка прихильність до цього світу рано чи пізно закінчиться розчаруванням. Тільки божевільні, якими нині є більшість із жителів нашої планети, будуть прагнути віддати всі свої думки, почуття та бажання зовнішньому світу. Кінець цих прагнень лише один – розпач. Такою є доля рабів диявола, розум яких живе прахом цієї землі.

Якщо ж людина починає всі свої рухи, внутрішні і зовнішні, звершувати заради входження до Царства Христа, то кожна її дія стає кроком до Вічного життя. Головним її союзником на цьому шляху стає пам'ять смертна, яка знищує її гордість і марнославство. А наймогутнішим ворогом – мирське мудрування та тілесне мислення. Сучасні подвижники вчать нас тому, що думки – це конвульсії свідомості, її затемнення, через що вона не може функціонувати нормально. Коли міркування мізерне, тоді слухають і не розуміють, намагаються зрозуміти і не можуть, моляться, а в душі не народжується благодать. Цього треба всіляко уникати. Для набуття благодаті свідомість має бути сповнена не помислами, а Христом.

Читайте також