Про парадокс буття живих мерців з необрізаними серцями

Обрізання Господнє. Мініатюра Мінологія Василя ІІ. Константинополь. Кінець X ст.

Обрізання Господнє для віруючої людини, знайомої з посланнями апостола Павла, асоціюється з обрізанням серця. Образи та традиції Старого Завіту зримо оживають у новій духовній реальності, яка прийшла в наш світ разом із перемогою Христа над смертю. Тепер настала наша черга обрізання. Обрізання свого душевного скам'яніння, байдужості, мертвості бездушного спокою. Обрізання пов'язане з пролиттям крові, стражданнями, боротьбою. Але інакше ми не зможемо стати Новою людиною, здатною набути громадянство Нового світу.

Мене колись дивували люди, які ненавидять Бога, бо Його нема. Не вірите ви в його існування, не потрібно, ваше право, але навіщо так ненавидіти тих, хто в Нього вірить. Навіщо битися у нападах дикої люті лише від однієї згадки про Бога чи Церкву. Але пізніше я зрозумів, що їхня лють не має якихось осмислених логічних мотивів. Ця ненависть ірраціональна та непідконтрольна самим її носіям. У сутінках їхньої свідомості діють зовсім інші мотиви, які на поверхні виявляються то як ненависть, то як туга чи злість. Не все можна зрозуміти логічно, є інші пояснення.

Світ навколо нас все більше і глибше починає занурюватися в передапокаліптичну імлу. Емоції, почуття, настрої людей дедалі частіше демонізуються. Яка логіка у війні з Богом у диявола та демонів? Навіщо боротися з тим, кого ти ніколи не зможеш перемогти? У чому сенс цього повстання? Навіщо прирікати себе на муки та страждання, коли є можливість радіти та жити мирно і щасливо? На ці запитання немає відповідей. Як немає жодного раціонального пояснення війни. Люди вбивають один одного заради чого? Щоб раніше долучитися до землі, яка ні їм, і нікому іншому не буде належати. Щоб утримати на якусь малу частину часу те, що все одно доведеться залишити назавжди. Адже життя одне, і воно і без того дуже коротке.

То чи є щось на цій планеті таке, заради чого варто людям вбивати один одного?

Хто ці люди з необрізаним кам'яним серцем? Спостерігаючи за ними, я помітив, що їхнє внутрішнє психологічне життя протікає без жодних морально-ціннісних переживань. Особисте буття таких людей – це повільне іпостасне згасання, духовно беззмістовний рух у бік смерті. Відділившись від Бога, їхні душі зітліють, позбавивши себе цілющої дії Святого Духа. Залишається лише тіло, що старіє з роками, яке щось їсть, народжує дітей, від чогось страждає, чомусь радіє, думає про те, як себе нести по життю.

Але там, де має бути живе серце, в тому місці, де дух людський покликаний здобути єдність з Богом, зяє страшна чорна діра, яку неможливо нічим заткнути. Тому ця мертва душа намагається частіше чимось себе розважати, жити поверхневою веселою напускною, імітувати радість, відчувати тваринні насолоди, закривати порожнечу душі такими ж порожніми думками, почуттями і бажаннями. І у всій цій порожнечі живе величезна самовпевненість у винятковій правоті та справжності своєї життєвої правди.

Але, як тільки вона стикається з іншими уявленнями про життя, про світ, з іншим досвідом самосвідомості, відмінним від її світоглядної моделі, одразу починає відчувати страшну ненависть не тільки до іншого життєвого змісту, а й до тих, хто його сповідує. При цьому основою такої ненависті є не так світоглядна несумісність, скільки інша якість буття, що називається вірою. Тоді зарозумілість і самовпевненість запалюється до люті, а злість закипає до крайніх ступенів. Особливо це видно, коли йдеться про невідмірного Христа та його невідмірних послідовників.

Але дивує інше. Як це відбувається всередині Церкви. Чи є хоча б один святий, якого не гнали б самі церковники у відносно спокійний період життя Церкви? Коли вся Церква зазнає гонінь і переслідується богоборцями, тоді зрозуміло, святі страждають за віру, зазнаючи мук. Але коли зовнішніх гонінь немає, то чомусь обов'язково присутні гоніння внутрішні. Так гнали преподобного Серафима Саровського, святого праведного Іоанна Кронштадтського, оптинських старців. Щоправда, в офіційних житіях, очищених дбайливою рукою церковної цензури, цих епізодів, звісно, ​​немає. Але ті, хто глибше і незалежно вивчав історію Церкви, чудово знають про всі ці моменти.

Навіть велика княгиня Єлизавета, людина дуже близька до царствених осіб, і та не уникла цієї долі, організовуючи Марфо-Маріїнську обитель. Те саме відбувається і зараз. Як тільки почали з'являтися на світ книги старця Симона (Безкровного), буквально написані кров'ю духовного досвіду, як тільки з'являлася людина, яка почала вивчати не теоретично, а на практиці те, як досягти обОження в наш непростий час, як відразу на нього стали виливати тони брехні та наклепи книжкові богослови. Вони навіть договорилися до того, що ієромонаха Симона взагалі не існує. Як це чути мені й тим, хто знає цього старця особисто?

Тут вже проявляється не просто психлогічна відмінність, а взаємне неприйняття двох різних світів – земного та небесного. Їхня боротьба – ікона доісторичної боротьби між ангельським і бісівським світом, результатом якої було вигнання бісів із Духовного Неба. На землі відкривається та ж перспектива результату цієї боротьби. Після приходу Христа на Землю, після його Смерті та Воскресіння – диявол уже переможений. Іншої альтернативи, окрім перемоги Життя над смертю, немає.

Смерть не може реалізувати своєї перемоги, вона вже переможена життям. Але вона ще здатна забрати з собою в пекло бранців, над якими отримала владу в часі.

Для цього смерть створює містифікацію життя, використовує механізм ілюзій, грає словами, створює потоки мертвих станів і живих слів. Смерть грає у життя і втягує у цю гру дедалі більше гравців, яким ця гра подобається. Вона вправно вигадує брехливі ціннісні установки, правила, за якими повинні жити люди цього світу, краде час, накидаючи мережу суєти на занепалі уми. Мода, новинки техніки, політика, громадська думка, розваги, плітки, престиж… Мільйони таких холодних вогників мерехтять у темній безодні неживої порожнечі смерті.

Іграшкове, смертельно перетворене, життя є неминучою необхідністю для цього світу, тому що все воно спрямоване на те, щоб приспати людей придуманими хибними закономірностями, прямо протилежними євангельським цінностям.

Христос каже: «Не шукайте, не дбайте про те, що шукають люди світу цього, шукайте Царство Боже і правди його». Світ вчить протилежному: «Якраз цього й треба шукати, як смачніше поїсти, та модніше одягтися, на чому їздити, та як виглядати, а фантазувати на тему Царства Божого залиште невдахам і лузерам, які не зуміли осідлати удачу і "відбутися". Вірити в Бога – це доля слабких, у яких життя не вдалося».

Стихії та традиції смерті спрямовані виключно на розвиток земних змістів, які отримали в Біблії узагальнююче найменування «метушня». У цьому слові міститься весь сенс життя людей з необрізаним серцем, живцем померлих для вічності. Суєта, що панує у світі, протилежна свободі, дарованої Богом. Вона антисакральна, оскільки прагне підкорити справжній сенс життя побутовими другорядностями замість того, щоб надати їм духовного сенсу. Для того, щоб жити в метушні, думати не потрібно. Робота розуму, спрямована на задоволення нижчих тваринних інстинктів, не передбачає особливого роздуму щодо їхніх сенсів. Людині досить простого відчуття.

Буття живої людини в царстві мерців передбачає подвиг або, краще сказати, мучеництво. Вона буде стиснута з усіх боків, будучи оточена розумами, які порушили вірність істині і правді, вступили в блудне співжиття з брехнею, що заразилися ненавистю до Бога. Але зате «той, хто витерпить до кінця, буде спасений» (Мф. 24:13).

Читайте також