Коли збираєшся в дорогу... Роздуми в Різдвяний піст

На шляху до Різдва. Фото: meladan.livejournal.com

Коли збираєшся в дорогу, звичайно ж, дивишся на карту, на місця, якими будеш йти, їхати або пролітати. Але найбільше цікавить сама мета подорожі – місто, місцевість, подія чи людина.

Почався Різдвяний піст – подорож довжиною 40 днів і ночей. Дивлюся не на карту Юдеї, а на ікону Різдва, як на фото події, на яку і прямую – Свято Різдва Христового.

Місто нам знайоме – Віфлеєм, місцевість теж – поле пастушків, основна пам’ятка – печера. А ще тут стільки різних персонажів – крім Богородиці, Немовляти та Йосипа, обов’язково є ще пастухи, віл та ослик, волхви з дарами, ангели та зірка.

У книзі митрополита Антонія Сурозького є розповідь про чоловіка, який прийшов до владики і попросив показати йому Бога.

«Я сказав, що не можу цього зробити, і додав, що якщо б і міг, то він не побачив би Бога. Тому що я тоді думав і тепер думаю: щоб зустріти, побачити Бога, потрібно мати щось спільне з Ним, щось, що дасть нам очі, щоб побачити, і сприйнятливість, щоб уловити, відчути… і я запропонував йому подумати і сказати, яке місце в Євангелії його особливо чіпає, щоб спробувати вловити, в чому його відповідність із Богом. Він сказав: "Так, таке місце є…" (чоловік назвав близьку йому сцену) Я відповів: «Добре, а тепер сядьте та подумайте: хто ви в цій сцені?»

І ось переді мною на іконі сцена Різдва. Хто я у цій сцені? Може, ці 40 пісних днів і дано мені, щоб подумати про це.

Спочатку мене тут нема. Я стою поза і дивлюся на «зірку хвостату», чи прикмету чогось страшного, що невідворотно насувається, чи небесну іскру, що обіцяє виконання якогось давно забутого пророцтва.

Я перетворююся на пастушка, цікавого малого, якого цікавить усе, що є в житті – небесні світила, люди, тварини. Він не знає про пророцтва, він не боїться, що зірка впаде на землю – сотні ночей він під денним та нічним небом ганяє своє стадо, і ні сонце, ні місяць, жодна зірка за цей час ще не покинули своїх місць. Але ця зірка яскравіша за інших, і вона «йде» по небу – так треба піти і подивитися, куди.

Ні, мабуть, бути простим пастушком не дуже цікаво. Може, я один із волхвів? Людина літня, вчена, яка прочитала безліч книг, вивчила рухи та назви всіх видимих зірок. Той, хто знає про стародавнє пророцтво, насилу йде з ризиком у далеку країну, щоб побачити виконання цього пророцтва про народження Царя світу і принести Йому свій дорогоцінний дар – золото, смирну та ладан. Щось для мене це якось надто високо та складно. Ні, я не волхв. Тим більше я не один із ангелів.

Швидше за все, я – ослик. Нехай навіть не людина, зате як близько до Немовляти! Він дивиться на мої довгі вуха і посміхається. Нехай і без будь-якої думки, міркування чи розчулення, але я можу зігрівати своїм подихом цю дитину, перед якою навіщось впали на коліна літні мудреці.

Можливо, це і є шлях цього посту – зі стороннього спостерігача стати спочатку цікавим пастушком, потім почитавши, навчившись і подумавши, пошукавши і знайшовши дар (нехай хоч найменший), стати подібним до волхвів, що сміливо вийшли в такий далекий шлях. Щоб потім, колись, не в цьому посту, але може бути, у майбутньому, якщо доброму Богу завгодно продовжити ще моє життя, влаштувати в своєму серці печеру, в якій Спаситель світу міг би «главу прихилити», і почути над нею голоси ангелів, що співають: «Слава у Вишніх Богові, і на землі мир, у людях благовоління».

Читайте також