Бити чи не бити: ось у чому питання

Апостол Петро відсікає вухо Малху. Фото: фреска Сан-Джиміньяно. Базиліка Санта-Марія-Ассунта

Спаситель вознісся на небо, але залишив на землі нас із вами як Свою власну присутність у часі та просторі. Кожен із нас як член Церкви покликаний слідувати волі Христа і бути знаряддям Його промислу у світі. Отже, нас стосується все те саме, що Христос говорив Своїм учням. Світ нас має ненавидіти, гнати і розпинати. Якщо цього не відбувається, то це має бути приводом для занепокоєння – а чи дійсно ми Христові?

У цьому контексті можна розглядати і ті події, які ми сьогодні переживаємо в нашому церковному житті. Нас багато що обурює, ми вимагаємо справедливості і дотримання норм закону. Це, звичайно ж, правильно. Але тоді давайте обурюватися і Євангелієм. Тому що яка справедливість у тому, що Христа розіп'яли? Яка справедливість у тому, що невинний страждає замість тих, хто винен? Або краще давайте поставимо собі питання: ми із Христом чи зі світом?

Що нам робити? А що робив Христос? Коли в Лазареву суботу Він прямував до Єрусалиму, достатньо було одного бойового кличу – зилоти, які тримали ножі за пазухою, тільки чекали цього сигналу, щоб усе змести на своєму шляху.

Далі у Господа була можливість покликати на допомогу ангельське воїнство, після якого не залишилося б ані римлян, ані іудеїв – взагалі нікого.

Але чомусь Спаситель ні ангелів не покликав, ні бойовий клич не кинув. Він віддав перевагу мученицькій ганебній смерті, хоча мав і силу, і можливість здобути легку перемогу над ворогами. Спаситель вирішив слідувати волі Свого Небесного Отця і пити несправедливу чашу скорбот заради нас людей і заради нашого спасіння.

А що ж залишається нам – тим, хто дійсно за своїми  вчинками отримує? Обурюватися, піднімати повстання, вимагати справедливості і дотримання норм права? Я думаю, що не треба кидатися в крайнощі. Звичайно ж, якщо є можливість, то потрібно щось робити: і консолідація, зібраність навколо спільної біди громади храму, і апеляція до норм закону теж повинна мати місце. Але на першому місці для доброго пастиря мають бути люди, парафіяни, а не церковне майно. Їхні душі і здоров'я важливіші за стіни і будівлі.

Мені складно зрозуміти революційну логіку того духовенства, яке готове кидати своїх парафіян під палиці, кастети і сльозогінний газ, використовуючи гасло захисту святині, приманюючи їх сповідницькими вінцями. Але, можливо, це я чогось не розумію, пробачте мене за це. Мені здається, потрібно брати приклад з тих святих, які жили найближче до нас у часі. Подивіться, як поводилися нині канонізовані глинські старці в липні 1961 року, коли комуністи закрили монастир. Думаю, що у них теж була можливість підняти повстання і влаштувати гучну справу, про яку б стала писати західна преса. Але вони віддали перевагу молитві в усамітнених глухих місцях і стали преподобними. «Коли ж будуть гнати вас в одному місті, біжіть в інше», – каже Спаситель. Він не дозволяє Своїм гарячим і ревним учням Іакову й Іоанну звести вогонь із неба на голови самарян, кажучи їм: «Не знаєте, якого ви духа». Можливо, і ми не знаємо, якого ми духа? Можливо, ми забули про те, як учив Христос поводитися щодо ворогів?

Наше завдання не боротися зі злом, що діє в цьому світі. Бореться «зі злом» молоде теля, яке бодається з дубом. Наше завдання – вийти розумом зі світу, що лежить у злі. Для того, щоб потім, під час розставання з тілом, від нього вільно відділитися. Ми не боремося зі злом, ми його ігноруємо.

Думати, що, воюючи зі злом тими методами, якими і зло бореться з нами, ми зможемо перемогти, – дурість і наївність. Борючись таким чином, людина рано чи пізно сама обов'язково стане злою.

Перемогти зло можна тільки одним способом – не дати йому можливості в нас проникнути і вкоренитися. Нам не потрібно рятувати світ, нам потрібно рятуватися від світу. А це зовсім різні речі. З фараоном не борються, від нього тікають. З фараоном Бог Сам буде розбиратися, а нам сказано: «Ти за Мною йди».

Земне життя – це синайська пустеля, в якій багато хто складе кістки. А до Землі Обітованої дійдуть тільки ті, хто зрозумів, якого він духа, і зміг відрізнити голос доброго, мудрого пастиря від голосу недосвідченого пастушка. У світі нам заповідано від Спасителя мати скорботу, тому що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже. Один сучасний подвижник сказав такі слова: «Для нас справедливість – терпіти несправедливість, як це робив Христос, якщо ми, звичайно, хочемо спастися».

У чому нехай допоможе нам Бог.

Читайте також

Мужність бути нареченою: чому всі віруючі душі – жіночої статі

Великий піст розкриває головну таємницю людської природи: щоб по-справжньому зустрітися з Богом, найсильнішому чоловікові доведеться навчитися духовно бути жінкою.

Ісусова молитва: як перетворити життя на «прямий ефір» з Богом

​Друга неділя Великого посту присвячена святителеві Григорію Паламі – людині, яка відстояла наше право на реальну зустріч із Творцем. 

Дияконські будні: невидима праця за зачиненими дверима вівтаря

​Про те, що приховано від очей парафіян, як готується Літургія і чому диякон приходить до храму, коли місто ще спить.

Скляна стіна: як маніпуляція в храмі краде свободу і підміняє Бога

​Маніпуляція – давній інструмент виживання. Але зустрічаючись у Церкві, вона краде у людей дорогоцінний дар свободи. 

Небесний політ отця Руфа: історія льотчика, який став лаврським насельником

Відмовившись від кар'єри заради Бога, він пройшов через в'язниці та забуття, щоб стати молитовником Києво-Печерської лаври.

Шпигун Бога: тринадцять діб під лампою

​У камері ташкентського НКВС професор хірургії пройшов через «операцію», якої немає в медичних підручниках. Історія тринадцятиденного допиту святителя Луки.