Зараза тотального недоверия поразит взаимоотношения между людьми
То, что мы наблюдаем в информационном пространстве это всё элементы эпохи постправды. Её основными признаками является наличие сразу нескольких версий правды одновременно.
Трагедия человечества начнётся с момента, когда отделить настоящую правду от её альтернативных версий будет уже физически невозможным. Верификация станет недостижимой для человечества с развитием технологий.
Тогда оно погрузится в тину апатии и безразличия по отношению к любой информации. Зачем морочиться, если всё вокруг это фикция? Эта зараза тотального недоверия поразит взаимоотношения между людьми.
У Церкви есть инструменты для противостояния этому явлению. Это жизнь во Христе внутри общины. Сможет ли она убедить людей в том, что это единственный способ выбраться из пучины уныния, и не потерять себя? Вот в чём вопрос.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.