Анафема – прокляття чи ні?

Ми підійшли до кінця першого тижня Великого посту, який увінчує свято Урочистості Православ'я. Традиційно у цей день багаторазово повторюється анафематування єретиків та розкольників, але чітко визначити, що таке анафема може далеко не кожен.

У світських навколоцерковних колах прийнято вважати, що анафема – це якийсь церковний аналог прокляття, проте таке розуміння занадто вузьке, породжує багато різних толків, що не стосуються суті. У анафемі немає нічого проклинаючого, тобто якогось зла чи покарання, що накладається на людину, незалежно від її становища, поглядів чи волевиявлення. Анафема завжди відносилася і відноситься виключно до християн і не просто формально хрещених, яких серед наших співвітчизників більшість, а реальних членів Церкви. Це найвища міра покарання, що полягає у відлученні християнина від спілкування з вірними в обрядах. Накладається вона за найстрашніші гріхи по відношенню до віровчення і Церкви – єресь та розкол.

За великим рахунком, анафематство – це констатація звершеного факту відпадання християнина від Корабля Спасіння внаслідок тих чи інших злочинних дій.

За великим рахунком, анафематство – це констатація здійсненого факту відпадання християнина від Корабля Спасіння внаслідок тих чи інших злочинних дій. Її не можна плутати з відлученням – тимчасовим виключенням християнина з церковного спілкування, що використовується як дисциплінарний захід за нехай і великі, але все ж таки особисті гріхи.

На підтвердження сказаного варто звернутися до трактату під назвою «Про те, що не слід віддавати анафемі ні живих, ні мертвих», складеному в IV столітті, який приписують перу святителя Іоанна Золотоуста. Хоча сам Златоуст, очевидно, його не писав, але дотримувався подібних поглядів.

Суть цієї писемної пам'ятки зводиться до того, що остаточне і безповоротне засудження людини суперечить християнському духу і закону любові, який завжди залишає для грішника надію на спасіння. Звідси автор трактату вважає допустимим лише можливість анафематствування дій, поглядів чи ідей. Що ж до людини, то незалежно від її злочинів, завжди залишається можливість покаяння і останнього суду за Богом.

Термін «анафема» вигадали не християни, він відомий ще з часів ранньої античності і означав щось присвячене Богу чи храму. Переосмислення прийшло з часів складання перекладу 70 (Септуагінти).

Сам термін «анафема» вигадали не християни, він відомий ще з часів ранньої античності і означав щось присвячене Богу чи храму. Переосмислення прийшло з часів складання перекладу 70 (Септуагінти). Саме тут грецька anafema стала використовуватися як аналог давньоєврейського herem, що несе специфічне негативне забарвлення, і означає щось відкинуте людьми, що підлягає знищенню.

Наведемо приклади: «І не внесеш цієї огиди до дому свого, і не станеш закляттям, як вона​​​​» (Повт. 7, 26), «Та тільки стережіться заклятого, щоб ви самі не стали закляттям, і не взяли з заклятого, і щоб тим не завели Ізраїлевого табору під закляття, і не довели його до нещастя​​​​​» (Нав. 6, 18). Подібних цитат можна навести ще чимало. У цьому ж значенні термін «анафема» перекочував і в Новий Заповіт: «Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий! Марана та!» (1 Кор. 16, 22), – пише апостол Павло і додає інше слово «марана та», що означає «Господь близько» або «Прийди, Господи», щоб підкреслити, що остаточну долю людини все ж таки вирішує Бог, про що було сказано вище.

Тобто ми бачимо, що апостол анафематсвує не людину, а її вчинки, це стосується й інших його слів: «Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий!» (Гал. 1, 8).

Найраніше використання терміна «анафема» пов'язане з діяльністю Ельвірського собору (приблизно 305-306 рр.), що проходив біля сучасної Іспанії.

В історії Церкви термін «анафема» проти християн, що творять безчинства, став застосовуватися з початку IV століття. Найраніше його використання пов'язане з діяльністю Ельвірського собору (приблизно 305-306 рр.), що проходив біля сучасної Іспанії. А ось формула «нехай буде анафема» вперше була застосована щодо Євстафія Севастійського на Гангрському соборі (Мала Азія) близько 340 року. Надалі це формулювання неодноразово використовувалося на багатьох інших соборах і закріпилося у канонічному праві.

Якщо орієнтуватися на слова Христа, то підставою для анафеми у вказаному сенсі є наступне висловлювання: «Коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!​​​​​» (Мф. 18, 17). Тут треба сказати, що анафематство – це не «прогулянка» для членів того чи іншого собору, воно не вимовляється з легкістю «розправи» над інакодумцями, як часто кажуть далекі від християнства люди. Проголошення анафеми – це складний і багатогранний процес, продиктований цілим комплексом конкретних проблем та обставин.

Окремо слід сказати, що в історії Церкви мали місце не поодинокі випадки проголошення анафеми з політичною метою. Чим би такі дії не виправдовувалися, їх не можна вважати канонічними.

Окремо слід сказати, що в історії Церкви мали місце не поодинокі випадки проголошення анафеми з політичною метою. Чим би такі дії не виправдовувалися, їх не можна вважати канонічними. Анафему також не можна розглядати як остаточне виключення людини з церковного спілкування та позбавлення її надії на спасіння. У разі щирого каяття зняти анафему може той орган церковної влади, який її наклав. Також можлива і посмертна реабілітація, внаслідок якої за покійного християнина можна молитися як за того, хто не був під анафемою.

Таким чином, у день Урочистості Православ'я ми не повторюємо жодних прокльонів, а нагадуємо, перш за все, самим собі про перемогу Істини та програш тих, хто намагався Їй протистояти протягом двох тисячоліть.

Читайте також