Чим може нам допомогти війна

Війна. Фото: news.mspravka.info

Прагнення вижити, максимально убезпечити себе та своїх близьких – природна реакція на нову загрозу. Після того, як спалах почуттів та емоцій проходить, коли з'являється хоч якась ясність щодо того, що відбувається, люди починають осмислювати навколишні події. Відбувається це далеко не з усіма, а лише з тими, хто й раніше був схильний до здорової рефлексії та аналізу. Звичайно, зараз усі себе вважають дуже думаючими та розумними людьми, при тотальному обдурюванні та масовому отупінні населення сильно посилилися самолюбування та гонор. Можливо, хтось скаже, що зараз не час говорити на ці теми, але я вважаю навпаки – зараз дуже відповідний момент. Сьогодні як ніколи треба зберігати тверезість і здатність мислити, а якщо хтось раніше не відрізнявся цими якостями – саме час їх набути.

Мені відомі люди не лише серед біженців і переселенців, а й серед військових, які заради того, щоб не стати запеклим, зберегти розсудливість і навіть стати мудрішими, беруть із собою книги, слухають лекції та розмірковують у тих умовах, які, здавалося б, ніяк цьому не сприяють. І ці люди – приклад для всіх нас.

Згідно з дослідженнями компанії «Research & Branding Group», проведеної в листопаді 2019 року, 57% жителів України не читають, від слова взагалі. Жахлива цифра для країни з такою культурною спадщиною. При цьому з 43% читачів, чверть бере в руки книгу «Кілька разів на рік» або «Рідше, ніж раз на рік». Проте всі не просто добре, а навіть відмінно вміють користуватися соціальними мережами або грати в комп'ютерні ігри. Ні перше, ні друге не сприяє не просто розвитку, а навіть просто використанню такої функції мозку як мислення.

Ніхто з нас не бажав війни. Але якщо вона вже трапилася і з цього «підводного човна» нам нікуди не подітися, то треба зробити все, щоб зберегти себе та свої душі від розлюднення, від духовної та моральної деградації.

Більше того, дискретна, стрімка і безладна інформація, що транслюється через екран, створює ілюзію ерудиції, формує безпідставну впевненість, що ми щось знаємо. Адже навіть навичка орієнтування в інформації може бути побудована лише на підставі навичок її запам'ятовування, структурування та аналізу, а звідки вони візьмуться, якщо й дорослі люди часто весь свій вільний час проводять у «чорних дзеркалах».

І ось ми поступово переходимо до теми війни. Зверніть увагу, як вона багатьох змінила на краще. Війна допомогла нам не просто помічати людей навколо нас, але навіть служити, і ми це служіння приймаємо не за тягар чи приниження, а за обов'язок та честь. Ніхто з нас не хотів війни, багатьом вона принесла не просто незручності, а тяжкі страждання та муки. Але якщо вона вже трапилася, якщо вона вже йде і з цього «підводного човна» нам нікуди не подітися, то треба зробити все від нас залежне, щоб зберегти себе і свої душі від розлюднення, від духовної та моральної деградації. Саме тому навіть серед військовослужбовців, які йдуть на фронт, є ті, хто в бліндажі та окопи бере з собою книги, хто намагається молитися, а в хвилини спокою та тиші міркувати над тим, що відбувається.

Війна, незважаючи на всю свою потворність, допомогла нам вирости, переосмислити своє життя, змінити ціннісні орієнтири, пройти шлях від другорядного до важливого.

Війна обов'язково закінчиться і ми маємо організовувати життя в новій, повоєнній та мирній Україні, тому подумаймо, що ми принесемо туди? Наше мислення має «лінзи», свої властивості «зуму». Якщо на те, що відбувається, ми подивимося в максимальному наближенні, то побачимо горе і мужність людей, побачимо кров і страждання, побачимо працю і старанність. Звичайно, серед усього цього знайдеться місце боягузтву і малодушності, зрадництву і самолюбству, але не на них нам потрібно рівнятися. Нехай уся гидота, виявлена ​​через «рентген» війни, піде, а найкраще залишиться.

Якщо ж ми віддалимо наш «зум» і поглянемо на війну «згори» як на феномен, то тут усуваються зокрема й формуються спільні висновки. І Святе Письмо, й етика дозволяють нам говорити про таке поняття як колективна відповідальність, відповідальність народу. Ми ж не можемо казати, що всі ми святі, що завжди і всюди чинили праведно? Навіть та тема, з якою я почав цей текст – тема залежності від віртуального світу та втрат розсудливості, забуття про людину поруч із нами – це ж один із проявів нашої порочності.

Якщо багато хто з нас з початком війни стали кращими, значить, раніше ми були гіршими, значить було куди виправлятися. Значить, війна, незважаючи на всю свою потворність, допомогла нам вирости, переосмислити своє життя, змінити ціннісні орієнтири, пройти шлях від другорядного до важливого.

Жителі України не грішніші за мешканців інших країн. Але ми можемо стати попередженням і прикладом для інших, а це вже не просто завдання, а відповідальність, масштаби якої простягаються далі за межі кожної окремої людини.

Пам'ятаєте, як Христос говорив про жертви придушення повстання Пілатом і загиблих внаслідок падіння Силоамської вежі: «Чи ви думаєте, що оці галілеяни, що так постраждали, грішніші були від усіх галілеян?... Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так!» (Лк. 13, 2-5).

Жителі України не грішніші за мешканців інших країн – таке лихо час від часу трапляється з різними народами. Але ми можемо стати попередженням і прикладом для інших, а це вже не просто завдання, а відповідальність, масштаби якої простягаються далі за межі кожної окремої людини.

Господь надіслав нашому народу тяжке випробування. Якщо глянути на нього крізь призму християнської моральності, то це може бути покаранням, але покаранням не тому, що ми найгірші, а тому, що Бог нас любить. Розмірковуючи так, святитель Миколай Сербський проводить паралель із покаранням матері своєї дитини: «Коли нею вичерпані всі засоби для напоумлення, тоді для виправлення дитини вдається вона до допомоги лозини. Не зі злості, а зі стривоженої материнської любові, щоб не пропало її дитя; щоб, нарешті, інші діти не пішли неправильним шляхом. Ви не спостерігали, як після такого покарання дитина та мати плачуть разом? Мати плаче зі співчуття, бажаючи своїми сльозами втішити дитину. Може, вам траплялося спостерігати й іншу, ще більш зворушливу картину, коли після лозини дитя вже сміється, а мати плаче? О, свята материнська любов!»

Господь любить нас. Він плаче поруч із тими, хто страждає, але Він і нагороджує тих, хто гідно проходить через ці страждання. У цей непростий час нам є над чим розмірковувати, нам є чого прагнути і є заради чого жити!

Читайте також