Самотність як єдиний шлях до самотнього Бога

Війна оголює в нашій душі те, що було глибоко приховано під завалами благополуччя у мирний час. Страх, невизначеність майбутнього, втрата опори звичного життя, все це посилює почуття сирітства в цьому світі та оголює нашу екзистенційну самотність. Преподобна Марія Єгипетська після свого покаяння пройшла шлях самотнього воїна. Її битви в пустелі з полчищами диявольських сил відомі лише Богу та ангелам. Але хіба сучасний світ з його жорстокостями, лицемірством і жадібністю не є для нас такою самою пустелею?

Мабуть, один із найпоширеніших духовних станів людини в сучасному світі – самотність. Це те, що завжди з нами. Будь-яка не поверхова людина обов'язково колись зустрінеться з тим, що називається «екзистенційна самотність». Про неї рідко говорять на проповіді, але часто відчувають у житті. На роботі, у колективі серед інших людей, ті, хто ходять у храм і моляться Богу, часто зустрічаються з нерозумінням, а іноді й агресією з боку оточуючих. Тому що він не такий, як усі, йому не цікаво те, чим живуть інші. Новини, плітки, порожні бездумні розваги – все це не викликає в його душі нічого, крім відторгнення. Душа просить молитовної тиші, спокою, тихого шепоту краси та чистоти створеного Богом світу. Це те, що йде врозріз із тими, хто, навіть виїжджаючи відпочити на природу або проводячи недільні дні на дачі, не уявляє свого життя без гучної музики, дикого реготу, вульгарних жартів та дурних анекдотів.

А як ченці? Зібрані однодушно в монастирі заради однієї мети – вони вже точно не почуватимуться самотніми серед одновірців? Але-але. У преподобного Ісаака Сиріна ми знаходимо багато гірких слів, сказаних з цього приводу. Життя монастиря підпорядковане певному ритму. Богослужіння в ньому змінюється послухом, громадська молитва – громадською роботою тощо. Монах рідко може залишитися наодинці із собою і Богом, у тиші та спокої. Навіть у часи розквіту сирійських духовних практиків, людину, яка прагнула вийти з турботи статутного монастирського ритму для того, щоб усамітнитися для молитовного спокою та тиші, звинувачували в тому, що вона ледацюга, нероба, лицемір, або ще гірше – якийсь мессаліанин.

Прагнення преподобного Серафима Саровського до усамітнення викликало чимале ремство та нерозуміння братії і настоятеля, за що йому чимало діставалося.

Той час в цьому плані мало чим відрізнявся від нинішнього. Дуже рідкісні були ігумени, які більше дбали про молитовне життя підлеглих йому ченців, ніж про економіку та фінансовий стан свого монастиря. Те саме було і в дореволюційній Росії. Прагнення преподобного Серафима Саровського до усамітнення викликало чимале ремство та нерозуміння братії і настоятеля, за що йому чимало діставалося. А сучасний нам старець ієромонах Симон (Безкровний), описуючи той час, коли він ще жив у Троїце-Сергієвій лаврі, розповідав про свої «блукання» по горищах і затишних безлюдних місцях обителі, сподіваючись залишитися там наодинці з Богом. Але, як правило, знаходив це місце вже зайнятим якимсь ченцем, що бентежився від того, що його й тут все-таки знайшли. «Ти мені так усіх молитовників розлякаєш», – говорив із доброю усмішкою майбутньому старцю отець Кирил Павлов.

Учитуючись у традицію життя сирійських аскетів і взагалі представників східного чернецтва, розумієш, що самотність була для них одним із найважливіших інструментів формування стану душі. На жаль, ця традиція сучасним чернецтвом повністю втрачена. Її практично вже не було і в дореволюційний час, за рідкісним винятком. Чернечий шлях у православній традиції передбачав три етапи, кожен з яких був поступальним рухом по все більш вузькому і тернистому шляху, що веде на небо. Це гуртожиток, скит та пустельництво. Проходячи школу послуху та смирення у гуртожитковому монастирі, воїн Христов готувався виходити на вершину, де вже не залишиться нікого, крім нього та Бога. Сирійське чернецтво жило саме такою традицією, і підготовка до самотнього життя починалася вже в монастирі.

Все, що було приховано до цього на дні душі, все, що таїлося в тіні невиявлено, починало спливати в затворі з усією силою та міццю ветхої людини.

Після кількох років, проведених у гуртожитку, майбутнього самітника практично замуровували, зачиняли двері його келії величезним каменем на сім тижнів. Що і як повинен робити чернець у затворі, було чітко регламентовано. Основний акцент робився на боротьбі з помислами та зосередженні розуму на священних текстах. При цьому духівник пояснював своєму учневі, що психологічні стани самітника в монастирі будуть дуже відрізнятися від того, що він відчуватиме, коли почне вести повністю усамітнене життя далеко за його межами. Але вже тут відбувалося колосальне ламання психіки.

У попередній нашій публікації ми писали про те, що підняття душі спочатку до того стану, який аскети називали «місцем чистоти», а далі «місце ясності» та схід на «вершину досконалості», можна було досягти лише у відлюдницькій самотності. Той, хто не мав правильної підготовки до цього подвигу, може легко зійти з глузду, про що сирійська традиція також неодноразово попереджає.

Все, що було приховано до цього на дні душі, все, що таїлося в тіні невиявлено, починало спливати в затворі з усією силою та міццю ветхої людини. До цих усіх борінь обов'язково починали докладати зусиль і упалі духи. Але якщо в гуртожитку вони це робили потай і непомітно, то у відлюдництві ця боротьба була драматичнішою.

На перехідному етапі, коли зневіра та туга аж надто долала кандидата на відлюдницьке життя, йому ще іноді дозволяли чинити «за засвідченням совісті». Але при цьому, якщо він і дозволятиме собі якісь розмови через віконце свого затвору із братією, йому суворо заборонялося слухати будь-які новини про події, що відбулись у світі чи монастирі. Інакше все те, що було збудовано в душі до цього, миттєво розориться, а всі думки підуть у рух. А, як ми пам'ятаємо, боротьба з помислами та очищення розуму від усіх розумових рухів була пріоритетною у духовному навчанні новоначальних іноків.

Іоанн Дальятський давав своїм учням пораду, яка також буде корисною всім, хто читає цю публікацію: «Не спілкуйся з людьми, які з тобою не однодумні».

Іоанн Дальятський давав своїм учням пораду, яка також буде корисною всім, хто читає цю публікацію: «Не спілкуйся з людьми, які з тобою не однодумні». Насправді багатьом з нас доводилося зазнавати почуття глибокого спустошення, «вижатості», а то й «роздавленості» після спілкування з людьми, які дуже далекі від нас за духом і за сенсом життя.

Преподобний Ісаак Сирін наполягав на тому, що тільки пройшовши через досвід самотності, людина може пізнати саму себе. Пізнаючи себе, ти таким чином пізнаватимеш і інших людей. У цього святого є парадоксальна, здавалося б, порада: «Хочеш знайти любов до ближнього свого – тікай ​​від нього». Перебуваючи та розмовляючи з кимось, ти перестаєш бути цілим, тебе вже двоє. Розчиняючись у безлічі людей, ти стаєш множинним, і лише у самотності ти починаєш бути сам собою – у такому сенсі звучить настанова одного з учителів своєму учневі.

Тільки коли чернець, який випробував свої сили у скитському піввідлюдді, віддалявся у зону пустельницького життя, він виправдовував своє найменування – монах, тобто один. Вже ні хвороба, ні старість, ні якісь інші причини не давали йому права піти з того місця, яке стало для нього гробом. Подвижник йшов у свій вічний дім дорогою самотнього Христа.

Приклад самотньої подорожі світом даний нам у Євангелії Самим Спасителем. Перебуваючи серед людей, Він був незбагненим та самотнім.

Приклад самотньої подорожі світом даний нам у Євангелії Самим Спасителем. Перебуваючи серед людей, Він був незбагненим та самотнім. Коли Господь говорив Своїм учням про Свої страждання та смертні муки, двоє з них разом із матір'ю намагалися виторгувати для себе комфортне місце у Його Царстві. Коли душа Спасителя томилася в смертельних муках, вони спали. Але найстрашніша кульмінація самотності Христа була на піку Його Хресних страждань, коли Той, кому Він ніс цілковитий послух, хто був Його улюбленим Батьком, залишив Господа у найтяжчу і болісну хвилину.

Досвід богозалишення, який описували у своїх творах православні аскети, був найважчим. Він міг приходити та йти, подібно до хвиль прибою. Коли благодать віддалялася від душі і чернець залишався наодинці з собою, приходили похмурі духи пекла у вигляді найважчих помислів. Цей стан описується як важкий похмурий туман темного непроникного мороку. У цьому стані неможливо молитись, неможливо навіть стояти на ногах.

Старець Кирил (Павлов) радив своєму духовному синові отцю Симону (Безкровному) у цьому випадку брати зошит, ручку та писати слова молитви на папері. У старця Симона є цілий товстий зошит, який він таким чином виписав словами Ісусової молитви. Завдяки цій пораді духівника йому вдалося уникнути затьмарення розуму та розпачу.

Життя у відлюдництві та ті спокуси, які спіткають там людину, дуже важкі і дуже небезпечні для людей, які не мають належної підготовки та досвіду послуху старцю. В душу вповзають найнесподіваніші і найстрашніші думки. Головне завдання сатани у цій брані – остаточно переконати людину в тому, що Бог про неї забув. Одним із засобів у цій боротьбі, за вченням Ісаака Сиріна, є вміння зосереджуватися на Священних текстах, занурювати свій розум у їхній зміст, тобто відводити його від похмурих нав'язливих сатанинських думок.

Ведучи кровопролитну боротьбу віч-на-віч з дияволом, проходячи по вузьких стежках над прірвою небезпечних проваль, піднімаючись до самої вершини Фаворського Світла, послідовники Христа знаходили там те, що не має слів для опису людською мовою. Коли після туману, мороку, сирості та зими богозалишення знову на горизонті серця сходили промені Божественного Світла, душа людини, наповнюючись Його сяйвом, розуміла, що все нею пережите незрівнянно з тією любов'ю та добротою, в якій перед нею відкривався Сам Бог.

Читайте також