«Ми безумні заради Христа»: чому світ ненавидить смиренних?

Через наклеп має пройти кожен праведник. Фото: СПЖ

«Ми безумні заради Христа, а ви мудрі у Христі; ми немічні, а ви міцні; ви в славі, а ми в безчесті… Лихословлять нас, ми благословляємо; гонять нас, ми терпимо; хулять нас, ми молимо; ми як сміття для світу, як прах, усіма топтаний донині» (1 Кор. 4: 10–16).

Нова традиція: від наклепу до канонізації

Багатьох святих, особливо тих, кого канонізували останнім часом, спочатку гнали й обмовляли свої ж брати. Схоже, що з'явилася нова традиція. Так було з Йосифом Ісихастом, Порфирієм Кавсокалівітом, Софронієм Ессекським, Нектарієм Егінським та ін.

Сьогодні, коли інтернет зайшов у кожен дім, ми бачимо, як багато «диванних експертів» розмірковують про те, про що жодноъ гадки не мають. Шарикови в перших рядах як серед світських, так і серед церковних активістів. У знанні догматики, політики, міжнародних відносин їм немає рівних. Вони крикливі і сварливі. Знають точно, хто із сучасних подвижників у прелесті, а хто ні. Чітко визначають, де «правильні» православні, а де не дуже. У соціальних мережах під вигаданими ніками вони не тільки вчать і викривають.

Шарикови хамлять, проклинають, лиходіють і взагалі ведуть себе так, ніби Бог – сліпий, глухий, німий і зовсім безпорадний старець, який нічого не бачить, не знає і ні на що не здатний.

Багато разів я стикався з такого роду коментаторами і зрозумів, що їх потрібно або ігнорувати, або видаляти без жодних спроб урозумлення.

Звернене до них слово тільки розпалює їхню агресію і жагу до суперечки. Це про таких людей сказав Спаситель: «Поріддя єхиднине! як ви можете говорити добре, будучи злі? Бо від надлишку серця говорять уста» (Мф. 12: 34). Їм говорить апостол: «Не судіть ніяк передчасно, поки не прийде Господь, Який і освітить приховане в темряві» (1 Кор. 4: 5). До цих же людей звернені слова, які ми чуємо в цей недільний день (1 Кор. 4: 9–16). Апостол Павло говорить тим, хто вважав себе «мудрими», а апостолів «безумцями».

Ситуація з часів апостольських і до наших днів не змінилася. «Безумні», зневажені людьми, ті, хто був посміховиськом для світу, потім виявляються святими, а «славні» і «мудрі» йдуть у вічне життя ні з чим.

Сила смирення і слабкість гордині

Чому праведників, які були осміяні раніше і на яких зводять наклепи зараз, світ не зміг розчавити? Тому що смирення в принципі непереможне. Воно не бореться ні з людьми, ні з зовнішніми обставинами життя. З гордістю до самої смерті бореться тільки гордість. А Господь любить незлобивих і смиренних, роблячи їх мудрецями і жителями Царства Небесного. Він Сам завжди є смиренним і чекає від нас того ж.

Горді борються із земними спокусами і бурями. А для смиренних випробування – це ворота, через які вони входять у небесну радість.

Ми хочемо трохи смиритися, а потім жити як раніше. Але це неможливо. Над спасінням потрібно працювати все життя, його не замовиш із доставкою додому. Головне перехрестя, яке визначає все подальше життя людини, – це вибір між мамоною і спасінням.

Шарикови крутяться життям, як білка в колесі. Вони вічно кудись біжать, поспішають, квапляться, комусь щось постійно доводять, когось викривають, із кимось сваряться. Смиренна ж людина є тихою, мирною і спокійною, живучи з повною довірою до Бога. Вона не дозволяє своєму серцю захопитися зовнішніми оманливими враженнями. Божа людина любить мовчати, а мирська – розмовляти. Тому що язик – це орган егоїста, а серце смиренного – орган безмовності. Сокровенна серця людина народжується в безмовності для Божого Царства, перетворюючись у нетлінній красі незлобивого і мовчазного духу, що дорогоцінно перед Богом (1 Петр. 3: 4).

Яку б ти роль не грав зовні, як би не мудрував, що б не говорив, ти всередині завжди є тим, хто ти є по своїй суті. Від цієї суті залежить доля. Суть неможливо сховати ні за зовнішньою маскою, ні за порожніми словами. Іноді вона просвічує через обличчя й очі, іноді ховається так глибоко, що її не видно. Часто ми і самі не знаємо, ким ми є. А хтось і не хоче знати. Так простіше жити – вважаючи себе за замовчуванням завжди правим.

Вибір між плоттю і духом

Щоб осягнути свою суть, потрібно стати духом, а не плоттю. Що може бути простіше?

Світ наполегливо нав'язує нам свою плоть, роблячи нас не духовними, а плотськими. Бог же смиренно пропонує нам Самого Себе, щоб ми стали духовними.

Наше серце схиляється до Бога, а тіло тягнеться до похоті. Весь всесвіт, затамувавши подих, дивиться на те, який ми зробимо вибір. Від цього вибору залежить доля країни, народу, всього світу. Насправді країну захищає моральність і віра в Бога, а не правителі й армія. Але хто здатний це почути і кому це цікаво?

Шарикови вірять не в Бога, а в себе. Тому вони такі агресивні. Егоїзм сам по собі агресивний, тому що він – бог земного царства, що владарює, розділяє і підноситься над іншими. Небесний Отець – завжди любить і з великою ніжністю піклується про все, що має життя і дихання. У цьому головна різниця між Божими людьми і фанатиками світу. Перші дивляться на світ очима любові, а другі – очима осуду.

Щойно духовне життя людини набуває повноти, у неї одразу з’являються заздрісники й наклепники. У цьому немає нічого дивного.

Наклеп – це те, через що має пройти кожен праведник. Наклеп передував розп’яттю Христа і став його причиною.

Світ повстає проти святого й переслідує його – зокрема й руками тих, хто, здавалося б, мав би бути на його боці.

Зовні спокій знайти неможливо – його можна набути лише всередині, у власному дусі, що є завжди мирним і спокійним. Тривога також живе не ззовні, а всередині нас. Розум генерує не лише тривогу, але й створює всі ті стосунки, які ми визначаємо для себе як земний світ. Здобути свободу від світу й розуму можливо лише тоді, коли віддати їх Богові, обмінявши тривогу на свободу в істині.

Розум обманює нас ще зі шкільної лави, стверджуючи, ніби світ і ми є матерією. А Бог, якщо Він і є, то живе поза цим матеріальним світом. Так досі вважають і деякі віруючі. Молячись далекому Богові, вони живуть у надії, що сила їхньої думки, проникаючи крізь хмари та інші небесні сфери, доходить до Творця світу, Який вловлює їхні зітхання й прохання.

Але Бог до нас ближче, ніж ми можемо уявити. Все суще має витоки в дусі. Сама наша матерія – лише форма існування енергії, яка в своїй основі знову ж таки є духовною. Тому і матерія, і наше тіло також духовні – як бирозум не переконував у протилежному.

Егоїст, що живе всередині розуму, вчить нас, ніби смирення – це ганебна слабкість, а «добро має бути з кулаками, добро суворим має бути, щоб летіла шерсть клаптями з усіх, хто лізе на добро…» (С. Куняєв).

Так і виходить, що ветха людина захищає себе сама, а смиренну захищає Бог. Божа людина захищає себе й інших любов’ю, бо Бог завжди поруч із нею, охороняючи смиренного Своєю безмежною силою.

Читайте також