Поминання патріарха: традиція чи обов'язок?

У статті «Чи забороняє Двократний Собор не поминати Патріарха» СПЖ писав, що поминання імені Патріарха Московського – традиція, що була відсутня на Русі до XVII століття.

Противники цієї позиції, посилаючись на 15 правило Двократного Собору, вказують, що це не традиція, а канонічний припис.

Різниця між традицією і каноном очевидна: традиція може зазнавати змін, тоді як канон залишається незмінним протягом століть. У цій перспективі й варто уважніше придивитися до моделі поминання патріарха в РПЦ. Адже якщо вона змінювалася залежно від історичних обставин, то й сьогодні її зміна не говорить про розкол, а лише відображає умови, в яких живе Церква.

Якщо ж ця форма відображає канонічний порядок і є обов'язковою, її незмінність має бути зафіксована в практиці Церкви. Для з'ясування цього питання ми звернемося до статті священника Михайла Желтова.

Як змінювалася форма поминання протягом історії

• У Візантії священники поминали правлячого єпископа, єпископ – митрополита, митрополит – патріарха.
• Імена трьох архієреїв почали підносити тільки в епоху флорентійської унії, коли священники поминали папу, патріарха та правлячого єпископа.
• Найдавніші руські служебники відображають візантійську форму поминания.
• В Московській митрополії єпископ, що служив, поминав митрополита, священник – єпископа, а диякон – «диптих».
• В Київській (Південно-Західній) митрополії предстоятель поминав спочатку Вселенського патріарха.
• У XVI столітті в Київській митрополії з'явилося поминання патріарха на великому вході. Причина – літургічна практика грецьких Церков епохи туркократії. Московська традиція зберігала в цей час візантійську практику.
• Патріарха Московського почали поминати після 1589 року, при цьому протягом майже 50 років було припинено гласне поминання правлячого єпископа. Поминали лише патріарха.
• В цей час у Київській митрополії ієрей поминав єпископа, в храмах митрополії – митрополита, а в ставропігіях – Вселенського патріарха.
• Починаючи з 1655 року, у служебниках, через об'єднання форм поминання з українських і російських видань, на ектеніях почали поминати патріарха та правлячого єпископа.
• У виданні служебника 1667 року приписано поминати всіх чотирьох східних патріархів поіменно, щоб переконати клір і віруючих, що суд над Патріархом Никоном є легітимним, а реформа, ініційована ним, продовжиться і без нього.
• З 1674 року поминання чотирьох патріархів скасували через те, що їх надто часто змінювала османська влада.
• У 1710 роках у служебниках поминання Московського Патріарха на літургії могло замінюватися поминанням східних патріархів. Причина – перебування під слідством місцеблюстителя Стефана (Яворського).
• З 1721 року по 1917 рік замість патріарха поминали Святіший Синод, а форма поминання включала правлячого єпископа та царську родину.
• У 1917 році в усіх храмах Російської (тоді) Православної Церкви приписали поминати ім'я патріарха.

Де папізм, а де статут?

Досить довго у Москві та у Києві (де поминали Вселенського патріарха) піднесення імені Патріарха Московського під час літургії розрізнялося. Однаковість ввели лише у XVII столітті. Саме ця однаковість стала одним із головних аргументів у процесі надання Фанаром Томоса ПЦУ.

Константинопольський патріархат стверджує, що Київську митрополію не передавали до юрисдикції Руської Церкви і канонічні межі патріархату залишаються незмінними. На думку фанаріотів, синодальні документи передбачають лише тимчасову передачу з поблажливості (κατ’ ο ἰκονομία) в управління («намісництво» – ἐπιτροπικῶς), і фактично дають лише дозвіл на хіротонію Київського митрополита (і тільки його, а не інших архієреїв) у Москві.

Умова поминання на літургії Київським митрополитом «в перших» Константинопольського патріарха, а потім тільки Патріарха Московського є «видимим символом» збереження канонічної влади Константинопольського патріарха над Київською кафедрою, і якщо в Києві цієї умови протягом багатьох століть не дотримувалися, то й договір з Московською Патріархією про передачу Київської митрополії можна скасувати.

Поминати ім'я патріарха в усіх храмах РПЦ приписали лише в 1917 році.

Тоді деякі російські богослови стверджували, що поминання Константинопольського патріарха визначено як пам'ять про його історичні «привілеї», а «припис піднесення імені патріарха Константинопольського за Літургією поряд з ім'ям Московського Патріарха означає його актуальну канонічну владу над Києвом – в корені неправильно».

Священний Синод РПЦ наголосив, що «акт 1686 року, що підтверджує перебування Київської митрополії у складі Московського Патріархату і підписаний Святішим Константинопольським Патріархом Діонісієм IV і Священним Синодом Константинопольської Церкви, перегляду не підлягає», а рішення про його відкликання «канонічно нікчемне». Тобто претензії Фанара щодо обов'язкового поминання патріарха Константинопольського, як прописано в Акті про передачу Київської митрополії, «канонічно нікчемні»!

Деякі експерти пов'язували бажання патріарха Варфоломія зробити «відкат» до 1689 року в питанні з Київською митрополією через порушення умов поминання з папістськими домаганнями Фанара.

Що ж виходить? Якщо Фанар вимагає дотримання умов Томосу про передачу Київської митрополії, які включають пункт обов'язкового поминання патріарха, – це «канонічно нікчемно» та «папізм». А якщо РПЦ вимагає від УПЦ дотримання пунктів статуту про піднесення імені патріарха під час літургії – це «статутний припис», порушення якого є неприпустимим і свідчить про розкол.

* * *

Протягом кількох століть формула поминання імені патріарха в Руській Православній Церкві зазнавала значних змін. Вона часто залежала від історичних умов, приписів влади, можливості отримувати актуальну інформацію, тобто відсутності нормального зв'язку, бажання уніфікувати практику відносно візантійської традиції тощо. Тому можна стверджувати, що сьогоднішня модель поминання імені предстоятеля, яку використовує Українська Православна Церква, відображає історичні умови, в яких вона існує, і не може служити маркером розколу.

Читайте також