Німий вбивця душі: чому відсутність болю – найстрашніший симптом

Втрата людяності на тлі загальної біди. Фото: СПЖ

У Біблії ми не раз зустрічаємо згадки про людей, уражених проказою. У неділю на богослужінні ми також почуємо євангельський уривок про те, як Спаситель зцілив десять прокажених. Постараємося глибше зрозуміти суть цієї тяжкої недуги і поговоримо про її духовну подобу.

Анатомія хвороби: як бактерія «перерізає дроти» життя

Мікобактерія лепри атакує шваннівські клітини, які обгортають нервові волокна в мієлінову оболонку. Вони схожі на гумову ізоляцію навколо електричного дроту, яка потрібна для швидкої та точної передачі сигналів. Бактерія проникає всередину цих клітин, розмножується там і перепрограмовує їх. У результаті клітини або перестають виконувати свої функції, або гинуть.

Втрата чутливості відбувається не тільки через саму бактерію, але й через реакцію організму на неї.

Імунна система виявляє «загарбників» всередині нерва і починає атаку. Це викликає сильний набряк і запалення. Нерв потовщується і починає сам себе стискати. Поєднання атаки бактерій і тиску ззовні призводить до руйнування ізоляції і загибелі самого нервового волокна. У підсумку «дріт» перерізаний. Рецептори на шкірі можуть фіксувати опік або укол, але шлях до мозку зруйновано.

Це перетворює тіло в уразливу мішень, оскільки біль – це наша головна система попередження про небезпеку.

Людина дивиться на свою руку, бачить пошкодження, але нічого не відчуває. Саме відсутність болю є головною причиною жахливих деформацій, які ми асоціюємо з проказою. Всупереч міфам, пальці і кінцівки не «відвалюються» від хвороби. Але людина не відчуває болю, і через постійні повторні травми тканини відмирають, а кістки розсмоктуються. Пальці поступово вкорочуються.

Крім того, бактерія M. leprae віддає перевагу прохолоді. Саме тому вона вражає в першу чергу ті частини тіла, які мають нижчу температуру: ніс, вуха, кисті рук, стопи, залишаючи внутрішні органи відносно недоторканими.

Демієлінізація душі: чому ми перестаємо відчувати чужий біль

Тепер проведемо паралель між фізичною проказою і духовною. У фізичному тілі бактерія руйнує ізоляцію нерва. У духовному світі такою ізоляцією служить наша емпатія і увага. Наше вміння співчувати. Але коли людина гортає стрічку новин, де фото котика сусідить з кадрами зруйнованих вибухами будинків і трупами, що лежать на вулиці; коли після прохання про допомогу вмираючій дитині йде реклама кросівок – наша емпатія починає руйнуватися. Психіка не може реагувати на все.

Щоб не збожеволіти, ми «спалюємо» свої емоційні рецептори. Ми перестаємо сприймати чужий біль як біль. Він стає просто «контентом». Це і є демієлінізація душі – сигнал співчуття більше не проходить, він розсіюється в цифровому шумі.

Наслідки такої демієлінізації є страшними. Я пам'ятаю, як слухав одного шанованого мною монаха-відлюдника, який на повному серйозі розмірковував про те, що війна – це щось на зразок «санітара людського лісу». Мовляв, вона потрібна, щоб убити поганих людей. А якщо ракета прилітає в дев'ятиповерховий будинок, руйнує його і люди гинуть? Виходить, у цьому будинку Бог рік за роком збирав усіх «поганих» людей? Яка дурість. Я за роки війни бачив і знаю, скільки загинуло дуже хороших, гідних, благородних людей. Скільки з них постраждало. На війні гинуть різні люди: і хороші, і погані. А скільки загинуло невинних дітей і старих?

Після таких розмірковувань вже можна було не дивуватися, коли одна «суперпровославна» парафіянка, яка десятки років кожну неділю в храмі, на повідомлення про те, що в такому-то місті вже третій день ідуть безперервні бомбардування і гине багато мирних людей, відповіла: «Ну, що заслужили, те і отримали». Таке ставлення православних до війни я чую на найрізноманітніших рівнях. Це і є духовна проказа.

Цинізм як анестезія: коли злорадство стає нормою

Хвора на проказу людина не відчуває опіку. У плані психології еквівалентом цієї анестезії є іронія і цинізм. Сучасна культура вчить нас сміятися над усім, щоб захиститися. «Не приймай близько до серця», «це всього лише хайп». Цинізм – це знеболювальне.

Людина, яка здатна іронізувати над болем і стражданнями – не важливо кого, навіть тих, кого вона вважає своїми ворогами, – вже хвора духовною проказою. Якщо вона злорадствує, то вона вже мрець.

Цинік не може сприймати чужий душевний біль. Він не здатний ні до любові, ні до милосердя. Він бачить трагедію, але, як і хворий на лепру, не відсмикує руку. Він продовжує дивитися, коментувати, скролити, а дух його в цей час продовжує руйнуватися.

Віртуальна проказа: чому легше образити пікселі, ніж людину

M. leprae атакує шваннівські клітини. У суспільстві такою атакою є обезособлення співрозмовника. В інтернеті немає живих людей, є аватарки і нікнейми. Набагато легше написати «здохни» пікселям на екрані, ніж сказати це живій людині в очі. Люди перестають бачити в людині рівну собі.

Створюється ілюзія, що наші слова, образи, викриття та інше не завдають фізичної шкоди. Але відсутність болю не означає відсутності пошкоджень. Суспільство гниє зсередини від ненависті, яку ніхто не вважає реальною, тому що вона «віртуальна». Але це і є найсправжнісінька духовна проказа.

Холод байдужості: де розмножується бактерія безчуття

M. leprae любить прохолодні ділянки тіла. Сучасна духовна «бактерія» так само любить холод самотності й егоцентризму. Культ «особистих кордонів» та індивідуального успіху часто переростає в ізоляцію. Ми «охолоджуємо» свої стосунки не лише з чужими людьми, а навіть із родичами та членами власних сімей.

У цьому холоді бактерія байдужості розмножується найкраще. Ми не втручаємося, коли бачимо, як дівчата-підлітки б’ють ногами свою однокласницю. Ми проходимо повз людину, яка лежить на тротуарі, виправдовуючи себе тим, що вона, напевно, п’яниця або наркоман. А інколи й зовсім нічим не виправдовуючись. Просто байдуже проходимо повз. Ми зберігаємо свій комфорт, але водночас втрачаємо людську подобу.

Німа травма – як людство «стирає» саме себе

Найстрашніше в цій аналогії – фінал. Хворий на лепру втрачає пальці не тому, що їх з’їла бактерія, а тому, що він сам їх стер, не відчуваючи болю. У підсумку ми отримуємо феномен «німої травми» душі.

Сучасне людство «стирає» себе точно так само.

Ми руйнуємо інститут сім’ї, бо терпіти й будувати стосунки – це «боляче», а ми прагнемо комфорту. Ми руйнуємо соціальні зв’язки, бо співпереживати – це навантаження. Ми допускаємо жорстокість, бо наша совість під анестезією. Ми розлюднюємося. Разом із душевним болем ми втрачаємо власну людську подобу. Бо біль – це сторожовий пес людяності. Якщо нам не боляче, коли ми бачимо несправедливість, якщо нам не соромно, коли ми проходимо повз, – отже, Mycobacterium уже зруйнувала наші нерви. Ми вже хворі, а можливо, й мертві, хоча зовні ще виглядаємо здоровими.

Читайте також