Лід рушив: чому у зла не вистачить снігу, щоб скасувати весну

Лев Аслан приносить духовну весну. Фото: СПЖ

«Завжди зима, але ніколи не Різдво». Коли Клайв Стейплз Льюїс писав ці слова, він не вигадував красиву метафору для дитячої казки. Він ставив діагноз. Можливо, найточніший діагноз стану душі, в якому часом опиняємося всі ми. Особливо зараз.

Ти прокидаєшся, а за вікном той самий сірий день, ті самі тривожні новини, та сама тяжкість на серці, що й учора.

Здається, що час зупинився. Здається, що радість скасували якимось небесним указом, а надія пішла у безстрокову відпустку. Світ навколо може бути навіть красивим своєю суворою крижаною красою, але в ньому немає головного – в ньому немає життя.

Ми відкриваємо стару книгу з потертою обкладинкою – «Лев, Чаклунка і Платтяна шафа», одну з частин «Хронік Нарнії» – не для того, щоб втекти від реальності. Ми відкриваємо її, щоб зрозуміти, як вижити в цій реальності. І, що важливіше, як перемогти в ній зиму.

Що ховається за старими шубами?

Для тих, хто ще не відкривав ці двері, нагадаємо маршрут. Четверо дітей – Пітер, Сьюзен, Едмунд і маленька Люсі – евакуйовані з Лондона, щоб врятуватися від німецьких авіанальотів. У величезному старому будинку Професора, граючи в хованки, Люсі забирається в платтяну шафу. Вона протискається крізь ряди важких шуб, що пахнуть нафталіном, і раптом відчуває, що хутро змінюється на колючі ялинові гілки, а підлога під ногами стає хрустким снігом.

Так діти потрапляють у Нарнію. Це країна звірів, що розмовляють, фавнів і дріад. Але вона окупована. Владу захопила Біла Чаклунка, яка скувала цей світ вічним льодом. Давнє пророцтво говорить, що зима закінчиться, коли на трон у замку Кер-Параваль зійдуть два сини Адама і дві дочки Єви.

Але це не просто казка про битву мечів. Це драма однієї сім'ї, де брат зраджує брата за коробку солодощів. І драма цілого світу, який може врятувати тільки повернення його істинного творця – лева Аслана.

Стерильність зла

Льюїс геніально описує природу зла через образ Білої Чаклунки. Зверніть увагу, її світ – не вогненний ад з котлами. Її світ – це ідеальний стерильний порядок. Це абсолютний холод.

Зло у Льюїса не стільки руйнує, скільки консервує.

Чаклунка перетворює живих істот на статуї. Вона зупиняє рух. Вона заморожує життя в моменті страху або гордині. Це дуже схоже на те, що робить з нами зневіра.

Коли ми впадаємо у відчай, ми кам'яніємо. Ми перестаємо відчувати чужий біль, бо занадто зосереджені на своєму. Нам стає «холодно» молитися. Церковні служби здаються довгими і порожніми, слова Євангелія – сухими рядками. 

У світі Чаклунки панує дзвінка тиша. Сніг поглинає звуки. Там не можна голосно сміятися, не можна співати, не можна святкувати. Тиша тотального страху. Хіба ми не впізнаємо цей холод? Хіба не зябко нам зараз, коли здається, що сили добра відступили і Бог мовчить?

Але Льюїс, який пройшов окопи Першої світової і писав «Нарнію» під звуки бомбардувань Другої світової, знав секрет. Він знав, що зло безсиле перед справжнім Життям.

Бруд надії

Як перемагається ця вічна зима? Не арміями – принаймні, не спочатку. Вона перемагається зміною атмосфери.

У книзі є вражаючий момент, який ми відчуваємо буквально шкірою. Це момент, коли санки Чаклунки починають застрягати. Спочатку це просто звук – дивний, незвичний звук капелі. Кап-кап. Потім – шурхіт осідаючого снігу. А потім відбувається те, що Чаклунка ненавидить найбільше. З'являється бруд.

«Сніг під полозами перетворився на кашу», – пише Льюїс. І це великий образ.

Ми звикли думати, що святість і перемога добра – це щось чисте, біле, відгладжене. А Льюїс показує нам, що життя – воно неохайне. Воно шумне. Воно пахне сирою землею, прілим листям і талою водою.

Весна в Нарнії настає не за календарем, а тому що «Аслан в дорозі». Одне тільки ім'я, вимовлене пошепки бобрами в норі, робить повітря теплішим. Ми ще не бачили Лева, але лід вже пішов тріщинами.

Це урок для нас. Коли здається, що темрява згущується, коли «санки» застрягають у бруді побутових проблем і скорбот, не поспішаймо нарікати. Можливо, цей бруд під ногами – ознака того, що лід зрушився. Можливо, сльози – це та сама капель, яка передвіщає весну.

Бог входить у наше життя не завжди через парадні двері успіху. Часто Він приходить через танення нашого крижаного серця, через біль оживання, через бруд і сльоту наших помилок, які ми нарешті вирішили виправити.

Ціна підсніжника

Льюїс – християнський мислитель, він не може нам брехати. Він не каже: «Просто зачекайте, і все налагодиться само собою». Ні. У весни в Нарнії є ціна. І ця ціна є страшною.

Хлопчик Едмунд спокусився на рахат-лукум (як часто ми продаємо вірність Богу за «солодощі» цього світу!) і став зрадником. Щоб він залишився живим, хтось повинен померти. Закон «магії, що існувала до початку часів», невблаганний: гріх вимагає смерті. Зрадник належить катові.

І тут ми підходимо до Кам’яного Столу. Це найпронизливіша сцена в книзі. Великий Лев, творець Нарнії, дозволяє себе зв’язати. Не тому, що Він слабкий. А тому, що Він так вирішив.

Ми відчуваємо цей жах, коли читаємо, як потворні чудовиська зрізають Його золоту гриву. Як вони плюють на Нього. Як надягають намордник.

Льюїс не щадить читача. Він показує нам приниженого, беззахисного Бога, Який мовчить, коли Його ведуть на заклання.

Чому це так важливо? Тому що саме тут прихована відповідь на питання, чому зима не може бути вічною. Зло знає закони справедливості: «винен – помри». Але зло нічого не знає про закони любові.

«Якби вона змогла зазирнути в тишу й морок ще глибше… вона прочитала б там інші закляття. Вона дізналася б, що коли замість зрадника на жертовний Стіл з доброї волі зійде Той, Хто ні в чому не винен… Стіл зламається, і сама смерть відступить перед Ним».

Весна в наше серце приходить не тому, що ми «добре поводилися». І не тому, що ми сильні. Вона приходить, бо Христос добровільно зійшов на Хрест замість нас. Лід тріснув на Голгофі. Саме там, у темряві й болю, була зламана голка вічної зими.

Отець Різдво в окопах

Цікаво, що Льюїс вводить у розповідь Отця Різдва – суворого, величного старця. Він приходить у Нарнію, коли крига лише починає танути.

І що він дарує дітям? Не іграшки. Не цукерки. Він дарує їм зброю. Меч, щит, лук, кинджал. Здавалося б, дивний різдвяний подарунок. Але Льюїс гранично чесний.

Різдво – це не кінець війни. Це початок справжньої битви. Але тепер це битва не в темряві й холоді, а у світлі Сонця.

Льюїс писав цю казку для дітей, яких евакуювали з Лондона через німецькі авіанальоти. Ці діти жили в чужих домівках, у розлуці з батьками, у страху перед майбутнім. Вони знали, що таке справжня «зима». І Льюїс подарував їм не ескапізм, а ліки.

Він сказав їм: подивіться, зло може здаватися величезним. Воно може заморозити цілий світ. Воно може тривати сто років. Але воно скінченне. У нього немає майбутнього. Воно не може зупинити весну, бо не воно створило цей світ.

Ми зараз теж трохи схожі на цих евакуйованих дітей. Нам страшно. Нам холодно. Нам хочеться сховатися в шафу. Але давайте прислухаємося. Крізь шум новин, крізь гуркіт цього світу, крізь наш власний страх – чуєте? Кап. Кап. Кап. Це тане лід нашої гордині й нашого маловір’я. Аслан уже в дорозі. А отже, Різдво – неминуче.

Читайте також