Про єресь нелюбові до «чужих» ворогів

У ПЦУ «адаптують» слова Христа згідно зі своїм «богослов'ям». Фото: СПЖ

«Митрополит» ПЦУ Іоанн Яременко зробив гучну заяву, що слова Христа про любов до ворогів для українців можуть мати лише «внутрішній» вимір і до росіян не застосовні.

«Саме ворожнечі між собою стосується заповідь "любіть своїх ворогів", тобто своїх, українців, з якими ви посварилися, але любите. Таким чином ви знайдете спосіб вирішити проблеми, подолати ворожнечу і знову стати братами-українцями», – заявив «ієрарх».

За його словами, до ворога, який прийшов зі зброєю, ця заповідь незастосовна. Тому такого ворога потрібно не любити, а вбивати. Інакше ворог «вийде за межі України, на Європу, на весь світ». За вченням Яременка, таке вбивство гріхом не буде, і в ПЦУ роблять усе, щоб переконати людей, що вони все роблять правильно.

«Якщо хтось, вбиваючи ворога, відчуває докори сумління, наше завдання – заспокоїти таку людину і пояснити, що це не гріх, це, навпаки, священний обов'язок. До мене приходили з такими питаннями ще в 2014 році. Пам'ятаю, перше таке питання мені задав снайпер. Я йому пояснював, роз'яснював, тому що людину гризе совість – адже він вбиває», – каже Яременко.

Такої точки зору дотримується не тільки він. Майже ідентичні слова говорить Луцький «митрополит» Михайло Зінкевич: «Хто любить нас – тих любимо ми. Інших ми спробуємо полюбити, якщо вони встигнуть покаятися, а ми їх не застрелимо, тоді, можливо, ми їх встигнемо пробачити».

Що ж, система «ієрархів» ПЦУ зрозуміла: заповідь Христа про любов застосовна лише до «своїх» ворогів, а «чужих» треба вбивати. Причому таке вбивство навіть не буде вважатися гріхом.

Але чи так навчав Спаситель?

Христос закликав любити лише «своїх»?

Ні, Він говорив зовсім протилежне. Більше того, Спаситель відштовхувався від позиції, яку просуває той же Яременко, акцентуючи, що потрібно чинити інакше: «Ви чули, що сказано: "люби ближнього твого і ненавидь ворога твого". А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, робіть добро тим, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто вас ображає і переслідує» (Мф. 5: 43–44).

Христос особливо підкреслює, що не можна любити лише «своїх», як у нашому випадку закликає робити Яременко: «Якщо ви вітаєте тільки братів ваших, що особливого робите? Чи не так само чинять і язичники?».

І вже точно Спаситель ніде не говорить, що слід ворогів убивати. Коли Його схопили в Гефсиманії, Він сказав: «Той, хто взяв меч, від меча і загине!» і наказав Петру сховати меч, яким той встиг відсікти вухо слузі первосвященника.

Звісно, можна сказати, що реалії сучасної України зовсім інші, ніж Іудеї часів Христа. Але це лише на перший погляд. Тоді євреї жили під гнітом римлян, який в якійсь мірі можна порівняти з російською окупацією. І зилоти, які заради свободи своєї нації вбивали загарбників, діяли чітко за інструкціями нинішньої ПЦУ: вбивство окупанта – «не гріх, а священний обов'язок». Але чи підтримав їх Христос?

Він смиренно терпів знущання і тортури, хоча легко міг знищити всіх своїх мучителів. Ми ясно бачимо це в словах, сказаних Петру: «Невже ти думаєш, що Я не міг би попросити Мого Отця, щоб Він негайно прислав Мені більше дванадцяти легіонів ангелів?»

Христос не потребував допомоги ангелів. Звичайна логіка підказує: якщо Ісус воскрешав мертвих, то за бажання цілком міг умертвляти живих. Приклад зі смоковницею не дає в цьому сумніватися.

Але Він не тільки не знищує тих, хто завдавав Йому страждань, Спаситель просить Отця пробачити їх, підкреслюючи, що вони не розуміють, що роблять.

Єдиний спосіб перемоги над ворогом, який пропонує християнство, – не вбивство, а перетворення його на друга. «Любіть усіх людей, навіть ворогів ваших, не тому що вони брати ваші, але заради того, щоб вони стали братами; горіть вогнем братської любові до того, хто вже став братом, і до ворога, щоб за допомогою любові він став братом», – писав блаженний Августин.

Фарисей Савл був серед найактивніших і безжальних переслідувачів християн. Але Спаситель перетворив його серце і перетворив на первоверховного апостола, який разом з Петром став засновником Церкви.

Так, нинішня війна – це страшний час для християн, тому що навіть ті, хто захищає свою землю, змушені порушувати заповідь «Не вбий». І сьогодні неймовірно складно назвати братом і другом того, хто виступає проти тебе зі зброєю в руках. Набагато простіше повернутися до старозавітної практики «око за око, зуб за зуб». Але при цьому можна хоча б не впускати ненависть у своє серце, не підлаштовувати слова Христа під свою ідеологію. У будь-якій найсправедливішій війні вбивство не перестає бути вбивством, а гріх – гріхом.

До того ж, якщо копнути «богослов'я» Яременка, виявиться, що він сам його не дотримується.

Хто твій ворог?

Іоанн Яременко каже, що заповідь Христа про любов можна застосовувати лише до «своїх» ворогів з числа українців. Чи дотримується він сам своїх слів?

Найрезонансніші й найкривавіші захоплення в Україні відбулися саме в Черкасах – там, де Яременко є правлячим «архієреєм» ПЦУ. Спочатку був захоплений монастир Різдва Богородиці, де група бойовиків ПЦУ жорстоко побила священників і парафіян. Унаслідок цього кілька людей опинилися в лікарні з переломами ніг, щелепи та струсом мозку. Через рік був захоплений Михайлівський кафедральний собор. Тут побоїще було ще більш шокуючим. Черкаський митрополит УПЦ Феодосій (Снігірьов) отримав струс мозку внаслідок удару по голові кийком, літньому монаху розбили голову, також нападники стріляли в парафіян прямо в будівлі собору з травматичної зброї.

Нападники пограбували касу собору та викрали кошти єпархії. Сам Яременко привласнив богослужбові предмети, що належали митрополиту Феодосію – жезл, панагії, облачення, дикирії, трикирії та інше. Також він облаштував собі резиденцію в кабінеті митрополита в захопленому єпархіальному управлінні.

Риторика як самого Яременка, так і його колег щодо духовенства та вірян УПЦ є вкрай жорсткою. Він називає їх ворогами, хоча об’єктивних підстав для цього немає жодних – єпископат, священники й парафіяни УПЦ – це громадяни України, переважна більшість яких має патріотичну позицію.

Іншими словами, все вказує на те, що для Яременка духовенство й віряни УПЦ не входять до кола «своїх» – тих, кого можна любити, а не вбивати. І є підозра, що якби під час захоплення в Черкасах хтось із бойовиків ПЦУ завдав їм смертельної травми, «митрополит» не назвав би це гріхом.

Ми пишемо це не для того, щоб засудити Яременка, а для того, щоб замислилися ті, хто вважає його своїм духовним пастирем. Чи справді його вчення відповідає тому, про що говорив Христос?

Так, в умовах війни теза, що любити можна лише своїх, а чужі заслуговують тільки на знищення, здається цілком логічною й природною. Мовляв, Христос дав лише напрямок, а ми його трохи вдосконалимо, пристосуємо до наших умов. Але саме тут і виникають проблеми.

По-перше, кожне «покращення» заповіді Спасителя невблаганно звужує коло тих, кого слід любити. Сьогодні з нього виключаються росіяни, завтра – «московські попи», а післязавтра – хто? Ті, хто не поділяє твоїх політичних поглядів? Ті, хто стає чужим у корпоративних чварах? Де проходить ця межа? У ПЦУ сьогодні ворогують навіть із колишніми соратниками з УПЦ КП, а ті відповідають їм взаємністю. Хто з «гідних любові» залишиться зрештою?

По-друге, Спаситель ніде не говорив, що любити потрібно лише ворогів зі «своєї» групи – етнічної, політичної чи релігійної. Ба більше, Він постійно спілкувався й допомагав «чужинцям» – окупантам-римлянам, митарям, які їм служили, самарянам тощо. Не зайве згадати й те, що на смерть Його віддали саме «свої» – юдеї.

Будь-який український патріот, дочитавши до цього місця, захоче поставити авторові запитання – то що ж, ви пропонуєте нам любити росіян? Після всього, що вони роблять?

Відповімо однією історією з недавнього минулого. Коли наприкінці Другої світової війни містами СРСР вели полонених німців – голодних, виснажених і обморожених, – багато жінок подавали їм хліб чи іншу їжу. А цілком могло бути, що саме ці німці вбили чоловіка, брата, батька, а то й дитину своєї благодійниці. До того ж звірства нацистів, які свідомо знищували в тій війні цілі народи, перевищують будь-яку уяву.

Можливо, з боку тих жінок це була не любов, а співчуття до ворога. Але й воно в цій ситуації вимагало майже надлюдських зусиль. Бо любити свого ворога на війні дуже важко – майже неможливо.

То який же вихід?

Дуже простий – читати Євангеліє й не слухати «пастирів», які його «адаптують».

Хочеш до світла – скинь камінь

Сьогодні щодня гине величезна кількість українців. Багато хто відходить у Вічність з упевненістю, що ненависть до ворога цілком сумісна з християнством, а вбивство – «не гріх, а навпаки – священний обов’язок».

Але що в підсумку? Після смерті ці люди виявляють, що опинилися з тягарем, який і на особистому, і на Страшному суді буде, як камінь, прив’язаний до ніг плавця. І відкинути цей камінь уже не вдасться – «у чому Я знайду вас, у тому й судитиму».

Так, сьогодні цей камінь може здаватися корисним – щоб, тримаючись на дні, збирати те, що нам видається цінним. Але колись доведеться спливати. Війна закінчиться – рано чи пізно. А ненависть, яку ми впустили у своє серце, може залишитися в ньому назавжди тим самим непідйомним каменем.

Христос не давав нам заповідей «із застереженнями». Він не говорив – «любіть ворогів, окрім випадків, коли це важко». Він Сам показав приклад на Голгофі, прощаючи тих, хто Його розпинав. І якщо ми називаємо себе Його учнями, то маємо принаймні прагнути до цього ідеалу, яким би недосяжним він не здавався.

Вибір кожного християнина простий і водночас страшний – або слідувати словам Спасителя, або слухати тих, хто ці слова «адаптує». Або вчасно відпустити камінь і спливти вгору – до світла, або залишитися на дні.

Читайте також