Чотири ноти безсмертя: як загинув автор «Щедрика» і чому він переміг

«Ластівка» Н. Леонтовича. Фото: СПЖ

Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Берлін. Кінець грудня. Де б ви не опинилися в ці дні – у величезному торговому центрі, в затишній кав'ярні чи перед екраном телевізора, де хлопчик Кевін знову залишається «Один вдома», – ви обов'язково це почуєте.

Чотири ноти. Та-да-да-дам. Та-да-да-дам. Стрімкий, дзвінкий, наростаючий ритм.

Для мільярдів людей на планеті ця мелодія – Carol of the Bells, гімн західного Різдва. Вона асоціюється з радістю, з горами подарунків і щасливим фіналом голлівудського фільму. Здається, що ця музика народилася десь у ситій і благополучній Америці, щоб створювати людям святковий настрій.

Але якщо ми вимкнемо звук рекламних роликів. Якщо зітремо з партитури англійський текст про «срібні дзвіночки». Якщо ми подивимося в глибину, туди, звідки прийшов цей звук, – ми побачимо не гірлянди. Ми побачимо кров на білому снігу.

Бо ці чотири ноти – не пісенька. Це молитва української ластівки, перервана пострілом впритул.

Подільський Бах

Людину, яка подарувала світу цей шедевр, звали Микола Леонтович. Він не був схожим на знаменитість. Скромний, тихий, інтелігентний чоловік з сумними очима. Син сільського священника, він усе життя навчав дітей співати, диригував єпархіальними хорами і чув музику там, де інші чули просто шум.

Його називають «українським Бахом». І це не перебільшення. Леонтович робив з народною піснею те ж, що ювелір робить з алмазом. Він брав просту, давню, як сама земля, мелодію – і починав її гранити.

«Щедрик» не був написаний за один вечір. Леонтович повертався до нього роками. Він переписував його п'ять разів! Він шукав ідеальне сплетіння голосів.

В основі цієї музики лежить давня, ще язичницька попівка. У ній всього три-чотири ноти. Наші предки співали її навесні, коли поверталися ластівки. Вони вірили, що ця пташка на своїх крилах приносить новий рік, нове життя, «щедрий вечір» – час, коли світ оновлюється.

Леонтович, будучи глибоко віруючою людиною, наповнив цю архаїку новим, високим змістом. У його обробці проста веснянка перетворилася на поліфонічний собор. Голоси в ній перекликаються, наздоганяють одне одного, дзвенять, як саме життя, яке перемагає зимове заціпеніння.

Він хотів подарувати людям весну. Але навколо згущалася зима.

Йшов 1921 рік. Світ руйнувався. Війни, революції, терор. У повітрі пахло гаром і страхом. А Леонтович продовжував писати музику, намагаючись протиставити гармонію хаосу.

Іуда стукає в двері

Січень. Село Марківка, Подільська губернія. Сюди, в батьківський дім, Микола Леонтович приїхав на Різдво (за старим стилем), щоб відпочити, побачити батька-священника і доньку. На вулиці мете сніг. У домі тепло, пахне воском і печеним хлібом.

22 січня, ближче до вечора, у двір в'їхала підвода. Пролунав стук у двері. На порозі стояв чоловік у кожусі і з гвинтівкою. Молодий, років двадцяти з невеликим.

– Я чекіст. Борюся з бандитизмом. Мені потрібно переночувати, – сказав він.

Його звали Афанасій Грищенко.

У домі священника діяв неписаний закон гостинності: подорожнього потрібно впустити, обігріти і нагодувати. Ніхто не знав, що в цей момент вони відкрили двері самій смерті.

Гостя посадили за стіл. Його напоїли чаєм. Розмова, як згадували потім рідні, була мирною. Леонтович, душа якого не вміла бачити зло, навіть сів за піаніно і зіграв для гостя.

Уявіть цю сцену. Звучить божественна музика. А поруч сидить людина, яка точно знає, що вона зробить вранці. Слухає. Киває. Можливо, навіть усміхається. Це біблійний сюжет. Поцілунок Іуди. Преломлення хліба з тим, хто тебе зрадить.

Усі лягли спати. Грищенка поклали в одній кімнаті з Миколою. Рано вранці, 23 січня, близько сьомої години, пролунав сухий, різкий тріск. Постріл.

Батько вбіг у кімнату і побачив сина на дивані. Кров заливала подушку. Грищенко стояв над ним, передергуючи затвор.

– Що ви накоїли?! – закричав старий священник.

Чекіст спокійно навів гвинтівку на старого і зажадав грошей. А потім почалося те, що вражає своєю убогістю. Вбивця, застреливши генія, почав грабувати дім. Він зв'язував руки сестрі композитора. Він рився в скринях.

Що він взяв? Золото? Діаманти? Він взяв кожух. Він взяв білизну. І він стягнув з ніг ще теплого, вмираючого Леонтовича чоботи. Геній стікав кров'ю під музику своєї недоспіваної весни, а його вбивця приміряв чуже взуття.

Леонтович помер не відразу. Батько встиг прочитати над ним відхідну молитву. Останнім, що він чув у цьому світі, були слова Євангелія і плач рідних.

В офіційному рапорті Грищенко потім напише цинічну брехню про «випадковий постріл». Але архіви зберегли правду. Це було не просто пограбування. В ті роки знищували найкращих. Знищували тих, хто був носієм культури, віри, духу.

Політ ластівки

Вбивця надів чоботи і пішов у снігову млу. Він думав, що вбив людину й заглушив її музику.

Як же він помилявся… Тіло можна вбити. Чоботи можна вкрасти. Але ластівку зупинити неможливо.

Ще 1919 року, за два роки до трагедії, за дорученням Симона Петлюри була створена Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця. Їхня місія була дипломатичною – показати Європі, що Україна – це не просто територія на мапі, а нація з великою культурою.

Коли Леонтович лежав у могилі, його музика розпочала своє тріумфальне сходження. Прага, Відень, Париж, Берлін. Зали вставали. Критики писали захоплені рецензії. А потім був океан.

5 жовтня 1922 року. Нью-Йорк. Карнеґі-гол. Хор Кошиця співає «Щедрик». Америка завмерла. Цей ритм – та-да-да-дам – влучив у самий нерв часу.

У залі сидів Пітер Вільховський, американський хормейстер українського походження. Мелодія так його вразила, що він вирішив: вона має звучати тут завжди. Він розумів, що американцям буде складно пояснити про ластівку й прихід весни в січні.

І тоді він написав новий текст. Не переклад, а поетичну варіацію. Маленькі ритмічні звуки нагадали йому дзвін дзвіночків.

Так «Щедрик» став Carol of the Bells. Ластівка перетворилася на дзвін. Але душа музики залишилася тією самою – це була музика світла, що перемагає темряву.

Перемога жертви

Минуло сто років. Де тепер Афанасій Грищенко?

Ми знаємо його ім’я лише завдяки дотошним історикам, які розкопали архіви ЧК. Він помер десь у безвісті, зник у жорнах тієї самої системи, якій служив. Від нього не залишилося нічого, окрім ганебної слави вбивці й мародера. Його могила нікому не цікава. Чоботи, які він украв, давно зітліли.

А де Микола Леонтович?

Увімкніть телевізор. Зайдіть на YouTube. Вийдіть на вулицю напередодні Різдва. Він усюди.

Його музика звучить у голлівудських блокбастерах і на дитячих ранках. Її виконують симфонічні оркестри й набивають на баскетбольних м’ячах зірки НБА. Її співають у храмах і на площах.

Кожне виконання Carol of the Bells – це поразка Грищенка. Кожна нота – це доказ того, що куля безсила проти духу.

Коли наступного разу ви почуєте цю знамениту мелодію, не поспішайте перемикати канал. Зупиніться на мить. Згадайте тихий засніжений дім у Марківці. Згадайте скромного вчителя музики з сумними очима. І почуйте в цьому дзвінкому переливі не лише радість свята, а й велику перемогу.

Ластівка долетіла. Весна настала.

Читайте також