Пастка досконалості: бесіда зі святителем Нектарієм про «святий» егоїзм

У келії святителя Нектарія пахне старим папером і лампадною олією. За вікном шумить море – глухо, ритмічно, наче величезна тварина дихає уві сні. Сам владика сидить за простим дерев'яним столом і акуратно переписує ноти візантійських гімнів. Скрип його пера – єдиний звук, що порушує тишу, поки в цю тишу не вриваюся я.

Я прийшов не за мудрістю. Я прийшов, бо мене розриває зсередини. Ще вранці я дав собі слово: не дратуватися, не судити, бути справжнім християнином. Минув день, і я знову зірвався. Накричав на близьких, засудив колегу, потонув у дрібних образах.

– Геронда, це марно, – я майже падаю на грубу лаву біля дверей. – Я безнадійний. Я даю обіцянки Богу і відразу ж їх порушую. Я просто ганчірка. Мабуть, мені краще взагалі перестати ходити до храму, щоб не ганьбити Христа своїм лицемірством.

Владика відкладає перо. Він не поспішає втішати мене, не гладить по голові. Він уважно дивиться на мене поверх окулярів, і в його погляді читається не жалість, а спокійний інтерес дослідника.

– Скажи мені, чадо, – його голос звучить тихо, але кожне слово важить як камінь, – про кого ти зараз так гірко плачеш? Про Христа, якого ти засмутив? Чи про себе, який виявився не таким красивим і сильним, як ти собі придумав?

Розбите дзеркало

Це питання збиває мене з пантелику. Я замовкаю. Нектарій встає, підходить до полиці і бере невелике дзеркало в простій оправі.

– Дивись, – каже він. – Усе життя ми будуємо всередині себе ідола. Ми ліпимо статую «Ідеального Я». Цей ідол благочестивий, він ніколи не гнівається, він мудрий і витриманий. Ми милуємося цим образом. І коли ми чинимо гріх, ми плачемо не тому, що зрадили Любов. Ми плачемо тому, що наш улюблений ідол упав і розбився.

Він ставить дзеркало переді мною.

– Твоя істерика – це не покаяння. Це вражена гордість.

Ти був упевнений, що ти – відмінник, духовний атлет. А виявилося, що ти – слабка людина, яка ледве стоїть на ногах. Тобі боляче не від гріха, а від того, що реальність не збіглася з твоїми фантазіями про власну святість.

Я згадую Юду і Петра. Обидва зрадили. Обидва зробили катастрофічну помилку. Але Юда подивився на себе, жахнувся своєму потворству і не зміг з цим жити – він пішов у ніч і повісився. Петро теж подивився на себе, але потім підняв очі на Христа. І побіг не до мотузки, а до Учителя.

– Надмірна печаль про свої гріхи, що доходить до відчаю, буває від гордості і зарозумілості, – продовжує святитель.

– Смиренна людина не дивується своєму падінню. Вона знає, що вона слабка. Вона знає, що без Бога вона не може нічого. Тому, впавши, вона не лежить у бруді, проклинаючи себе, а просто встає, відтрушується і каже: «Господи, прости, я знову не впорався сам. Допоможи мені».

Бог любить слабких

– Але хіба Бог не хоче, щоб ми були досконалими? – питаю я. – Хіба Йому не огидно дивитися на мій бруд?

Нектарій усміхається, і зморшки біля його очей збираються в теплі промені.

– Богу не потрібна твоя стерильність, – каже він. – Йому потрібне твоє серце. Знаєш, чому Господь попускає нам падіння? Щоб ми не стали демонами. Якби у тебе виходило все, що ти задумав, якби ти з легкістю виконував усі заповіді, ти б через місяць загордився так, що ніхто не зміг би до тебе підійти. Ти б дивився на грішників, як на комах.

Тому Бог іноді відбирає Свою руку і дає нам упасти. Щоб ми зрозуміли: ми – не джерела світла, ми лише дзеркала. А дзеркало не світить само по собі, воно лише відбиває сонце.

Він бере зі столу книгу апостола Павла і читає: «Але Господь сказав мені: досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя звершується в немочі» (2 Кор. 12:9).

– Чуєш? У немочі! Не в твоєму героїчному подвигу, а в твоєму чесному визнанні слабкості. Коли ти кажеш: «Я не можу», Бог відповідає: «Зате Я можу». Твій перфекціонізм будує стіну між тобою і Небом. Ти намагаєшся заробити спасіння, як зарплату, пред'являючи Богу список своїх досягнень. А спасіння – це дар. Його дають не відмінникам, а тим, хто вміє приймати допомогу.

Вчися ходити

За вікном темніє. Шум моря стає гучнішим. Я сиджу в напівтемряві келії і відчуваю, як важкий камінь у грудях починає розсипатися в пісок.

– Уяви дитину, яка вчиться ходити, – каже Нектарій, знову беручись за перо. – Ось вона зробила крок і шльопнулася. Що вона робить? Вона що, сидить на підлозі і займається самобичуванням? Вона аналізує траєкторію падіння? Ні. Вона тягне руки до батька, щоб той її підняв. І батько не гнівається. Батько радіє, що син вчиться.

«Святий» егоїзм – це коли я хочу бути святим заради себе, щоб бути задоволеним своїм відображенням. Справжня святість – це коли я забуваю про себе і дивлюся тільки на Бога.

– Іди, чадо, – каже владика, макаючи перо в чорнильницю. – І не бійся своїх помилок. Бійся застрягти в милуванні ними. «Серце скрушене і смирене Бог не знехтує» (Пс. 50:19). Скрушене серце – це не те, яке роздавлене відчаєм. Це те, яке розбило свою гордість, щоб впустити Христа.

Я виходжу в прохолодну грецьку ніч. Зірки висять низько, як лампадки. Я все той же слабкий чоловік, який завтра, можливо, знову спіткнеться. Але я більше не боюся цього. Бо я знаю: Бог чекає мене не на п'єдесталі пошани, а там, внизу, готовий підхопити, як тільки я покличу.

Читайте також