Ми з котами на тому світі
«Нічого» – це німе ніяке, не гаряче і не холодне, не велике і не маленьке, не порожнє й не повне. Воно буття небуття чи небуття буття. Без імені, місця, нескінченне ніщо, похмуре ніяке, бездонне нічого…
Великий Художник і Поет узяв «ніщо» у Свої руки, Словом і Духом стиснув його до «менше нікуди». Воно не витримало й вибухнуло. Новонароджений час, вискочивши з центру цього вибуху, піднявся вгору разом із пронизливим світлом, і на вогняних вершниках юної енергії стрімкими бризками радості розлетілося на всі кінці. Молодий Всесвіт, тримаючись обома руками за Слово і Дух, почав кружляти з Ними у веселому танці. З цієї каруселі танцю, розширюючись на різні боки, народжувалися галактики, зірки, туманності, планети. Енергія життя, переливаючись від надлишку самої себе, застигала усмішкою нового світу в матерії таємничих невідомих світів.
Тоді й наша мила матінка Земля почала вбиратися живоносними силами, готуючи своє тіло до буйства життя і нескінченних веселощів свята любові. Вона напувала себе крапельками води, збираючи їх в океани та моря. Розправляла в собі рівнини безмежних степів. Завивала зачіскою гірські снігові вершини, чепурила себе соковитою зеленню лісів, розпускала коси річок і до блиску натирала кришталеві дзеркала озер. Білі баранчики хмар милувалися в них своїм відображенням, а хвилі, дерева і трави вчилися співати славослів'я Творцеві, уважно стежачи за диригентом-вітром.
Але цих звуків було все ж таки мало. Тоді Бог дав їм нових солістів. Птахи наповнили своїм хором увесь світ. Тільки тоді пісня зазвучала. Мелодія нескінченної бездонної любові полетіла над лісами, полями та горами. Її звуки відбивались від скель, пливли по воді, здіймалися вище зірок, відбивалися в краплинах роси, підносилися на небо й спадали звідти косими смугами срібних дощів. Розливаючись калюжами по землі, вони напували її своєю живлющою вологою, і від цієї насолоди любові поля почали народжувати квіти. Їм стали співати славослів'я бджоли та комахи. Любов розливалася по світу не лише звуками, а й переливами фарб та пахощами запахів. А далі світ став усміхатися буянням живого жвавого життя.
Риби завели свої танки на гладі водних просторів, звірі почали цигикати і гратися в луках і лісах, птахи вити гнізда під покровом хмар, а земля наповнилася медом солодкої радості. Джміль цілував квітку, дзюркотливий струмок весело скакав по камінчиках, олень, піднявши голову вгору, протяжно й голосно говорив Богові: «Слава Тобі». У цей рай радості та світла Бог привів людину. «Люби, жалій, бережи, охороняй, прикрашай, служи їм, це твої молодші брати і сестри, – сказав Господь людині, вводячи її в цей прекрасний світ. – Будь для них матір'ю та батьком, братом та сестрою, слугою та господарем».
Минув час… Цар природи став рабом пристрастей. Сморід його гріхів просочив собою кожну клітинку світу. Практично не залишилося жодного куточка природи, який би цей цар не загадив. Сопухом перегару жадібності димляться труби збудованих ним заводів. Тяжкістю мазуту та бруду просочені води землі. Людина почала вбивати братів своїх менших. Вічно п'яна від ненависті і злості, вона встромляє в землю, що стогне, голівки своїх ракет і снарядів, живцем знімаючи з неї шкіру і вбиваючи собі подібних. Красу Божого світу вона покрила щільним шаром сірого мертвого пилу гріха. Кожен сантиметр землі опоганив гаром свого божевілля. На Землі не залишилося жодного дерева, яке б, побачивши людину, не тремтіло від страху, жодного звіра, який би в паніці не втікав від неї якнайдалі, жодного птаха, який би не дивився на неї з тривогою.
Тоді Боже Слово прийшло в наш світ, несучи із собою надію первісної радості та початкове всесилля Любові. Воно принесло живу воду надії та світло віри у те, що все знову колись оживе. Божественний Логос, який став Людиною, сказав, що світ, у якому ми живемо, вже не врятувати – він безнадійно хворий. Тому нам потрібно якнайшвидше евакуюватися, поки є час і на небі горить зірка. Ще трохи і вона, впавши з неба, все спалить для того, щоб на місці цього згарища з'явилося нове небо та нова земля, на якій уже ніколи не буде смерті, плачу, сліз та болю страждань. «А поки Я розколю Своїм Хрестом цей світ і прокладу Своєю кров'ю вузьку дорогу, якою вам можна буде врятуватися…»
Так само довірливо, як і на самому початку життя на землі, дивляться на мене очі кота та собаки. Серед хвостатих друзів наших менших немає жодного негідника чи мерзотника. У них, як і колись, живуть, дані Богом, любов, вірність і відданість, ті ж бажання любити і бути коханими.
Дерево тягне до мене у відкрите віконце свою гілочку дружби, дощ стукає лагідною краплиною в вікно, синички вдячно селяться в будиночок, прикріплений до балкона. Тільки якісь страшні люди з темно-сірими обличчями стріляють по нас щоночі ракетами, цілячись убити мене, кота, собаку, синичок і дерево. Ніхто з нас ніколи не зробив їм жодного зла. Але вони все стріляють і стріляють, б'ють і руйнують, бісяться й тріумфують диким реготом, бачачи річки крові і будинки, що горять. Їм все мало й мало страждань та горя людського. Їм хочеться та подобається вбивати.
Щоночі кіт дивиться на мене своїми зляканими від вибухів очима й запитує: «Доки?». Собака ставить запитання: «За що?» Дерево, тремтячи кожним листочком після розриву снаряда, каже: «Навіщо?» Птахи похмуро мовчать, думаючи про щось своє.
Вкриваючи душею кота, зробивши в серці будку для собаки, обійнявши очима дерево і шкодуючи птахів, я говорю їм усім ласкаві слова надії, ті, які сам чув від Слова, що стало Людиною: «Не бійтеся». «Не бійтеся, друзі, ми не помремо. Ці люди стріляють не в нас, а в самих себе. Вони вбивають себе, а не нас. А ми з вами житимемо. У раю повно дерев, на них гніздяться птахи, там ростуть квіти…» І хіба не варта вічного життя собака чи кішка, в якій живе любов. Помре все, крім любові. А вона житиме, бо Бог є Любов. «Бо чекання створіння очікує з'явлення синів Божих» (Рим. 8:19). Про яку ж надію може йтися по відношенню до тварюки? Тільки про одну – про надію на життя вічне...
* * *
Все минуло… Зірка впала. Пройшов Страшний суд. Світ оновився. Над нашою головою нове небо, а довкола нас нова земля. Старе минуло, тепер усе нове. Собака бігає наввипередки з котом між трав, що співають, а за ними літає зграя веселих синичок. Море, дихаючи прозорістю чистоти, розмовляє з небом про щось глибоке і бездонне.
Ми сидимо в обнімку з деревом і дивимося на те, як навколо любові обертаються світи, як дихає тихою радістю листя, як щастям наливається душа, яка зберегла дитячу чистоту. Як усе довкола знову і знову співає Богу гімн вічної радості, яку тепер уже в нас точно ніхто не забере.
Читайте також
«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»
Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.
Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема
Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?