Дорога, яка нікуди не веде: чому фільм «Покаяння» – це діагноз нам

Складна дорога до Бога. Фото: СПЖ

Історія останніх десятиліть здається нескінченним рухом сухою дорогою. Ми боїмося обернутися, тому що там, у пухкій землі минулого, залишився труп, який ми так і не наважилися відспівати. Ми присипали його землею в надії, що час виступить найкращим могильником.

У ці дні ми згадуємо святу рівноапостольну Ніну. Просвітителька Грузії прийшла в Іверію не з мечем, а з хрестом з виноградної лози, переплетеним її власним волоссям. Це символ життя, яке проростає крізь страждання, символ органічної, живої віри.

Існує й інша реальність – та, яку показав Тенгіз Абуладзе у своєму «Покаянні».

Там замість виноградної лози – колючий дріт, а замість хреста – монументальний склеп диктатора. Це конфлікт двох шляхів, двох способів існування в історії. Сьогодні ми, здається, знову опинилися на такому роздоріжжі.

Про що фільм

Помирає важлива людина – мер міста, «батько нації», всіма шанований Варлам Аравідзе. Його ховають з помпою, з промовами, у дорогій труні. Рідні плачуть, місто вдає, що скорбить.

А наступного ранку труп Варлама знаходять у дворі його сина.

Покыйник стоїть, притулившись до дерева, і ніби посміхається. Його закопують знову. Ще глибше. Під бетон. Ставлять охорону. Марно. Він повертається до живих. Він не хоче лежати в землі. Або, точніше, земля не хоче його приймати.

Незабаром ловлять «злочинницю» – жінку на ім'я Кетеван Барателі. Колись Варлам згноїв її батька-художника в таборах. Її судять, і на суді вона каже: «Я буду викопувати його стільки разів, скільки потрібно. Поки ви не визнаєте, кого ви поховали з почестями». Далі ми бачимо історію її життя – історію, як цей «добрий» мер Варлам знищив її сім'ю.

Обличчя, зібране з осколків темряви

Ми зробимо помилку, якщо спробуємо вгадати у Варламі Аравідзе тирана з підручників. Абуладзе у своїх інтерв'ю підкреслював: це не портрет, це дистилят. У нього вуса Гітлера, пенсне Берії і чорна сорочка Муссоліні. Це універсальний сурогат влади, який не має національності, але завжди має одну й ту саму мету – випалити внутрішню свободу людини.

Варлам – це антихристиянський проєкт, спроба побудувати рай, попередньо перетворивши землю на морг.

Іноді здається, що ми всі досі сидимо у сирому гулкому підвалі і чекаємо, поки Варлам доспіває свою оперну арію. Його сильний голос заповнює весь простір, перекриваючи глухі удари і хрип тих, кого цієї самої хвилини катують за стіною.

Це страшний вид блюзнірства – коли високу культуру, мистецтво та естетику використовують, щоб заглушити звуки катувань. Система Варлама не просто вбиває, вона співає над трупом, і цей голос досі резонує у багатьох високих кабінетах і в наших душах.

Солодкий смак святотатства і німа риба

У фільмі є сцена, від якої підступає нудота, хоча в ній немає ні краплі крові. Герої їдять торт. Величезний святковий торт у вигляді храму. Ми бачимо, як ніж упевнено розрізає бісквітні бані, як ложки встромляються у кремові стіни, як люди з посмішками поглинають цукрові вівтарі. Це смак ванільного святотатства.

Це точна метафора колективного споживання віри.

Ми перетворили Церкву на елемент декору, на прикрасу для корпоративного свята чи державного банкету. Ми «пожираємо» святиню, не даючи їй змінити нас, не дозволяючи їй обпекти нашу совість. Нам потрібен Бог, Який приємний на смак і не вимагає покаяння.

Ми з'їли свій храм, перетворили його на калорії для підтримання власного его, а потім дивуємося, чому всередині нас – лише порожнеча і тяжкість.

Поруч із цим «солодким храмом» у фільмі постійно з'являється риба. Давній символ християнства тут завжди виглядає однаково: німа, мертва, розділана риба на блюді серед кришталю і срібла. Тирани їдять її з холодним апетитом.

Ми часто запитуємо: чому Бог мовчить, коли у світі твориться безумство? Ці кадри кажуть: це ми зробили Його «німою прикрасою». Бог у нашій реальності присутній саме так – як мертвий символ, який не може підвищити голос, тому що ми самі позбавили Його права голосу в наших серцях.

Чому Бог викликає минуле

Головна героїня, Кетеван Барателі, тричі викопує труп Варлама. Вона здійснює акт «духовної ексгумації», не даючи землі приховати те, що має бути названо злом. Нам часто кажуть, що треба «залишити мертвих у спокої», що час все вилікує, що не варто ворушити минуле. Писання каже про протилежне: «Що було, то і тепер є, і що буде, то вже було; і Бог викличе минуле» (Екл. 3:15).

Ця біблійна істина – центральний нерв фільму. Бог викликає минуле не для того, щоб покарати, а для того, щоб відновити правду.

Злочин проти людини не зникає, не розсмоктується у ґрунті. Він накопичується там, отруюючи підземні води, з яких п'ють наші діти.

Викопування Варлама – це не помста, це гігієна. Це відмова визнавати монументальну брехню святинею. Ми не зможемо зробити жодного чесного кроку вперед, поки труп тирана вважається почесним мешканцем нашої пам'яті. Адже покаяння – це важка, брудна праця з очищення території від ідолів, яких ми самі ж і воздвигли.

Спадкова хвороба: коли онуки платять по рахунках

Найсокрушливіший удар фільм завдає ближче до фіналу. Онук Варлама, Торніке, дізнавшись правду про те, ким був його дід, стріляє в себе. Цей постріл – вирок усій системі «таємного зла». Гріх виявляється спадковою хворобою. Якщо батьки їли кислий виноград, у дітей неминуче буде оскомина.

Торніке не зміг винести тягаря гріха, який сім'я намагалася передати йому під виглядом «величі роду». Коли маска падає і замість героя онук бачить мародера, світ розсипається.

Ми часто намагаємося заповісти своїм дітям наші нерозкаяні помилки, прикриваючи їх словами про «складний час» або «необхідність». Ми змушуємо їх нести наші труни, сподіваючись, що вони не зазирнуть всередину. Але правда завжди вириваються назовні, і вона вбиває тих, хто до неї не готовий. Варто визнати, що без покаяння батьків діти приречені на духовне безпліддя або катастрофу.

Навіщо потрібна дорога?

У самому фіналі, що став легендарним, у вікно до Кетеван стукає старенька. Вона шукає шлях.

– Скажіть, ця дорога веде до храму? – запитує вона.

– Це вулиця Варлама. Вона не веде до храму.

– Тоді навіщо вона потрібна? До чого дорога, якщо вона не веде до храму?

Ми можемо будувати восьмисмугові магістралі, зводити хмарочоси і впроваджувати штучний інтелект, але якщо в кінці цього шляху не стоїть Бог, ми просто кружляємо по периметру тюремного двору.

Дорога, названа ім'ям тирана, – це завжди глухий кут. Вона приведе нас назад у підвал, де Варлам співає свою нескінченну арію під крики катованих.

Покаяння – це не про сльози. Це зміна маршруту, рішення зійти з «вулиці Варлама» на вузьку, кам'янисту стежку, що веде вгору. Це важко, страшно. Це вимагає визнання, що ми десятиліттями йшли не туди. Чи не боїмося ми викопати Варлама саме тому, що боїмося побачити в його рисах своє власне відображення?

Ми стоїмо на перехресті. З одного боку – звичний затишок нерозкаяного минулого, де все пояснено і виправдано «вищими інтересами». З іншого – ріжуча очі правда, що вимагає винести ідолів на світло. Свята Ніна принесла живу лозу, щоб ми приносили плід любові. Варлам будував бетонні мішки, щоб ми жили у страху. Чий шлях оберемо ми сьогодні?

Дорога до Бога починається не із золочення бань. Вона починається з першого кроку геть від могили диктатора, яку ми занадто довго, за звичкою чи від боягузтва, називали вівтарем.

Читайте також