Обличчя Почаєва: Валька-собачниця і старчик-атлет

Нотатки паломника. Фото: СПЖ

Валька-собачниця

Насправді звуть її Валентиною Петрівною. Свого часу вона закінчила ветеринарний інститут, на пенсію пішла через хворобу. Живе вона одна в приватному будиночку містечка Почаїв і щодня просиджує біля підніжжя Почаївської лаври зі скринькою для збору грошей із зображенням прп. Герасима Йорданського, що рятує лева. На скриньці написано: «Блажен, хто й худобу милує».

Правда, ніяких левів біля Валентини немає, біля її ніг сидить ціла зграя дворняг різного калібру. У коробці копошаться цуценята, і блаженна Валентина часто повторює людям, що прямують до Лаври: «Спаси вас, Господи! Пожертвуйте бідним собачкам!..»

Перехожі кидають їй монети, а іноді й паперові гривні. Один хлопчик, випросивши у мами, кинув у скриньку цілих 100 гривень. «Ти батюшкою будеш, синку, спаси тебе Христос за твоє милосердя!..» – кричала вслід Валентина охриплим голосом. А сама йшла на перекур у скверик навпроти.

Сусідів по жебракуванню, місцевих алкашів, Валентина вже в сутінках обдаровує купкою монет зі словами: «П'яниці й перелюбники Царства Божого не успадкують!» і прямує додому зі своїм собачим караулом.

Блажен, хто худобу милує

У дворі в неї стоїть безліч будочок і мисочок для їжі, куди вона розливає зварену юшку з м'ясними обрізками. Обрізки дістаються їй у м'ясному магазині безкоштовно, а зібрані гроші й пенсія йдуть на стерилізацію тварин та їх лікування. Цуценят із коробки вона разом із годуючою матір'ю запускає в дім. Після чого стає біля ікон і читає вечірнє правило.

Молиться вона й преподобному Герасиму, просячи його допомоги й захисту. Найбільше Валентина боїться облави співробітників санепідемстанції, які відловлюють безпритульних псів і вивозять невідомо куди. Тоді Валентина дістає великий дерев'яний хрест і осіняє ловців собак хресним знаменням із криком: «Нехай воскресне Бог, і розточаться вороги Його!..» І приголомшена служба живодерів забирається геть, подалі від гріха.

Як розповідала Валентина, у дитинстві в неї була справжня вівчарка Джері, яку на Різдво подарував їй батько. Вона її дуже любила. І ось, на Різдво цього року якийсь батюшка приніс їй цуценя німецької вівчарки, сучку. Валентина зі слізьми на очах прийняла подарунок, приказуючи: «Спаси вас Господи! Це мій тато через вас із того світу послав мені втіху…» І гірко заплакала, цілуючи цуценя.

Якщо ви, дорогий читачу, приїдете до Почаєва, то неодмінно побачите Валентину-собачницю, як іменують її люди. Не забудьте пожертвувати їй за можливості. Бо Господь і худобу милує.

Старчик-аскет

Багато разів, відвідуючи Почаїв, я бачив цього старця-мандрівника, у старому поношеному підряснику з чернечим шкіряним ременем і великим рюкзаком. Я зустрічав його біля колони Успенського собору або у дворі біля стіни Троїцького храму, на трав'яній галявині з молитвословом у руках або в паломницькій трапезній, де він підкріплювався скромним обідом.

Вперше я побачив його в міському парку, де присів відпочити після автобусної поїздки до Кременця. «Старчик» цей, як я про себе його назвав, найбільше здивував мене тим, що на спортивному майданчику під турніком він активно виконував гімнастичні рухи, а потім підтягнувся на перекладині разів десять поспіль. Це нагадало мені про давно забуту в молодості фізичну культуру, про постійну обіцянку самому собі й дружині скинути свій ганебний дияконський живіт, розстатися з задишкою, ходити й бігати в ліс на стежку здоров'я і купатися в озері, що я активно практикував років 30–40 тому…

Урок для чревоугодника

Подумати тільки, в 30 років моя вага при зрості 182 см становила 75 кг, а зараз я не без страху стаю на ваги і спостерігаю за стрілкою, що коливається між 109 і 110 кілограмами! Жах і ганьба!

Старчик той тим часом перехрестився, дістав пляшку води і всівся під деревом із книжечкою в руках. Я подумав, що, мабуть, він мій ровесник і Господь послав мені його для посоромлення й покаяння в чревоугодії й таємноядінні. І нестриманны, і лінощах…

Згадалися мені мої вечірні трапези з булкою й пончиками, рясні застілля (не без винопиття!) на святкових трапезах після святкової служби, дрімання біля екрана комп'ютера під обережні пропозиції дружини прочитати спільно акафіст, що вона регулярно виконувала в день після Причастя Святих Тайн. І справа не в тому, скільки ти проживеш, постячись або лукаво постячись, до смерті, думав я із соромом, а в тому, як ти проживеш останні роки свого життя…

– Однак віз мій і нині там... – мовив я тихо, поглядаючи на дивного старчика.

Тіло як помічник

Після приїзду з Почаєва довелося бесідувати з нашим 86-річним настоятелем о. Всеволодом про значення майбутнього Великого посту й посту взагалі в житті сучасного християнина, розбещеного всякими вишуканостями навіть постних страв. На що батюшка зауважив:

– Їсти треба так, щоб, встаючи з-за столу, вам хотілося ще чогось смачненького куснути. Можна й солодощі виключити, вони дуже калорійні, – вказуючи на мій живіт, пожартував о. Всеволод. – Каву, на якій усі зараз помішані, виключити зовсім, а чай пити без цукру. А ще краще – трав'яний, чернечий… Нам, жителям міста, чим замінити фізичну працю? Хорошими навантаженнями. Я, наприклад, до 80 років бігав у ліс на ранкове тренування. І взагалі, з 16 років спортивні навантаження були моїми щоденними супутниками. Тож усім рекомендую, і особливо духовенству, не запускати своє тіло, яке дане нам Господом не для насолоди, а як помічник для спасіння душі.

І я знову згадав зустріч зі старчиком на спортивному майданчику в Почаєві. Шкода, що не познайомився з ним, не встиг запитати його ім'я й попросити благословення. Сподіваюся ще раз побачити його в святій Лаврі й надолужити втрачене.

Читайте також