УПЦ могла стати автокефальною ще 10 років тому?

Патріарх Варфоломій дав Томос розкольникам, тому що образився на Митрополита Онуфрія? Фото: СПЖ

Важка ситуація, в якій сьогодні опинилася УПЦ, стимулює обговорення та пошук виходу. Найчастіше цей вихід вбачається в здобутті автокефального статусу. Побутує думка, що якби УПЦ отримала визнання як помісна Церква, всі її проблеми виявилися б вирішеними. Однак наразі така можливість (з різних причин) видається малоймовірною.

Але нещодавно пролунала інформація, що УПЦ могла стати автокефальною ще 10 років тому, що Константинопольський Патріарх пропонував статус «Православної Церкви України» не Філарету з Макарієм, а Блаженнішому Митрополиту Онуфрію. Це викликало бурхливу реакцію в найрізноманітніших церковних колах. Представники «патріотичного крила» УПЦ взялися критикувати Митрополита Онуфрія за «упущені можливості», а критики з півночі звинуватили його в потенційній зраді та веденні таємних переговорів за спиною Матері-Церкви.

Про що тут ідеться? Про розповідь архідиакона Андрія Пальчука з Одеської єпархії УПЦ на одному з навколоцерковних ресурсів.

«Зараз скажу вам таку сенсацію, яку я дізнався на острові Корфу від дуже серйозної людини, яка спілкується безпосередньо з представниками Афону і, відповідно, зі Вселенським Патріархом. У 2016 році нашому Предстоятелю сказали, що ви повинні отримати томос, незалежність. Якщо ви його не візьмете, то ми дамо іншим. Ви повинні це взяти, тому що в 2018 році Україна буде в будь-якому випадку отримувати цей томос», – передав диякон слова джерела.

За словами його співрозмовника, після обрання Предстоятеля УПЦ у 2014 році його запросив на зустріч Патріарх Варфоломій, а Митрополит Онуфрій замість себе відправив іншого архієрея.

«Щоб ви зрозуміли, Варфоломій дуже образився. Дуже образився. Треба розуміти, що є ще людські моменти, характер. І треба лавіювати в цьому всьому. Не можна ось так от робити», – обурився о. Андрій.

За даними СПЖ, ніяких офіційних документів, що підтверджують ведення переговорів між Фанаром і керівництвом УПЦ про надання Томосу в 2016 році не існує. Немає ні офіційного листування, ні свідчень про візити представників Константинополя, ні протоколів зустрічей. Максимум, що могло мати місце, – циркулюючі в церковних кулуарах чутки та неофіційні спроби «прощупати» настрої єпископату УПЦ.

Але головне питання, звичайно, не в цьому. Зараз Предстоятелю УПЦ ставлять за провину, що він, проігнорувавши пропозицію Фанара (якщо вона дійсно надходила), прирік Церкву на нинішні гоніння з боку влади та ПЦУ. Чи так це?

Патріарх Варфоломій хотів допомогти УПЦ, але його образили?

Давайте припустимо, що така пропозиція дійсно надходила. У викладі о. Андрія ситуація виглядає так, ніби Патріарх Варфоломій з благих намірів хотів налагодити відносини з Предстоятелем УПЦ і допомогти його Церкві здобути автокефалію. Митрополит Онуфрій же з незрозумілих причин відкинув цю «руку допомоги» з Константинополя.

Згадаймо історичний церковний контекст. Ні 2018-й, ні 2016-й роки не є точкою відліку в розмовах про «українську автокефалію». Такою можна вважати 2008-й, коли Патріарх Варфоломій приїхав до Києва за запрошенням тодішнього президента В. Ющенка. Що спонукало його здійснити цей візит? Офіційно – святкування річниці Хрещення Русі. Але насправді причини були набагато серйознішими: уже тоді існувала домовленість з Ющенком про легітимізацію Філарета з його «єпископатом» з УПЦ КП та включення цієї структури до складу Константинопольського Патріархату. Наступним етапом мало стати вручення Томосу. Відповідний лист Київського патріархату Патріарху Варфоломію опублікував у 2020 році Олександр Драбинко.

І лише раптове «скасування» з боку Філарета зруйнувало цей план в останній момент. Причина проста – він запідозрив, що за ним не збережуть пост предстоятеля.

Патріарх Варфоломій ще за 10 років до утворення ПЦУ був готовий надати автокефалію УПЦ КП та УАПЦ. Чому ж тоді він у 2016 році готовий був дати цю автокефалію УПЦ? Чому такі метання?

Невже Патріарху Варфоломію було байдуже, кому давати автокефалію – законній канонічній Церкві чи людям, яких він сам раніше визнавав особами без сану? Факти говорять, що було саме так. Але чому для Патріарха це було настільки важливо, що він заради реалізації свого плану готовий був вести переговори зі сторонами з протилежних таборів? Думається, причина тут зовсім не в любові до України та українців. Все набагато простіше і прозаїчніше. Константинопольському Патріархату, що вважає себе в Православ'ї «першим без рівних», важливо було «поставити на місце» і ослабити Російську Церкву, яка після розпаду СРСР набрала сили і стала загрозою цьому першенству.

Першою «пробою пера» стало утворення структури Константинопольської Церкви в Естонії у 1996 році. Ну а відрив і перепідпорядкування України стали б вирішальною перемогою у війні з РПЦ. Так, дивно вживати мілітаристську термінологію в контексті відносин помісних Церков, але сьогодні на Фанарі про «війну» з Московським Патріархатом говорять прямим текстом.

Немає нічого дивного, що після появи в Україні нового Предстоятеля, який міг би допомогти Патріарху Варфоломію вирішити «українське питання», він спробував налагодити з ним контакт. Тим більше, щойно закінчився Євромайдан і почалася війна на Донбасі з активною участю РФ. Здавалося б, ситуація сприяла розриву з РПЦ і здобуттю автокефального статусу. Митрополит Онуфрій на це не пішов. І за це, за словами архідиакона Андрія, Константинопольський Патріарх затаїв на нього образу. Але чому Блаженніший Онуфрій так вчинив?

Чому УПЦ не добивалася автокефалії?

І в 2014, і, тим більше, в 2016 році становище УПЦ в країні було вже досить непростим. Держава дедалі більше проявляла свою ворожість, напади в ЗМІ ставали все більш нахабними, а риторика «патріотичних конфесій» – нетерпимішою. Здавалося б – саме час відійти від Москви і піти на контакти з Константинополем.

Але давайте згадаємо, що відносини з РПЦ тоді були зовсім іншими. Патріарх Кирил відсторонювався від політичної риторики і уникав давати оцінку відносинам України та РФ. Кримські та Донбаські єпархії, незважаючи на анексію Росією, перебували в управлінні УПЦ.

Сьогодні це дивно згадувати, але всього-то за 5 з половиною років до Євромайдану Патріарх Кирил (тоді ще митрополит Смоленський і Калінінградський) скандував зі сцени на Хрещатику: «Росія, Україна, Білорусь – це є Свята Русь». А величезний натовп захоплено ревів, зустрічаючи ці слова. Якщо врахувати російсько-українські історичні та церковні зв'язки, то можна з упевненістю сказати: абсолютна більшість в УПЦ не прийняла б розрив з Російською Церквою. А цей розрив, у випадку уходу під Константинополь, неминуче б відбувся.

Що чекало б у цьому випадку Українську Православну Церкву? Майже зі стовідсотковою ймовірністю – новий розкол. Частина єпископату та вірян вважала б таке рішення зрадою і порушенням канонів. І їм складно було б щось протиставити.

Крім того, уже знаючи рішення Константинополя щодо надання Томосу ПЦУ, можна з упевненістю говорити, що у випадку аналогічного сценарію з УПЦ Митрополитові Онуфрію довелося б змиритися з об'єднанням з людьми без сану з УПЦ КП та УАПЦ. Немає сумніву, що Патріарх Варфоломій реалізував би точно такий же план, який здійснив у 2018-му: об'єднати всіх в одну структуру без перерукоположень і покаяння. І навіть якщо хтось з УПЦ був би проти – це нічого не могло б змінити: визнання влади Константинопольської Церкви автоматично означало б визнання всіх її рішень.

По суті, можлива автокефалія УПЦ в 2016 році нічим би не відрізнялася від умов, які Патріарх Варфоломій запропонував УПЦ в 2018 році:

·       визнання скасування Грамоти 1686 року і повернення під Константинополь,

·       «об'єднавчий собор» усіх з усіма,

·       отримання Томосу.

До цього всього додався б розкол у самій Українській Православній Церкві. Частина (менша) пішла б у нову структуру, решта спробували б зберегти структуру УПЦ, або перейшли б напряму в РПЦ.

Чи захищає автокефалія від цькування й переслідувань з боку влади?

Можна уявити й такий фантастичний сценарій: Патріарх Варфоломій надав би автокефалію УПЦ, а про УПЦ КП і УАПЦ «забув». Одразу застережімо — цей варіант неймовірний, адже він повністю перекреслив би ретельно вибудуваний імідж Патріарха як «об’єднувача» українського Православ’я. Але все ж припустімо: на момент повномасштабного вторгнення в країні існує автокефальна УПЦ, а також продовжують існувати УПЦ КП і УАПЦ. Невже ми вважаємо, що автокефалія вберегла б УПЦ від нападок активістів, розкольників і, щонайменше, підозрілого ставлення з боку держави? Невже думаємо, що нас ніхто не називав би «московськими» й не звинувачував у симпатіях до Кремля та роботі на Путіна?

Наведімо простий приклад із життя Православної Церкви Чеських земель і Словаччини в Чехії. Сьогодні її називають «загрозою національній безпеці». Наприкінці січня 2026 року влада провела закриту презентацію доповіді «Безпекові ризики Православної церкви». Раніше Міністерство культури країни розпочало адміністративне провадження щодо Церкви з метою позбавлення її особливих прав. Ще раніше ПЦЧЗіС виключили з Екуменічної ради Чехії через «російський вплив». Неофіційно Празького архієрея звинувачують у зв’язках із Москвою лише тому, що він критично висловлюється щодо ПЦУ та навчався в семінарії разом із нинішнім Патріархом РПЦ Кирилом.

Але ж Чехія — це країна ЄС, у якій немає жодної війни. А Чеська Церква — цілком помісна й автокефальна. Ба більше, автокефалію їй надав Константинополь. І що, це забезпечило їй «алібі»? Ні, не забезпечило.

Розмови про те, що автокефальний статус захистив би УПЦ від звинувачень у «московськості» та зв’язках із Кремлем, — наївні. Для «патріотів» вона була б такою ж «фсбшною», як і тепер.

Реальна альтернатива

Нагадаємо: всі ці міркування велися лише в контексті слів о. Андрія Пальчука про те, що Патріарх Варфоломій нібито пропонував Блаженнішому автокефалію десять років тому. Аналіз ситуації показує: навіть якби такі пропозиції зі Стамбула надходили, жодної користі УПЦ вони б не принесли.

Гіпотетичний «Томос УПЦ» нічим би принципово не відрізнявся від нинішнього Томосу ПЦУ: Константинополь надає автокефалію не тій чи іншій структурі, а всім, хто в країні називає себе православними.

Втім, може виникнути запитання: якщо не Томос від Фанару, то що? Яка альтернатива є в УПЦ?

Це збереження того статусу, який УПЦ має нині. Статусу реально самостійної Церкви, яка сама визначає своє внутрішнє життя, сама вирішує адміністративні питання, сама обирає єпископів і митрополита.

Так, цей статус формально не визнаний як автокефалія. Але він дає УПЦ більше реальної свободи, ніж «автокефалія» ПЦУ під контролем Фанару. Саме це було підтверджено рішеннями Собору у Феофанії з посиланням на Грамоту (той самий Томос) РПЦ 1990 року. Практика церковного життя протягом десятиліть засвідчила: УПЦ абсолютно вільна у своїх рішеннях і не залежить від зовнішніх впливів.

УПЦ не потребує документа від Константинополя, щоб бути самостійною Церквою. Вона вже є такою де-факто. Формальне визнання цього статусу може відбутися колись у майбутньому, коли для цього дозріють умови й коли це можна буде зробити на канонічно правильних підставах, без капітуляції перед тими, хто порушив церковний порядок.

Керівництво УПЦ діє зважено, соборно й відповідно до канонічних принципів. Комусь це може здаватися недостатньо активним або недостатньо рішучим. Але саме така позиція дозволяє Церкві зберігати свою ідентичність і не зникнути в найскладніших умовах, які переживає УПЦ сьогодні.

Читайте також