Навіщо умертвив себе Годар, або Неприваблива правда про евтаназію

Нещодавно прочитав про смерть Жан-Люка Годара. Начебто нічого незвичайного, навпаки, все закономірно надто. Я, знаєте, страшно не люблю, коли смерть чергової літньої знаменитості викликає інформаційну кампанію в дусі «ах, як несподівано, трагічно та жахливо»… Ні, смерть – це завжди скорботно. Проте, даруйте, яке там «несподівано», коли померлому за вісімдесят? Яка вже тут «жахлива трагедія», якщо покійного вже ніхто не пам'ятає не те що молодим, а хоча б не дуже старим? Смерть у похилому віці, що б там хто не казав, закономірна, та більше: померти в старості, як сказано в Писанні, «насиченим життям», – без перебільшення дар Божий, як, власне, і дожити до старості.

Отож, із Годаром все практично так само, за винятком одного: Бог не поспішав кликати режисера до Себе навіть на дев'яносто другому році життя. Годар вирішив усе сам і за себе, і за Бога. І це той злам, за яким закономірність переходить у трагедію. Не переказуватиму, що лежить в основі неприйняття Церквою добровільного відходу з життя, – не варто перетворювати правильності на банальності. Скажу про інше: самогубство (а евтаназія – це саме самогубство) – це завжди прояв або слабкості, або малодушності, або дурості. Це не тільки погано і негоже, але ще й непростимо. Самогубець позбавляє себе можливості покаятися та бути прощеним.

Самогубство (а евтаназія – це саме самогубство) – це завжди прояв або слабкості, або малодушності, або дурості. Це не тільки погано і негоже, але ще й непростимо.

Слабкість змушує зводити рахунки з життям тяжкохворих чи тих, що опинилися в життєвому безвиході. Малодушність завжди стоїть за внутрішнім спустошенням, за розчаруванням, за втратою смаку до життя та втратою життєвих смислів. У несусвітній дурості полягає причина самогубств із принципу, із прагнення щось довести, з політичних мотивів, на знак протесту або ж тоді, коли смерть і так за плечима.

Тут ми й підходимо до найголовнішого – смерті як підсумку життя, який своєю якістю сповна характеризує життя.

Знаєте, як у чернечому середовищі, якщо той чи інший брат демонструє духовний успіх чи набуває репутації людини духовної, досвідчені монахи зазвичай зазначають: «Подивимось, як він помиратиме». Отже, за рідкісними винятками, як людина живе, так їй і вмирати.

Не беруся аналізувати життєвий шлях Годара, все-таки світ кіно своєрідний, а дев'яносто один рік – термін більше ніж довгий. Однак, як виявилося, все було даремно: мало того, що Годар наклав на себе руки, він це ще й зробив демонстративно.

Все, що накопичила людина в душі, в силу природних причин перетворюється для неї на головне, підкорює її собі. Віруючий остаточно розкриває себе у вірі, невіруючий зміцнюється у невірі...

Що таке старість? Захід життя. Час, до моменту настання якого людина повинна встигнути стати краще максимально можливою мірою, набути життєвого досвіду, стати мудріше. Час, що підбиває підсумок життя. Ви, напевно, помічали, що старі люди вкрай рідко бувають нейтральними. В основному вони або добрі, або злі. Все, що накопичила людина в душі, в силу природних причин перетворюється для неї на головне, підкорює її собі. Віруючий остаточно розкриває себе у вірі, невіруючий зміцнюється у невірі, ідейний і принциповий поступово переходить від служіння ідеї до демонстративної прихильності.

Я мало знайомий із творчістю Годара, ще менше – з його життям. Втім, одне скажу напевно: ким би не була ця людина, своїм відходом з життя вона повністю знецінила і себе як особистість, і свій тривалий життєвий шлях з усіма досягненнями. Тому, розмірковуючи про смерть режисера, ми з усією впевненістю можемо сказати, що вона стала життєвою трагедією Годара. Втім, сам він, очевидно, так не вважав, тому постарався, щоб факт і обставини його смерті стали широко відомі. За цим зламом трагедія переходить в абсурд. І справа тут навіть не в тому, що Годар вдався до евтаназії і побажав, щоб цей факт оприлюднили. Найгірше те, що глибокий старик, що розміняв десятий десяток, пішов у вічність, намагаючись комусь щось довести.

Найгірше те, що глибокий старик, що розміняв десятий десяток, пішов у вічність, намагаючись комусь щось довести.

Вдумайтесь: найперша ознака людської зрілості – це відсутність бажання щось комусь доводити. Зріла людина не поводиться демонстративно, не доводить, не йде на принцип, не сперечається. Вона з усього цього вже виросла. Їй очевидна вся суєтність доказів, суперечок та демонстрацій. А тут виявляється, що Годар, проживши надзвичайно довге життя, так по-справжньому й не подорослішав, так і не досяг віку зрілості, так і залишився несформованою, неповноцінною особистістю. І все це, за один мах, режисер зробив загальним надбанням. Хіба не абсурд?

А тим часом цьому абсурду аплодують сьогодні сотні, його схвалюють тисячі, на нього байдуже позирають десятки тисяч, і мало хто бачить в абсурді абсурд.

Що ж, такий сьогодні світ. І біда в тому, що, стрімко знецінюючи все, що раніше мало в очах людини цінність, це знецінює і саму людину. Аж до того, що огляд життєвого шляху всесвітньо відомого дев'яносторічного режисера та знайомство з обставинами його смерті не породжують нічого іншого, окрім питання: де ж сенс?

Читайте також