Я часть огромного воинства которому больше чем две тысячи лет
Вчера вечером пелось «Кресту твоему, покланяемся Владыко…». Каждый раз у меня, когда я это слышу от хора священства, мурашки по коже. Как бы фальшиво до этого не пели отцы, они вдруг подтягиваются, выстраиваются и поют очень стройно. Звучание получается какое-то самобытное. Ощущение, что сейчас я услышу потрескивание грампластинки.
Каждый раз во мне просыпается чувство, что я это слышал ещё в глубоком детстве, хотя я крестился в 12 лет. Видимо этот тропарь заложен у любого человека на генетическом уровне. Хотя, может это только у меня, в моем воображении. Духовная связь со своими православными предками.
Время в этот момент теряет свою силу и значение, границы между веками становятся прозрачными. У меня стойкое осознание, что рядом со мной поют его священники и из ХIII века, и из ХVII. Я часть огромного воинства которому больше чем две тысячи лет. Воинство Христа, движимого Любовью к Богу и людям.
Читайте також
Різдво чи день програміста: про віру, вибір і відповідальність
7 січня для багатьох — не просто дата в календарі, а питання віри й особистого вибору. Спроба надати цьому дню новий зміст змушує замислитися, без чого людині справді важко жити.
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.