Бог, який біжить назустріч

Повернення в Отчий дім. Фото: СПЖ

Притча про блудного сина. У цій притчі — вся моя надія на спасіння. Інші притчі говорять про протилежне. Таланти я не примножив, зерна, кинуті на ґрунт мого кам'яного серця, сходів не дали, єлею мудрих дів не накопичив і так далі.

А притча про блудного сина — змушує серце плакати від радості. Тому що у нас є такий Бог. Який не сидить на троні, очікуючи нашого офіційного прохання про помилування. Він зривається з місця і біжить нам назустріч. Який готовий відкинути всю свою величність, свій всесвітній статус і першим кинутися на шию грішнику, що кається.

Диявольський супермаркет

Як так сталося, що ми пішли з батьківського дому? Це відбувалося щоразу, коли ми обирали «мати» замість «бути». Коли кидали Його руку, щоб потягнутися за якоюсь яскравою іграшкою, що стояла на вітрині диявольського супермаркету. Ми йшли все далі, коли обирали солодкість гріха, коли будували з піску суєти і гордості свій маленький світ, ізольований від світу Батьківського.

Але рано чи пізно приходить момент, коли світ, заради якого син кинув Батька, повертається до нього своєю істинною мордою — холодною байдужістю.

І людина розуміє: вона тут нікому не потрібна. Для тієї системи, в якій ми живемо, кожен з нас — лише ресурс. Як тільки від нас уже нічого буде брати, нас викинуть на смітник як непотрібний мотлох. Світ, побудований на споживанні, абсолютно байдужий до особистості. Коли людина перестає бути корисною або платоспроможною, вона для нього перестає існувати.

Настає смерть при ще живому тілі. Ти — просто рот, який хоче їсти, але навіть свинячий корм тобі не належить. Але страшніше голоду фізичного — голод онтологічний. Це туга за сенсом, який не можна купити. Навіщо ж я жив? Навіщо копив, будував, вчився? Щоб час своїм безжалісним молотом розбивав все це вщент разом з моїм тілом, що розпадається? Щоб хтось чужий потім будував з цього праху своє мікрощастя, яке точно так само перетвориться на прах?

Підзорна труба прокурора

Чим раніше розгориться в серці туга за Батьківським домом, тим більше шансів встигнути туди дійти. Але як тільки господар свиней — диявол — відчує цю нашу рішучість, так відразу почне нас відмовляти від цієї затії.

Він скаже: «Ти що, дурень? Хіба ти не розумієш, що тебе там чекає? Ти що, думаєш, що тобі все це так просто зійде з рук? Твій Батько все бачив. У Нього є велика підзорна труба, з якої Він за тобою весь час стежив. У Нього всюди «дивляться», які записали кожен твій гріх і зшили ці записи в численні томи. Батько твій спить і бачить, коли ти повернешся, щоб тебе засудити. Він посадить тебе в кайдани вічної темряви і буде цілу нескінченність насолоджуватися твоїми стражданнями. Так, Він такий. Так що ти вже хоч тут поживи на свою волю, встигнеш ще зайняти своє місце в пеклі».

Запах дому

Але коли свині осточортіли так, що сама смерть стала бажаною, син все-таки наважився піти. Можливо, тому що пам'ятав руки Батька, які пахли домом. Можливо, тому що йому часто снилося, як колись у далекому дитинстві Батько підкидав його вгору, ловив, і вони разом весело сміялися. Як би там не було, син наважився йти.

По дорозі він готував промову. З кожним кроком репетирував, щоб не збитися і встигнути сказати ще до того, як йому засунуть у рот кляп і наденуть наручники. Спочатку син хотів якось пояснити, чому пішов, хто його підштовхнув, як сталося, що так склалися обставини. Але потім зрозумів, що не встигне все це проговорити, і вирішив бути максимально стислим: «Я недостойний називатися сином Твоїм, прийми мене як одного з найманців Твоїх».

Син ще довго чув ззаду, за своєю спиною, пекельний регіт. Лунаю вдогін летів крик: «Дурень, там тебе чекає темрява і скрегіт зубів!» Але він йшов. Краще темрява, ніж життя в цій проклятій країні.

Тиша зустрічі

Підходячи на ногах, що тремтіли від страху, до кордонів володінь Батька, він бачить, як Той біжить йому назустріч. Син стиснувся від страху, заплющив очі, очікуючи, коли кулаки Батька почнуть безжалісно бити його спотворене гріхом обличчя. Він почав було тремтячим голосом белькотати про те, що «недостойний називатися…», як несподівано відчув себе в теплих обіймах Батька… і тут настала тиша…. Все завмерло.

Запахло молоком, медом, п'янким ароматом бузку. Десь поруч завів свою трель солов'ей. Звідки не візьмись прийшла муркотлива кішка і стала ластитися біля ніг. Син і Батько стояли і плакали, обіймаючи один одного. Син спробував було ще раз сказати вивчену фразу, але Батько кладе долоню на його вуста, витираючи сльози. У Його погляді немає ні тіні докору, тільки глибоке співчуття і тиха радість. Син повернувся. І лише згодом, коли сльози встигли висохнути, Батько тихо промовив: «Синку, якби ти знав, як довго я тебе чекав».

В обіймах Батька потонуло минуле. Залишилася тільки Його безкінечна, незбагненна, безмежна, всепрощаюча і всепоглинаюча любов.

У вогні цієї любові згоріли всі гріхи, вся накопичена за роки розлуки бруд. Її вогонь проник у найглибші глибини серця, в його потаємні куточки, де син ховав свої найганебніші справи.

Тепер там не болить. Кудись поділася смердючість свинарника. Син в обіймах Батька став пахнути свіжим хлібом і літнім дощем. Це був запах життя, яке ніколи не закінчиться. А що було до цього? Якийсь кошмарний сон, неправда, наваждення.

Уразливий Бог

Люблячий Батько з цієї притчі і є той Бог, якого я любив і шукав усе своє життя. Це Батько, в домі якого залишилося жити моє дитинство. Там сонячне світло, зоряне небо, запах сіна і польових квітів. У цьому домі я колись ходив босими ногами по ранковій росі, весело мчався з гірки на велосипеді. Це дім, в який я хочу повернутися. Там живе Бог, за яким я дуже сумую.

І Він зовсім не схожий на того деспотичного суддю, якого нам намалював диявол. Це люблячий Батько, який стоїть на дорозі і вдивляється в горизонт, сподіваючись побачити силует сина.

Це уразливий Бог, поранений нашим відходом. Це Бог, в обіймах якого хочеться потонути. Він не хоче нашого рабства. Йому не потрібен наш страх. Він хоче нашої взаємності. Він готовий бігти нам назустріч, порушуючи всі закони божественної пристойності.

Царські діти

Найстрашніше, що з нами сталося, — так це те, що ми забули, що кожен з нас — царський син і царська дочка. І як би ми не хотіли бути Божими рабами чи найманцями, наш Батько на це ніколи не погодиться. Він завжди буде бачити в нас своїх дітей, і на менше Він не згоден.

Ми — царські діти. А значить, ми не тотожні своїм гріхам і падінням. Моє «я» — це не мій гріх і не моє свинство. У нас царські обличчя, незважаючи на всю нашу сажу і немитість.

І нас чекають вдома. Не для того, щоб зробити підрахунок наших гріхів і винести судовий вердикт, а для того, щоб надіти на нас перстень і царські одежі.

І Батько наш чекає… Він дивиться на нас у посмішці дитини, у зареві заходу, у розсипі зоряного неба. Він стукає до нас у вікно краплинками дощу, нагадує про себе у співі птахів, шумом моря і ароматом яблук. Він чекає і готовий чекати нас хоч цілу вічність, аби ми опам'яталися від того п'яного угару, в якому проходить наше життя, і повернулися нарешті додому.