Релігійна «адвокація» влади – калька радянського часу

Прислужування Філарета владі СРСР і Епіфанія – владі України – невідрізнимо. Фото: СПЖ

В останні роки в риториці влади на церковну тему з'явився дивний термін – «адвокація». Вищі представники українських конфесій засилаються державою за кордон із дивною функцією – запевняти, що в Україні є свобода віри. Наприклад, єпископ РКЦ в Україні Віталій Кривицький розповідає про останній адвокаційний візит ВСЦіРО до США: «Ми неодноразово зустрічаємося з цим докором, з претензією, що в Україні є переслідування релігії. Як Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, кажемо: у нас сьогодні в Україні ознак переслідування саме за віру немає». І подібних заяв від ПЦУ, УГКЦ, РКЦ, іудеїв, мусульман і протестантів сьогодні – уже кілька десятків.

Власне, «адвокація» – означає «захист». Пастори, рабини та єпископи займаються за кордоном захистом української влади. Але захистом від чого?

Наведемо кілька прикладів.

У вересні 2025 року сім спеціальних доповідачів ООН з прав людини направили офіційний лист українському уряду з обвинуваченнями в систематичних порушеннях релігійних свобод щодо Української Православної Церкви.

В іншій своїй доповіді за червень 2025 року ООН заявила, що в Україні радикали нападають на віруючих УПЦ і захоплюють їхні храми. Ще раніше, в доповіді за 2024 рік в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини заявили, що Україна не змогла обґрунтувати закон про заборону УПЦ.

Навесні 2024 року нинішній віце-президент Джей Ді Венс заявив у Конгресі про переслідування УПЦ владою України.

А в 2023 році ефір Такера Карлсона з адвокатом УПЦ Робертом Амстердамом переглянуло загалом понад 100 млн людей. У тому числі й на каналі в Х Ілона Маска, який перепостив це відео.

Інформація про переслідування УПЦ звучить у світі регулярно, хоч і не в такому масштабі, в якому мала б. І заяви міжнародних спікерів зводяться до однієї зрозумілої та логічної вимоги – припинити гоніння на Церкву.

Здавалося б, владі варто прислухатися і виконати її. Але ні. Зеленський обирає іншу тактику. Її головний посил – «ви всі брешете». Як «доказ» влада засилає «десант» релігійних лідерів, які входять до Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Підтекст очевидний – усе це «божі люди», які за визначенням брехати не можуть. І якщо вони кажуть, що гонінь немає, – значить так воно і є. Наприклад, глава ПЦУ Думенко так прямо і заявляє, мовляв, якщо у ВСЦіРО кажуть, що гонінь немає, значить, так воно і є насправді. А будь-які інші заяви – це пропаганда Москви.

Ще в березні 2023 року члени ВСЦіРО провели зустріч з делегацією Всесвітньої ради церков і заявили, ніби «в Україні свобода віросповідання дотримується, і під час війни немає релігійних переслідувань».

А одразу після сенсаційного ефіру Карлсона та Амстердама влада поспішно послала делегацію до США, де спікер ПЦУ Зоря запевнив американців, ніби ті «не кажуть правду, вони лише поширюють пропаганду». Своєю чергою, головний рабин Києва Яків Дов Блайх повідомив у США, що підтримав закон про заборону УПЦ, оскільки «захищати свободи окремих осіб і організацій і водночас захищати країну від агресора – це важко».

З 2023 року рахунок «адвокаційних візитів» членів ВСЦіРО йде вже на десятки. І влада, і сам Зеленський уже не раз дякували релігійним лідерам за виконання поставлених їм завдань. І в 2024 році, і в 2025. Дякував Зеленський і особисто Епіфанію.

І «адвокація» (а якщо відверто – брехня) ВСЦіРО справді Зеленському необхідна. Вона дає можливість уже йому самому заявляти, ніби ніяких переслідувань віри в Україні немає.

Така ось нехитра схема: замість того, щоб припинити переслідування Церкви, запускати «ручних» релігійних лідерів, щоб потім на них же посилатися як на безумовні авторитети.

Здавалося б, оригінальний хід влади, щоб замаскувати свої дії проти Церкви. Але якщо звернутися до історії, то з'ясовується, що точно така ж «адвокаційна» схема вже застосовувалася однією державою, причому, зовсім недавно.

У той час як в СРСР уже тисячі храмів були підірвані, десятки тисяч священників і єпископів були розстріляні й замучені в таборах, радянська влада «працювала» з релігійними лідерами, добиваючись від них заяв, ніби нічого подібного в реальності немає.

«Адвокація» за радянської влади

Найбільш кричущим випадком «адвокації», мабуть, є інтерв'ю фактичного глави РПЦ митрополита Сергія (Страгородського), яке він дав у 1930 р. для радянських і іноземних журналістів. У ньому він буквально заявив наступне: «Гонінь на релігію в СРСР ніякого не було і немає. На підставі Декрету про відділення Церкви від держави сповідування будь-якої віри цілком вільне, і ніяким державним органом не переслідується <…> деякі церкви закриваються. Але проводиться це закриття не з ініціативи влади, а за бажанням населення, а в інших випадках навіть за постановою самих віруючих <…> Репресії, що здійснюються Радянським урядом щодо віруючих священнослужителів, застосовуються до них зовсім не за їхні релігійні переконання, а в загальному порядку, як і до інших громадян за різні антиурядові діяння».

Зауважимо: абсолютно ті самі наративи, що й сьогодні.

Але не лише представники РПЦ займалися «адвокацією». Відомий діяч, а згодом предстоятель Української греко-католицької церкви Йосип Сліпий писав у 1944 р.: «Особисто я і духовенство вдячні Радянській владі. Уся процесія похорону (Андрея Шептицького) показала на факті, що в Радянській державі є свобода релігії. <…> Будемо молитися за перемогу Радянського Союзу».

Деякі історики оспорюють справжність цієї цитати, але вона цілком може бути справжньою, оскільки сам тодішній глава українських уніатів А. Шептицький писав Й. Сталіну в тому ж 1944 році: «Ви знову приєднали західні українські землі до великої України. За здійснення заповітних бажань і прагнень українців, які віками вважали себе одним народом і хотіли бути з'єднаними в одній державі, приносить вам український народ щиру вдячність. Ці світлі події і терпимість, з якою ви ставитеся до нашої церкви, викликали і в нашій церкві надію, що вона, як і весь народ, знайде в СРСР під вашим керівництвом повну свободу роботи і розвитку в благополуччі і щасті. За все це належить вам, верховний вождь, глибока вдячність від усіх нас».

Ще одним «адвокатом» радянської влади, який успішно займається подібною «адвокацією» і сьогодні, є «почесний патріарх» ПЦУ та глава УПЦ КП Філарет Денисенко. Його прислужування радянській владі, як і робота на КДБ СРСР, підтверджується багатьма документами. Ось для прикладу цитата з його інтерв’ю агентству АПН від 20 лютого 1976 року (опубліковано в «Журналі Московської Патріархії»): «Мене дивує, що нашу Церкву і віруючих називають гнаними. У Радянському Союзі не існує гнаних за релігійні переконання. <…> Радянська держава з розумінням ставиться до потреб Церкви. <…> Навпаки, деякі західні інформаційні агентства, використовуючи наклепницьку й необ’єктивну інформацію, намагаються ввести в оману світову громадську думку».

«Адвокат» за будь-якої влади

Втім, найпослідовнішим «адвокатом» – за будь-якої влади й у будь-яку епоху – залишається глава ДЕСС В. Єленський, який заперечував гоніння на Церкву тоді й заперечує їх зараз. У 1988 році в серії «Атеїстична бібліотечка студента» він видав брошуру «Іудейський клерикалізм і сіонізм», у якій, зокрема, пише: «Брехня про "переслідування" віруючих при соціалізмі, про "насильницьке викорінення" релігійних інститутів поширюється дедалі наполегливіше <…> Яку тільки витонченість не виявляли захисники фальшивки про "гоніння на віру в СРСР", на яку тільки брехню не йшли антирадянщики, під якими тільки ракурсами не розглядали вони власну ж "качку"!».

І точнісінько так само, як В. Єленський сьогодні заявляє, нібито храми переходять до ПЦУ за бажанням народу, у радянський час він говорив про те, що дії радянської влади щодо Церкви цілком і повністю схвалюються трудящими. Цитата: «Партійні організації, Ради у практичній діяльності щодо реалізації ленінського декрету "Про відокремлення Церкви від держави" спиралися на антиклерикальний рух трудящих, які в більшості своїй сприйняли його схвально».

Сьогодні він просуває тезу про те, що духовенство й віруючі переслідуються не за релігійні переконання, а за «роботу на Москву», за збереження «зв’язку з агресором» тощо. За комуністів він заявляв те саме. Цитата: «Після Революції реакційне духовенство й монахи стали агентурою закордонних інтервентів, а монастирі, що перебували в тилу радянських військ, перетворювалися на опорні пункти банд».

Сьогодні він говорить, що закон про заборону УПЦ – це не гоніння на Церкву, а цілком нормальне регулювання церковно-державних відносин. За СРСР він писав аналогічно. Цитата: «Елементарні правові норми, за допомогою яких регулюються взаємовідносини держави й релігійних організацій, негайно оголошуються "втручанням", "посяганням", "утиском" тощо. Більше того, ці норми часто спотворюються до невпізнання або ж раптом обростають такими "подробицями", які могли народитися лише в запаленій уяві патентованого антирадянщика».

Висновки

Підсумок цього зіставлення гранично ясний: сьогоднішня позиція держави щодо Церкви – це калька радянських часів. Причому у випадку Віктора Єленського навіть персоналії залишаються тими самими. І якби не роки й неміч Філарета, немає сумніву, що він брав би участь у нинішній «адвокації» української влади так само, як прислужував радянській.

Коли архієреїв судять за проповідь, храми фізично руйнують або перетворюють на склади, а закон про заборону найбільшої конфесії країни називають «нормальним регулюванням» – і все це подають світові як «свободу віросповідання» – йдеться вже не про помилку і не про пропаганду. Йдеться про свідому підміну реальності.

Радянська влада діяла так само: брехала сама й примушувала церковних лідерів бути співучасниками цієї брехні. Історія вже відповіла на питання, чи працюють такі схеми. Не працюють. Брехня не скасовує фактів, а гоніння не стають меншими від того, що їх заперечують. Рано чи пізно правда все одно виходить назовні.

Читайте також