Свічковий огарок і чиста совість: історія пономаря Саші

Урок для вівтарника. Фото: СПЖ

Вівтарник Саша на нашому приході вважався досвідченим пономарем на тлі «малюків», як він поблажливо називав молодших пономарів, які більше заважали, ніж допомагали.

​– По-перше, пономар-професіонал має прийти до храму раніше за всіх, – повчав їх Олександр, – як Ангел ранковий. «Пономар» у перекладі означає «помічник». Далі – зробити три поклони Престолу Божому. Потім слід запалити лампади до приходу диякона, увімкнути електрочайник, щоб вода була гарячою, та електроплиту, на яку кладеться вугілля для розпалювання кадила.

​По-друге, коли приходить священник, потрібно попросити у нього благословення на облачення у стихар і приготувати батюшці воду для вмивання рук, подати рушник.

​Безліч інших службових нюансів, що входять до обов'язків вівтарника-пономаря, Саша опустив, враховуючи вік своїх підопічних.

​Школа дячків і пономарське мистецтво

Колись, у минулому столітті, таких пономарів іменували дячками, розповідав Саші батюшка. Крім усього іншого, на святах вони читали на кліросі паремії зі Старого Заповіту, дзвонили у дзвони, обслуговували архієрея як іподиякони і виконували багато інших богослужбових дій.

​Звичайно, Сашко-Олександр користувався повагою серед інших пономарів собору, давав їм вказівки – кому виходити зі свічкою, а кому зі святим маслицем для помазання прихожан. І головне – він знав, яке облачення приготувати для служачого священника і яку митру витягти для настоятеля.

​Особлива відповідальність лежала на юному Олександрі у читанні Апостола. Для цього необхідно було знайти у церковному календарі богослужбові вказівки, заздалегідь підготувати і прочитати церковнослов'янською мовою текст із супроводжуючими діалогами – заняття відповідальне і важливе. Звичайно, духовенство і прихожани пророкували йому шлях до семінарії, академії і служіння у священному сані, про що він і сам періодично мріяв, розглядаючи духовенство і дияконів у чудових облаченнях.

​Випробування блекаутом

Великим випробуванням для Саші-пономаря стали воєнні дії з обстрілами міста. Почали відключати світло й опалення, у квартирі було холодно, а в храмі освітлення забезпечували свічки і встановлений електрогенератор.

​І тут трапилася спокуса. Як завжди, Санька останнім вийшов з вівтаря, перед цим дістав із шафи пилосос, почистив вівтарний килим, прибрав приміщення пономарки, вичистив кадило, замкнув вівтар зсередини і зібрався йти додому. Погляд його упав на столик, де лежали воскові свічки, які зняли з підсвічників після служби, щоб замінити новими цілими.

​Надалі використані свічки складалися у ящики і відправлялися кудись на свічковий завод на переплавку, звідки приходили нові. Особливо цінувалися ті свічки, з яких не капав по краях розплавлений віск і які горіли довго, не пошкодивши гарячим воском Престол і облачення духовенства. Ось такий невеликий згорток використаних свічок і поклав у свій рюкзак пономар Саша, щоб запалити їх вдома на радість мамі, коли настане блекаут.

​Світло на кухні і темрява в душі

Мама справді зраділа такому новшеству: на кухні стало особливо світло й затишно. Бо ніщо так не гріє душу, як світло свічки – казав хтось у храмі з батюшків. Правда, мама поцікавилася:

​– А тобі дозволили брати це додому?

​На що Олександр відповів, що і питати ні в кого не треба, оскільки свічки вже не свічки, а огарки, хоч і великі.

​– І все-таки, думаю, благословення слід було б взяти, – обережно резюмувала мама.

​Але сумніви закралися в душу Саші, і він відмахнувся від них, розмірковуючи, що пономарить зовсім безкорисливо, і взяти собі 5–7 використаних свічок має повне право. На тому свічкове питання було закрито, хоча в душі залишилося відкритим.

​«Добре, – думав він про себе перед сном після вечірніх молитов. – Кому потрібні ці огарки? На переплав підуть. І скільки б з них вийшло нових свічок? Ну, припустимо, три великих. Здається, така свічка у свічковій лавці коштує 25 гривень. Отже, я вкрав у Церкви 75 гривень! А значить, – міркував далі Саша, – я порушив 8-му заповідь Бога «Не вкради», отже, я – злодій і злочинець, святотатець і мародер!»

​Бідний Саня від такого самовикриття почервонів і покрився потом. «І горіти тобі в аду негасимому, де плач і скрегіт зубів…» Зі страху від такої жахливої перспективи він ледь не заплакав, і босоніж потопав на кухню за свічками, знову упакувавши їх у поліетиленовий пакет.

​Глас диякона і перемога над собою

У суботу він прийшов на службу до вівтаря і приніс із собою ці злощасні свічки. Виймаючи з рюкзака пакет, він почув громогласне питання диякона:

​– А що це ти притягнув, Олександре? – прогримів дияконський бас над головою переляканого пономаря. І Сашкові здалося, що в руці диякона не кінець золотистого ораря, а блискучий меч, яким буде знесена з плечей його грішна голова. У горлі застряг клубок, і блідий пономар зі сльозами на очах видавив із себе:

​– Це я, батюшко, взяв додому огарки великих свічок, а потім зрозумів, що не можна було це робити, тому що вчинив я, як тать і лихоїмець, оскільки взяв їх без благословення. Отже, вкрав і підлягаю суду Божому. І мене позбавлять пономарства і віддадуть анафемі… – пролепетав бідний Санька і розплакався, як п'ятирічна дитина.

​Диякон дивився на нього ошелешено і здивовано.

​– Ну ти й загнув, Санько! – пробасив він. – Благословення у твоєму випадку, звичайно, взяти не завадило б, бо без благословення у храмі і кроку не можна ступити. Але підійди до отця настоятеля після служби, а я сам йому скажу, щоб видав тобі з десяток великих свічок у подяку за твої труди. До речі, згадався мені щойно один епізод із спогадів митрополита Антонія Сурозького, коли він юнаком у таборі для скаутів стояв над огризком олівця, борючись із собою: взяти його чи ні. І переміг спокушення, не взяв. І ти, ось, повернувши свічкові огарки, переміг хоч малу, але спокусу. Спаси тебе Христос!

Читайте також