Розповіді про давню Церкву: стан духовенства в перші століття

Оріген – видатний учений давньої Церкви. Фото: СПЖ

Освіта

​Як уже говорилося в попередніх публікаціях, в апостольські часи християнство поширювалося мандрівними харизматичними проповідниками: апостолами, пророками та дидаскалами.

Від єпископів і згодом пресвітерів особливої вченості не вимагалося. Вимагалася щира і правильна віра та висока моральність. Навчання пасомих у вірі входило до обов'язків єпископів, але не було основою в їхній діяльності. Відповідно, не було жодної системи християнської освіти або шкіл, де бажаючі могли б почерпнути знання про християнство.

​Практично відразу християнські проповідники зіткнулися з необхідністю полемізувати, з одного боку, з іудеями, а з іншого – з язичниками.

Причому зрозумілою для них мовою. Іудеї досить швидко відкинули християнство, а язичницькі філософи почали його осмислювати, що потребувало знання філософії християнськими проповідниками, а отже, і створення шкіл.

​Однак у II ст. ставлення до створення християнських шкіл було неоднозначним. Багато християнських діячів ставилися з великою підозрою до «зовнішньої вченості» та язичницької філософії. Так, близько 200 року Тертулліан у трактаті De praescriptione haereticorum ставить своє знамените запитання: «Що ж спільного у Афін з Єрусалимом? Що в Академії з Церквою? Що в єретиків з християнами?». Тобто в уявленні Тертулліана вченість майже дорівнювала єресі. Чому так?

​Справа в тому, що того часу в греко-римському світі існувало безліч філософських шкіл, які занадто «творчо» осмислювали християнське вчення, поєднували його з різними філософськими теоріями і ставали, таким чином, розсадниками різних гностичних єресей. Наприклад, однією з найвідоміших у середині II ст. була школа Маркіона в Римі. Там учили, що видимий світ створений жорстоким Деміургом, а Христос – це Син доброго, але трансцендентного Бога.

​Створення християнських шкіл було велінням часу, чому сприяло і згасання діяльності мандрівних харизматичних місіонерів. І вже в другій половині II ст. в Александрії виникає огласительна школа. Її засновником був Пантен, колишній філософ-стоїк, який навернувся у християнства. Його наступником став знаменитий Климент Олександрійський, який писав: «Філософія була для елінів тим же, чим Закон для іудеїв – дітоводителем до Христа» (Строматы). Найбільшого розквіту Олександрійська школа досягла за Орігена (бл. 185–253), який створив цілу програму богословської освіти: вивчення Священного Писання, грецької філології, риторики, філософії.

Діяльність Орігена істотно вплинула на формування інтелектуального обличчя християнського духовенства.

​Крім Олександрійської, подібна школа близько 231 р. виникла в Кесарії Палестинській і стала важливим богословським осередком Сходу; в Антіохії Лукіан Антіохійський до кінця III ст. формує свою школу, яка стала, якщо можна так висловитися, богословським конкурентом школі Олександрійській. У Римі та Карфагені за відомих проповідників Іпполіта, Тертулліана, Кипріана формувалися якщо не школи, то богословські гуртки, які справляли помітний вплив.

​Таким чином, освіта духовенства в цей період не була централізованою: вона залежала від конкретних учителів і місцевих традицій і охоплювала лише невелику частину кліру.

​Моральний стан духовенства

У II–III ст. моральний стан духовенства був неоднозначним. Пам'ятки того часу рясніють описами того, яке святе життя повинні проводити пастирі. Наприклад, Єрм (середина II ст.) у книзі «Пастир» пише: «Єпископи і диякони мають бути святими й непорочними, служити Богу чистим серцем». А ось цитата Ігнатія Антіохійського з Послання до Магнезійців: «Єпископ головує на місці Бога… пресвітери – на місці собору апостолів».

Милосердя, жертовність, щире прагнення утримати правильну віру і не заблукати у множині лжевчень зустрічається у багатьох описах пастирів того часу.

​Гоніння на християн, які періодично виникали в різних місцях Римської імперії, виявляли як святих мучеників, так і відступників. Християн, викритих у тому, що вони вірують в Ісуса Христа, не страчували відразу. Як правило, їм давали час на роздуми, можливість відректися і врятувати своє життя. Якщо вони не скористалися цією можливістю, їх піддавали тортурам і тільки потім убивали. Існує безліч свідчень, як християнські пастирі приходили до мучеників у цей час, зміцнювали їх у вірі, застерігали від зради. Прості віруючі відвідували їх у темницях, приносили їжу, обробляли їм рани. У цей період постраждали такі стовпи Церкви, як Ігнатій Антіохійський Богоносець, Полікарп Смірнський, Юстин Філософ, Кипріан Карфагенський, папа Сікст, Лаврентій Римський, Діонісій Александрійський та багато інших.

​Але маса християн і пастирів під час гонінь виявлялися відступниками від віри. І причиною цього часто ставало їхнє негідне життя у спокійний час.

Так, Кипріан Карфагенський (III ст.) у листах з гіркотою пише про кліриків, які у мирний час «не зберігали належної суворості» і під час гонінь «замість того, щоб бути прикладом для стада, стали приводом до спокуси». Бували випадки, коли єпископи самі приводили свої громади до язичницьких храмів для принесення потрібної жертви ідолам.

​Збереглося достатньо свідчень про те, що пастирі подекуди працювали не стільки Христу, скільки користолюбству і владолюбству. Особливо багато таких свідчень з'являється у III ст. Наприклад, Кипріан Карфагенський дає такий відгук про єпископів: «Вельми багато єпископів, припинивши піклуватися про Божественне, стали піклуватися про мирське; залишивши кафедру, покинувши народ, вони вештаються по чужих областях, намагаючись не пропускати торгових днів для корисливого прибутку, і коли брати в церкві голодують, вони, захоплені любостяжанням, підступно заволодівають братськими, тобто церковними, доходами, і даючи частіше позичку, збільшують свої бариші».

​А ось характеристика єпископів кінця III ст. Євсевія Кесарійського: «Уявні наші пастирі, знехтувавши закон християнський, запалилися взаємними чварами, примножували тільки одне – розбрат і погрози, заздрість, ворожнечу один проти одного і ненависть, і сильно домагалися першості, бажаючи володіти безмежною владою».

​Церковний історик Антон Карташев головною причиною такого жалюгідного стану бачить те, що «у третьому столітті пастирське служіння вже перестає бути покликанням, а до певної міри стає вигідною професією...». Однак це не можна визнати основною причиною. Корінь зла (як і добра) криється все ж у самій людині, а не у зовнішніх обставинах.

​Мабуть, найнеоднозначнішим явищем того часу був досить поширений звичай співжиття чоловіків і жінок, які присвятили себе духовному життю.

Це називалося духовним шлюбом і передбачалося, що статевих стосунків у таких відносинах не буде. Причому часто такі «духовні» брати й сестри не лише жили під одним дахом, а й спали під однією ковдрою. Той самий Єрм у книзі «Пастир» описує ситуацію, коли один пастир залишив Єрма ночувати разом із «дівами».

«Отже, я залишився один із тими дівами, і вони були веселі й лагідні до мене, особливо чотири найвродливіші з них. <…> З нами, – кажуть вони, – спатимеш як брат, а не як чоловік, бо ти брат наш, і після будемо жити з тобою, бо дуже тебе полюбили. Мені ж було соромно залишатися з ними. Але та, що здавалася між ними першою, обняла мене й почала цілувати. І інші, побачивши, що вона обняла мене, також почали цілувати мене й бавитися зі мною. Деякі з них співали й водили хороводи. А я мовчки, але радісно ходив із ними, і здавалося мені, що я помолодшав. Настав вечір, і я хотів іти додому, але вони затримали мене. Отже, я пробув із ними цю ніч біля башти. Вони розстелили на землі свої туніки й поклали мене посередині <…> Я отримав велику насолоду від того, що залишився з ними».

Це, власне, опис вершини «безпристрасності» й «духовності». Зрозуміло, що в таких умовах украй важко, якщо не неможливо, утриматися від гріха. Багато святителів і церковних письменників як III ст., так і IV ст. засуджують подібну практику, що зайвий раз свідчить про її поширеність. Перший Вселенський Собор (325 р.) своїм третім правилом забороняє цей звичай.

Отже, моральний стан духовенства II–III століть не можна описати ані в чорних, ані в білих тонах. Велика святість могла сусідити з розпустою й користолюбством. Водночас статус забороненої релігії значною мірою стримував прояви вад духовенства й вірян. Ті, хто вирішував приєднатися до Церкви, розуміли, що це може стати шляхом на Голгофу.

Матеріальне забезпечення духовенства

Апостол Павло у своїх посланнях визнає за церковними пастирями право «жити від благовістя» (1 Кор. 9, 14), тобто отримувати матеріальну винагороду від християнської громади. Проте сам він цим правом не користувався: «Самі знаєте, що потребам моїм і тих, що були зі мною, послужили ці руки мої» (Діян. 20, 34). Вочевидь, таке поєднання професійної діяльності й церковного служіння було типовим для перших століть. Єпископ, пресвітер або диякон продовжували займатися своїм звичним ремеслом, яке й давало їм засоби до існування. Це означає, що їхнє матеріальне становище було приблизно таким самим, як і в інших членів громади. А якщо врахувати, що християни перших століть переважно були людьми бідними («Подивіться, браття, хто ви, покликані: небагато з вас мудрих за тілом, небагато сильних, небагато шляхетних…» (1 Кор. 1, 26)), то й духовенство було таким самим.

У II ст. багато кліриків продовжують працювати й самостійно заробляти собі на життя. Наприклад, Юстин Філософ продовжував утримувати себе викладанням філософії, вже займаючись активною церковною діяльністю. Проте поступово відбувається перехід до моделі, за якої духовенство отримує матеріальне забезпечення від громади. Водночас джерела, як правило, не виокремлюють їх в окрему категорію й не говорять про спеціальне утримання кліру. Тим більше немає даних про будь-які фіксовані зарплати або закріплені за духовенством джерела доходів. Юстин Філософ і Тертуліан пишуть, що кошти, зібрані громадою, мають передусім витрачатися на допомогу бідним і нужденним. Із цього можна зробити висновок, що клірики в питанні матеріального забезпечення прирівнювалися до цих категорій.

До середини III століття становище починає змінюватися. Кількість громад зростає, як і число членів у кожній із них. Збільшується богослужбове, учительське й адміністративне навантаження на кліриків, передусім на єпископів. Наприклад, у Римі за єпископа Корнелія (251–253 рр.) клір складався з 46 пресвітерів, 7 дияконів, 7 іподияконів, 52 читців, екзорциста й воротаря. При цьому римська громада утримувала близько 1500 вдів і нужденних. Зрозуміло, що за таких масштабів поєднувати церковну діяльність із ремеслом було складно. А по суті – й непотрібно, оскільки громади у великих містах, а тим більше в столиці імперії, у матеріальному плані були добре забезпечені.

В «Апостольських правилах» (кінець III – початок IV ст.) сказано: «Повеліваємо єпископу мати владу над церковним майном. <…> Також щоб і сам брав на необхідні потреби свої й для прийому братів-подорожніх, щоб не терпіли нестачі ні в чому» (правило 41). Це вже модель, за якої духовенство живе не за рахунок власних коштів, а за рахунок громади. Хоча й у цей час нерідко трапляються випадки поєднання церковної та іншої професійної діяльності. Наприклад, Кипріан Карфагенський у листах згадує про кліриків, які ведуть господарські справи й навіть торгівлю.

Отже, у перші три століття матеріальне становище духовенства мало чим відрізнялося від становища простих вірян. Наприкінці цього періоду клірики перестають поєднувати церковну діяльність із ремеслом і, як правило, повністю переходять на утримання громади. Однак у цей час за ними не закріплюються жодні окремі привілеї чи спеціальні джерела доходів.

Духовенство перших трьох століть – це органічна частина християнської громади, яка ще не виокремилася з неї й не трансформувалася в окремий стан.

Клірики мали ті самі чесноти й вади, що й інші християни. Святість сусідствувала зі слабкістю й малодушністю, милосердя – зі сріблолюбством, освіченість – із неграмотністю.

Поки християнство залишалося гнаною релігією, клір жив тим самим життям, що й громада. Проте вже наприкінці III століття починають окреслюватися процеси, які в наступному столітті змінять саме становище духовенства в суспільстві. Про це – у наступних публікаціях з історії давньої Церкви.

Читайте також