Застереження ПЦУ: до чого призводить негативна ідентичність

Церква, побудована на запереченні, не може бути Церквою Христовою. Фото: СПЖ

Коли люди об’єднуються в групу, перед ними неминуче постає питання: «Хто ми?» Що нас поєднує? Це справедливо для будь-якої спільноти, зокрема й релігійної.

Сповідання апостола Петра: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16:16) – стало тим каменем, на якому утверджена Церква: «І на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не переможуть її…» (Мф. 16:18). З точки зору соціальної психології це позитивна ідентичність: ми – ті, хто вірить у Христа як Сина Божого, у Його смерть, воскресіння та спокутну жертву. Основа Церкви – не заперечення («ми не іу.амппппдеї, не язичники, не ще хтось»), а твердження: «Ми – ті, хто йде за Христом» .

Не існує груп, чия самосвідомість була б стовідсотково позитивною або негативною, проте майже завжди можна побачити, який тип переважає. Згадаймо, хто в Євангелії будував своє самовизначення на запереченні і був за це засуджений? Фарисей із притчі, який говорив: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники, або як цей митар…» (Лк. 18:11). Далі він перелічував свої заслуги, але стрижнем його думки про себе залишалося заперечення: «я не такий».

На чому будується ідентичність ПЦУ?

Якщо придивитися до того, на чому ПЦУ ґрунтує свою самосвідомість, то ми, безумовно, знайдемо там позитивну складову: «ми православні», «ми спадкоємці князя Володимира». Але все це не виділяє ПЦУ серед інших православних українських конфесій. Те саме кажуть про себе і УПЦ, і УПЦ КП, і навіть греко-католики, які стверджують, що вони спадкоємці «хрещення Володимира». Тому ПЦУ змушена будувати свою ідентичність на запереченні: «ми не московське православ’я», «ми не русскій мір», «ми не УПЦ».

Ось кілька характерних прикладів з офіційного сайту ПЦУ.

Із заяви Синоду ПЦУ від 16.05.2022 р.: «Унезалежнення православних від впливу Москви – невід’ємна складова досягнення Україною перемоги у нинішній війні».

Проповідь Сергія (Епіфанія) Думенка від 28.05.2023 р.: «Дякуємо Богові за відродження і Української Церкви, і нової, справжньої України <…> з яких скинуто ярмо "русского міра" і тоталітаризму».

Проповідь Сергія (Епіфанія) Думенка від 04.09.2025 р.: «Деокупація нашої рідної Церкви від вікового поневолення "русскім міром" <…> Але ми, звільняючись від російського ярма, звільняємося також і від цих духовних кайданів».

Проповідь Сергія (Епіфанія) Думенка від 31.01.2026 р.: «Звільнятися від ярма, яке протягом понад трьох століть "русскій мір" накладав на душу українського народу, на нашу Помісну Православну Церкву – це добро і благо».

У всіх чотирьох висловлюваннях центральним є не утвердження власної віри, а відштовхування від образу ворога.

Характерні риси негативної ідентичності

Описані нижче риси можуть проявлятися при будь-якому міжгруповому поділі, однак при негативній ідентичності вони виникають неминуче і виражені значно сильніше.

Ворожість. Після Другої світової війни британський соціальний психолог Генрі Тайфел (Henri Tajfel) провів низку експериментів, які показали вражаючу річ: для виникнення міжгрупової ворожнечі не потрібен реальний конфлікт інтересів.

При негативній ідентичності, коли група каже: « ми – не вони», вона не просто відокремлює себе від «вони», а робить з «вони» ворога. При цьому навіть не потрібна наявність конфлікту інтересів, обидві групи можуть спокійно співіснувати разом. Але негативна ідентичність не зупиняється на простому запереченні, а неминуче переростає у ворожість. Що ми і бачимо на прикладі ставлення ПЦУ до УПЦ.

Радикалізація. Американська психологічна асоціація (АПА) вказує, що така ворожість не стоїть на місці – вона розвивається в бік радикалізації. Ми спостерігаємо це щодо УПЦ: і керівництво ПЦУ, і представники влади, які асоціюють себе з ПЦУ, і так звані активісти раз за разом посилюють свої заяви та дії.

Хронічне відчуття загрози. З ворожості та радикалізації виростає ще одна риса – постійне відчуття загрози. Воно веде до неадекватності у сприйнятті іншої групи: навіть нейтральні дії протилежної сторони сприймаються як напад і викликають різко негативну реакцію.

Колективний нарцисизм. Соціальна психологиня з Лондонського університету Агнешка Голець де Завала визначає його як «емоційну інвестицію в нереалістичну віру у велич своєї групи». Дослідники цього феномену стверджують, що груповий нарцисизм свідчить про внутрішню невпевненість у своїй спроможності. Чим менше група впевнена у власній цінності, тим голосніше вона вимагає визнання і тим агресивніше реагує на відмову в такому визнанні.

Іншими словами, у ПЦУ, принаймні на рівні підсвідомості, усвідомлюють свою канонічну неповноцінність, неспроможність як християнської організації, дисонанс між заповідями Божими та реальною поведінкою членів ПЦУ тощо. Але це призводить не до переосмислення свого світогляду, а до групового самозвеличення, звеличення свого керівництва (наприклад, явно незаслужені дифірамби на адресу Епифанія Думенка), ідеалізації своєї групи («ми – суперпатріоти») тощо.

І тут все йде по замкнутому колу: нарцисизм збільшує ворожість до іншої групи, а ворожість ще більше підігріває нарцисизм.

Крім перерахованого, соціальна психологія виділяє й інші риси негативної ідентичності: чорно-біле мислення, спрощення реальності, посилення стереотипів і постійний пошук ворогів.

Перспективи негативної ідентичності

Перспективи груп, у тому числі й релігійних, які будують свою ідентичність на запереченні, є наслідком розвитку характерних рис, описаних вище. Найголовніша небезпека для таких груп криється в можливості зникнення суб’єкта, на запереченні якого будувалася ідентичність. У нашому випадку, якщо уявити, що УПЦ раптом перестане існувати або значно зменшиться її суспільна значущість, то в ПЦУ станеться те, що соціальні психологи називають кризою ідентичності.

Схема «ми – не вони» працює тільки, поки є «вони». Коли «вони» зникають, природно, виникає питання: «хто ми»? У світогляді, заснованому на протидії «ворогу», його зникнення обов’язково призведе до пошуку такого ворога всередині себе. Далі – розкол і внутрішня боротьба: пошук «зрадників», «відступників», «недостатньо вірних» або «недостатньо радикальних». Це схоже на ситуацію з перетягуванням каната: якщо одна група канат відпускає, друга неминуче втрачає рівновагу і падає.

Ще Зигмунд Фрейд зауважив, що найзапекліші конфлікти виникають не між групами, які кардинально відрізняються, а між тими, що багато в чому схожі. Він назвав цей феномен «нарцисизмом дрібних відмінностей». Коли зовнішній ворог зникає або слабшає настільки, що перестає бути суперником, радикалізація спрямовується всередину. Значення «малих відмінностей» гіперболізується. Іншими словами, група, яка побудувала свою ідентичність на запереченні, починає пожирати саму себе.

Висновок

Ідентичність, побудована на запереченні, завжди живе в борг – за рахунок образу ворога. Але як тільки ворог зникає або слабшає, така група залишається наодинці з собою. Якщо до цього моменту вона не наповнила себе позитивним змістом, вона залишається наодинці з порожнечею. Тоді й з'ясовується, що заперечення не здатне замінити ані віру, ані істину, ані справжню єдність.

Сьогодні негативна ідентичність ПЦУ спрямована проти УПЦ і «русского міра», але логіка соціальної психології невблаганна: завтра вона неминуче обернеться всередину самої ПЦУ. Це станеться, коли головним питанням стане не «проти кого ми?», а «хто ми взагалі?». А на це питання негативна ідентичність відповіді не дає – як не давала її і молитва фарисея.

Читайте також