Чи варто називати Філарета «патріархом»? Відповідь архієпископу Сильвестру

Філарет і архієпископ Сільвестр. Фото: СПЖ

На дев'ятий день після смерті Філарета Денисенка архієпископ Білгородський Сильвестр, ректор Київських духовних шкіл, виступив з публікацією, присвяченою його діяльності. Текст виглядає настільки незвичним, що ми вирішили його коротко розібрати.

Насамперед привертає увагу, що владика називає Філарета «патріархом». Архієпископ і сам прекрасно розуміє ефект від такого найменування, тому починає текст з пояснення, чому так вчинив. Владика нагадує, що жодна з помісних Церков не визнавала за Денисенком патріарший статус, включаючи Константинопольську, де його називали не інакше як «колишнім Київським митрополитом, що перебуває на спокої».

Архієпископ пояснює використання слова «патріарх» стосовно Філарета тим, що «в діалозі між представниками різних християнських конфесій і різних церковних юрисдикцій діє правило: вживати назви і титули так, як вони прийняті у кожної зі сторін діалогу».

«Це природне правило ввічливості. Саме тому я тут називаю покійного Філарета (Денисенка) патріархом», – підкреслив владика.

Чому для владики Сильвестра Філарет – «патріарх»

І тут виникає кілька питань.

По-перше, залишається невідомим, з ким конкретно владика Сильвестр хотів би вести діалог, іменуючи Філарета «патріархом».

Як він уже зазначив, у Константинополі Філарета патріархом не вважали, а в ПЦУ його називали виключно «почесним патріархом». Офіційно словосполучення «патріарх Філарет» використовують сьогодні лише в Київському патріархаті. Але сьогодні це маргінальна малочисельна структура, яка от-от буде поглинена ПЦУ. А з нею зникне і згадане найменування.

Якщо ж владика має на увазі ПЦУ, то варто нагадати, що УПЦ на своєму Соборі в Феофанії цілком чітко виклала умови для діалогу з цією структурою. Одним з трьох пунктів (найлегшим у реалізації) був заклик припинити захоплення храмів. Ми всі знаємо, як «відповіли» у Думенка – захоплення були багаторазово посилені.

По-друге, будь-яке прагнення до діалогу має бути обопільним, інакше в ньому немає жодного сенсу. У ПЦУ не просто захоплюють храми – там займаються справжнім цькуванням Церкви, називаючи єпископат, духовенство і вірних УПЦ «фсбшниками», «москалями» і «духовними окупантами».

Думенко не раз заявляв, що не бачить сенсу в діалозі з УПЦ, а його кінцева мета – «приєднання» всіх її парафій до своєї організації. У такій ситуації будь-які заяви про «діалог» не просто безглузді – вони сприймаються опонентом як прояв слабкості і спроба його задобрити.

Таким чином, «ввічливість» архієпископа Сильвестра по суті звернена до порожнечі.

У християнській традиції про покійного не прийнято говорити погано. Але й спотворювати істину заради політесу навряд чи виправдано. «Сподіваюся на розуміння парафіян Української Православної Церкви та їхню християнську любов», – пише владика Сильвестр. Однак навряд чи його сподівання виправдаються. Особливо складно буде зрозуміти владику тим вірним, у яких клірики Філарета відібрали храми. Адже якщо в УПЦ доречно називати Денисенка патріархом, то який сенс було відстоювати свої святині, замість того щоб просто перейти в його юрисдикцію?

Жага влади чи «відчуття незворотних змін»?

Загальновідомо, що аж до 1990 року Філарет був переконаним противником української автокефалії. Він вкрай принизливо відгукувався про членів УАПЦ, говорив виключно російською і не визнавав, що українська мова може використовуватися в богослужінні. Усі прекрасно пам'ятають, коли відбувся «перелом» у риториці та світогляді колишнього Київського митрополита – це були патріарші вибори в РПЦ 1990 року, на яких Філарет, будучи місцеблюстителем престолу, сподівався перемогти.

Повернувшись до Києва після поразки, Філарет Денисенко раптом кардинально змінив свою позицію щодо автокефального руху. Архієпископ Сильвестр описує цей час так: «Цілком очевидно, що відразу після проголошення незалежності України в 1991 р. митрополит Філарет зрозумів, що це не є чимось випадковим. Він відчув, що відбувся, як кажуть, "тектонічний зсув" і що світ уже ніколи не буде таким, як раніше».

За словами архієпископа, Денисенко був прогресивним новатором, який «протягом свого життя неодноразово ставав тим, хто одним з перших відчував незворотні зміни в державі і суспільстві».

Що ж, владика має право на свій погляд. Але поставимо питання: наскільки щирим було таке раптове перетворення? Адже існує безліч свідчень, де Філарет не тільки не підтримував ідею української самостійності, але й усіляко її відкидав. Та й чи був Філарет єдиним, хто в той момент раптом «відчув незворотні зміни»?

Звичайно, ні. З набуттям незалежності України багато переконаних комуністів і прихильників СРСР в одну мить відчули в собі неприйняття тоталітарного радянського минулого і любов до молодої української держави. Просто так збіглося.

У РПЦ відмовилися миритися з Філаретом?

Владика Сильвестр згадує про загадкову ситуацію з листом Філарета від 16 листопада 2017 року, адресованим Патріархові Кирилу і РПЦ, в якому той написав: «Я, як ваш собрат, співслужитель, прошу прощення в усьому, в чому згрішив словом, ділом і всіма своїми почуттями і так само від серця щиро прощаю всім». Архієрей заявляє, що Філарет «шукав примирення і був здатний заради цього йти на компроміси», а також «розраховував, що Собор ухвалить рішення про зняття з нього канонічних покарань і визначить подальший шлях до примирення».

«Однак цього не сталося. Більше того, в російських ЗМІ тоді з'явилися публікації, які істотно ускладнили процес можливого примирення», – пише архієпископ. За його словами, Філарет «не знайшов тоді розуміння з боку патріарха Кирила і Архієрейського Собору РПЦ» і тому «зробив рішучу ставку на переговори з Константинополем, які в результаті виявилися успішними».

«Як тільки десь на горизонті з'являвся хоча б натяк на примирення, керівництво РПЦ робило все, щоб цього примирення не сталося», – підкреслює владика.

Ці слова потребують серйозного аналізу.

За всіх обґрунтованих претензій до нинішньої РПЦ – її підтримки війни і спірних дій щодо УПЦ – ми не повинні дозволяти собі коментувати історичні події в спотвореному світлі.

Якщо детально розглянути ситуацію з листом Філарета, вона виглядає зовсім не так, як її описав владика Сильвестр.

Нагадаємо: згадане звернення Денисенка в РПЦ розглянули 30 листопада 2017 року на Архієрейському Соборі. Ось як про це говорилося в визначенні Собору: «Після гіркотних двадцяти п'яти років розбратів, насильства, взаємної неприязні, образ і непорозумінь, що виникли в українському Православ'ї і українському суспільстві в результаті розколу, з'являється, нарешті, можливість стати на шлях відновлення єдності».

На Соборі відразу ж була створена комісія з переговорів з УПЦ КП. «Якщо ці переговори будуть успішними, звичайно, ми зможемо думати і про подальші кроки», – заявив тоді глава ОВЦС МП митрополит Іларіон (Алфеєв). Більше того, він торкнувся і того самого питання безтактних публікацій в російських ЗМІ, про які згадав архієпископ Сильвестр. Зокрема, замітки «Інтерфаксу», де написали, ніби Філарет просив «помилування» у Патріарха Кирила.

«Я хотів би висловити свій протест агентству "Інтерфакс" у зв'язку з провокаційною публікацією, яка спровокувала дуже обурену реакцію в Україні. Тому що жодного помилування не згадувалося ні в листі від колишнього митрополита Київського Філарета, ні в рішеннях РПЦ», – заявив тоді митрополит Іларіон.

Чи бачимо ми, що Філарет «не знайшов розуміння» з боку РПЦ, що її керівництво «робило все, щоб примирення не сталося»? Ні. Все виглядало якраз навпаки.

На жаль, уже наступного дня після Собору – коли комісія РПЦ з діалогу з УПЦ КП не встигла навіть приступити до роботи – Філарет свого листа фактично дезавуював. Причини такого рішення він озвучив цілком абсурдні. На прес-конференції 1 грудня він заявив, що на Архієрейському Соборі, який розглянув лист, ієрархи мали тут же зняти з нього анафему і негайно відновити з ним євхаристійне спілкування, а сам він каятися ні в чому не має наміру.

Чи варто говорити, що очікувати подібного було в принципі неможливо?

Що насправді означав лист Філарета – так і залишилося загадкою. У прес-службі Київського патріархату написали, що він мав стати початком визнання УПЦ КП як помісної Церкви України (те, що номінально і сталося рік потому під ім'ям ПЦУ).

«Незважаючи на все, в Київському Патріархаті вітають бажання з боку Московського Патріархату вести діалог, – говорилося в заяві. – Однак метою такого діалогу не може бути ні "покаяння" перед РПЦ, ні адміністративне приєднання до неї в будь-якій формі. Єдиною кінцевою метою такого діалогу УПЦ КП бачить виключно визнання автокефалії помісної УПЦ, Київського Патріархату, і об'єднання українського православ'я».

Ми не знаємо, чому Філарет тоді різко змінив позицію. Але навряд чи коректно звинувачувати РПЦ в тому, що його лист залишився без уваги.

Про «зрив діалогу» в 2009 році

У своїй публікації владика Сильвестр згадує ще одну дату – 2009 рік. За його словами, тоді була здійснена перша спроба діалогу УПЦ і УПЦ КП: «Тоді через жорстке втручання Московської патріархії діалог між УПЦ і УПЦ КП було зірвано». Архієпископ підкреслює, що в 2009 році, як і в 90-ті, і в 2017-му, рішення керівництва РПЦ «завжди були спрямовані не на подолання розколу, а на недопущення реального набуття незалежності Церкви в Україні».

Діалог між УПЦ і Київським патріархатом дійсно був розпочатий у 2009 році. Однак жодної інформації про «жорстке втручання» РПЦ у відкритому доступі немає. Навпаки, у 2010 році в синоді УПЦ КП заявили про «зрушення в справі подолання церковного поділу в Україні, які відбулися в результаті діяльності робочих груп Київського Патріархату і УПЦ (МП) з підготовки до діалогу».

Втім, можливо, владика Сильвестр мав на увазі звернення Синоду РПЦ від 26 липня 2010 року «до православних християн України, що перебувають поза єдністю зі Святою Церквою». У ньому містився заклик до возз'єднання з УПЦ, де, зокрема, піднімалося питання про механізми визнання таїнств УПЦ КП і УАПЦ.

У Філарета цей заклик відкинули як «маніпулятивний». Але і це звернення навряд чи коректно розглядати як «жорстке втручання Московської патріархії в діалог між УПЦ і УПЦ КП». До того ж, таке втручання було в принципі неможливе в силу автономного статусу Української Православної Церкви. Усі внутрішні питання в УПЦ вирішувалися і вирішуються самостійно.

Втім, говорячи про діяльність Філарета, не можна не згадати події 2008 року, коли Патріарх Варфоломій приїхав до Києва, маючи намір легалізувати УПЦ КП і УАПЦ. Ситуація була практично ідентична тій, що сталася десять років потому, за одним істотним винятком: Філарет в останню мить передумав.

Існують листи Патріархові Варфоломію від Філарета Денисенка і тодішнього керівника УАПЦ Мефодія Кудрякова з проханням прийняти їхні об'єднані структури в Константинопольський Патріархат як митрополію з перспективою набуття автокефалії.

Коли, здавалося б, усі формальності були улагоджені і від появи нової «церкви» відділяла лише відсутність підписів на готовому документі, Філарет раптом відмовився. Пізніше глава УАПЦ Мефодій Кудряков написав йому у відкритому листі:

«Коли Ви дізналися, що обрання Предстоятеля Української Церкви буде проходити на альтернативних засадах і у Вас немає стовідсоткової гарантії обрання на цей пост, переговори були фактично зірвані… Ви просто не хочете поступатися своєю владою і посадою. У процедурі обрання Предстоятеля Ви побачили потенційну загрозу власній владі в УПЦ КП, яка наразі фактично є необмеженою. Таким чином, дбаючи про власну владу в Церкві, Ви повністю перекреслили можливість канонічної легітимації і отримання канонічної автокефалії для Української Церкви в близькій історичній перспективі».

Зауважимо: це не слова представників УПЦ або РПЦ. Мефодія не можна запідозрити в роботі на Москву – він був одним з лідерів українського автокефального руху ще тоді, коли Філарет, будучи екзархом РПЦ, люто його критикував.

Події 2018 року лише підтвердили правоту Кудрякова. Філарет погодився на створення ПЦУ зовсім не тому, що його цікавила поява визнаної української помісної Церкви, а тому, що Денисенку пообіцяли, що він її очолить. Пообіцяли – але обманули.

«Справа в тому, що про це ми говорили з колишнім президентом у присутності Епіфанія ще перед Собором. І президент мені говорив: "Ось ви будете керувати Церквою, як і керуєте, а Епіфаній – представляти Церкву зовні"», – скаржився згодом Денисенко.

Як ми знаємо, виявивши обман, Філарет без вагань покинув «визнану автокефальну українську церкву» – структуру, яку сам називав справою свого життя, – і став заново вибудовувати Київський патріархат, де міг залишатися безроздільним володарем.

***

Підсумовуючи, можна погодитися з владикою Сильвестром у тому, що Філарет Денисенко «був сильною, вольовою особистістю». Але навряд чи варто оцінювати його як людину, яка боролася насамперед за ідею помісної Церкви. Так, він дійсно боровся, але не інтереси Церкви були його головним мотивом. Факти свідчать: найвищою його метою завжди була безроздільна влада, а де саме панувати – для Філарета було не так уже й важливо. В одному з інтерв'ю він сам визнавав, що якби в 1990 році його обрали патріархом РПЦ, то доля «української церкви» його б не цікавила.

Тому не погодимося, що цю людину варто було називати «патріархом», хай навіть заради ввічливості.

Втім, архієпископ Сильвестр цілком справедливо закликає нас пам'ятати Христову заповідь про «необхідність возносити молитви за всіх – навіть за тих, кого вважаємо своїми ворогами і кривдниками».

Тому приєднаємося до архієпископа і побажаємо новопреставленому Філаретові спочити в мирі: «Тепер його земний шлях оцінюється вже не на людському суді, а на Суді Божому. Отже, будемо просити Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він явив Свою милість до новоспочилого. І будемо сподіватися, що коли ми самі постанемо перед Богом, то Господь проявить Свою милість і до нас. Будемо пам'ятати слова апостола Іакова: "Суд без милості не сотворившому милості; милість торжествує над судом" (Іак. 2:13)».

Читайте також