Церква, ТЦК і війна: чому «патріотичні» конфесії мовчать про головне

В УГКЦ вважають, що невдоволення діями ТЦК у соцмережах висловлюють лише боти. Фото: СПЖ

На початку квітня у Львові сталося вбивство співробітника ТЦК Олега Авдєєва. Ця подія викликала великий резонанс. І найшокуюче – у соцмережах українці здебільшого радіють цьому вбивству. І ця радість – дуже серйозний сигнал: ситуація зі ставленням суспільства до війни загалом і до ТЦК зокрема – вкрай неоднозначна.

В УГКЦ цієї неоднозначності не бачать і вважають її російським ІПСО. Наприклад, медійний львівський клірик Юстин Бойко вказує, що насильство проти ТЦК спровоковано штучною кампанією «ботів» у соцмережах, і той, хто її підтримує, розпалює ненависть до військових і «теж тяжко грішить». Він каже, що насильства над військовими комісарами в Україні вже дуже багато, і підкреслює: вбивство саме по собі є тяжким гріхом, але вбивство співробітника ТЦК – це «особливо тяжкий гріх».

У моральній оцінці вбивства як такого з кліриком УГКЦ складно не погодитися – це дійсно смертний гріх. І виплески ненависті в соцмережах – теж. Але проблема в тому, що ситуація з ТЦК набагато складніша і багатогранна, ніж її описує Бойко. Він представляє Авдєєва, а також його постраждалих колег, однозначною жертвою. А насильство проти них – загрозою для країни, бо це «не дай Боже, призведе до якихось громадянських конфліктів».

Однак церква має закликати до покаяння всі сторони конфлікту. І ТЦК найчастіше зовсім не виглядає жертвою – скоріше навпаки.

ТЦК: захист Батьківщини чи викрадення людей?

Бойко скромно згадує, що в діях військових комісарів «є різні зловживання». Але ні для кого не секрет, що слово «зловживання» – надто м’яке для того, що відбувається.

Щодня в медіа публікуються десятки відео жорстоких затримань і побиття, які в народі називають «бусифікацією». За останні місяці та роки в результаті таких затримань зафіксовано безліч серйозних травм і смертельних випадків. У владі якийсь час намагалися представити ці випадки роботою ІПСО (як це робить і Бойко), але народ це не сприйняв: практично у кожного українця є родичі або знайомі, які стикалися з ТЦК. У соцмережах регулярно з’являються історії людей, які вийшли по хліб або ліки, але незабаром опинилися на нулі, а ще трохи пізніше – на кладовищі.

Особливо людей обурює те, що часто військові комісари забирають людей, щоб потім запропонувати їм свободу в обмін на гроші. Ця інформація настільки поширена, що про неї відкрито говорять на найвищому рівні. Нардеп Георгій Мазурашу в ефірі заявив, що, згідно з середніми розцінками, викраденому чоловіку співробітники ТЦК пропонують вийти з автобуса за 5000$, з військкомату – за 10 000$, а щоб покинути навчальний центр, потрібні ще більші суми. За словами Мазурашу, в деяких випадках, щоб відкупитися від військових комісарів, люди змушені продавати квартири та інше майно.

Журналісти «Української правди» проаналізували реєстри кримінальних справ, пов’язаних із ТЦК, і опублікували суми, які військові комісари вимагають від спійманих українців. Вони варіюються від 2000$ до 50 000$.

Фактично все це нагадує не захист Батьківщини, а дії людей, які викрадають громадян з метою викупу.

Водночас ми не чуємо ні від Бойка, ні від інших представників «патріотичних» конфесій, що дії ТЦК – це «особливо тяжкий гріх». Адже Бог говорив Мойсею: «Хто викраде людину і продасть її, або знайдеться вона в руках у нього, то треба стратити його» (Вих. 21:16).

Так, сьогодні ми живемо в новозавітну епоху, але ці слова Господа не втратили своєї актуальності. Однак ні в УГКЦ, ні в інших «патріотичних» конфесіях цього не помічають.

Чому українці не хочуть воювати

І тут, напевно, варто задатися головними питаннями – а чому в ТЦК взагалі застосовують силу? Чому українці платять їм за звільнення такі величезні гроші? Чому відчайдушно чинять опір людоловам, чому самі не хочуть йти на фронт, як у 2022 році?

Чим далі триває війна, тим більший розрив між пафосною риторикою влади про війну «до переможного кінця» або «справедливого миру» і реальністю, коли абсолютна більшість людей воювати вже не хоче. Українці готові продавати квартири, сідати до в'язниці за опір військовим комісарам, готові ризикувати життям під час таємного перетину кордону, але не готові віддавати його за захист Батьківщини.

Ми не будемо розбирати можливі причини ситуації, що склалася – масову корупцію, відсутність на фронті дітей еліти та інше. У нас простіше питання: чому позицію влади щодо насильства над своїми громадянами підтримують «патріотичні» конфесії?

Бронь в обмін на лояльність

Найбільш очевидна відповідь: всі вони мають бронь і на нуль не підуть. Більше того, цю бронь вони багато в чому отримують за підтримку мобілізаційної політики влади. Бойко розповідає, що віра в Бога перетворює ухилянтів і дезертирів «на дуже хороших воїнів». Клірик ПЦУ Олексій Філюк запевняє, що в «лові людей по місту» немає нічого гріховного. «Митрополит» ПЦУ Климент Кущ закликає українців «не влаштовувати шоу в ТЦК», а йти на фронт.

Цікаво, але при всій зовнішній войовничості, «патріотичні» конфесії точно так само ховають від військкоматів своїх співробітників, у яких немає броні. Тут доречно згадати випадкове зізнання Святослава Шевчука в телеефірі, що в УГКЦ ховають від мобілізації своїх співробітників. І відповідь митрополита Олександра (Драбинка), що й у ПЦУ чинять так само.

Але чому звичайні українці, згідно з риторикою «патріотичних» ієрархів, воювати повинні, а «блатні» – ні?

Напевно тому, що там керуються принципом: «Точку зору визначає місце сидіння».

Наприклад, більша частина структур тієї ж УГКЦ перебуває за кордоном. Звісно, ні про яку мобілізацію там не йдеться. І взагалі, виходить, чим далі людина перебуває від зони бойових дій – тим вищий її «бойовий дух». Як це не абсурдно звучить, але саме таким принципом користуються у своїй риториці дуже багато українців, у тому числі й керівництво релігійних організацій.

Хто насправді страждає

І це стосується не тільки роботи ТЦК та мобілізації, а й загального ставлення до війни. З усіх українських юрисдикцій духовенство та віряни УПЦ страждають від неї незрівнянно більше за всіх інших. Повністю або частково зруйновано понад 350 храмів УПЦ. Вбито та поранено десятки кліриків. Її священників, дияконів, ченців і навіть єпископів масово відловлюють і відправляють на фронт. Рахунок вже давно йде на сотні. Людей, які присвятили своє життя Богу і не мають права торкатися зброї, відправляють на передову, практично прирікаючи на смерть. Більше того, війна стала приводом для відвертого переслідування духовенства та віруючих з боку держави та суспільства.

У «патріотичних» юрисдикціях ситуація інша: кількість постраждалих храмів незрівнянно менша, духовенство в безпеці, і вони користуються беззастережною підтримкою держави. Можливо, саме тому позиція цих конфесій щодо мобілізації та війни повністю збігається з позицією керівників держави. А ті, як відомо, безальтернативно перебувають біля керма, доки не будуть проведені вибори. Вибори ж не проводяться, доки триває війна. Замкнуте коло.

Варто відзначити й інше: свій авторитет «патріотичні» юрисдикції будують не на християнських цінностях, а на мілітаристській риториці та ненависті до ворога. Тобто риториці, яка сьогодні панує в українському суспільстві, соцмережах і ЗМІ. Не дивно, що ці юрисдикції почуваються цілком комфортно, у них немає стимулів до припинення війни та наближення миру.

Тому немає нічого дивного в тому, що і в УГКЦ, і в ПЦУ виступають проти мирних ініціатив США, заявляючи про необхідність продовження війни до настання «справедливого миру». Наприклад, той самий Святослав Шевчук, виступаючи восени 2025 року в Польщі, заявив, що «справжній мир не має нічого спільного з пацифізмом», а також розкритикував ідею «миру за будь-яку ціну». Виступаючи в Австралії, він висловився проти закінчення війни, якщо це передбачає територіальні компроміси. «Україна – це набагато більше, ніж земельні ресурси чи корисні копалини, це святе місце, де Бог перебуває зі своїм народом», – заявив Шевчук. В іншому виступі він назвав мирний план Трампа «так званим».

Гаразд, нехай ви проти війни, але ж кожен новий день боїв вимагає все нових людських ресурсів. Хто їх повинен буде поповнювати? Тисячі й тисячі представників тієї самої української нації, яку «патріоти» на словах пафосно славлять.

Як війна знищує українську націю

Релігійні лідери у своїй риториці про необхідність продовження війни постійно апелюють до блага українського народу. Але в чому вони бачать це благо, залишається загадкою.

За роки повномасштабної війни населення України скоротилося майже вдвічі. Якщо у 2021 році на підконтрольній території, за словами міністра Кабміну Дмитра Дубілета, жило 37,2 млн осіб, то зараз, за даними британських спецслужб, – близько 20 млн. Смертність перевищує народжуваність у 3 рази. Тільки з «природних» причин – через різницю між смертністю та народжуваністю – країна щороку втрачає кількість українців, порівнянну з населенням Вінниці чи Житомира. А разом з еміграцією ця цифра, за словами голови Інституту демографії А. Гладуна, досягає 1,15 мільйона на рік. З країни за 4 роки виїхало понад 11 млн осіб, і ця кількість продовжує зростати.

З кожним прожитим днем зменшується кількість тих, хто хотів би повернутися з-за кордону. Якщо порівняти статистику настроїв українських мігрантів 2022 і 2026 років, різниця – у рази. І це природно: люди знаходять роботу, вдосконалюють мову, налагоджують соціальні зв’язки, дедалі більше вкорінюються на новому місці.

Голова ОП Кирило Буданов сумнівається, що українці готові повертатися з-за кордону. За його словами, колись «настане той день, коли значна частина повернеться», але поки що статистика свідчить про протилежне.

Іншими словами, кожен новий місяць війни – кожен тиждень і навіть день – означає катастрофічну втрату населення. Причому наймолодшої, працездатної та перспективної його частини.

Голова Офісу міграційної політики Василь Воскобойник прямо каже, що український народ «фізично вимирає». Про те саме попереджає екснардеп Ольга Богомолець: за її словами, українська нація може зникнути вже через кілька поколінь.

Навіть українські католики визнають катастрофічність ситуації. Єпископ РКЦ Віталій Кривицький заявив, що порушував питання демографічної катастрофи на зустрічах із президентом і прем’єр-міністром: «Навіщо ця війна, якщо через 15 років не буде кому сплачувати пенсійні податки, якщо у нас не буде людей? У нас сьогодні не криза, у нас катастрофа».

Виходить парадоксальна ситуація: влада і «патріоти» твердять, що ми воюємо заради українського народу, його майбутнього, а в цей же час це саме майбутнє тане буквально на очах. Тане разом з українським народом з кожним днем війни.

Мігранти замість українців

А що далі? Далі – заміна тих, хто виїхав і загинув, на мігрантів. Про це вже зроблено безліч заяв на найвищому рівні. Воскобойник заявив, що країна вже зараз потребує 8,6 млн робочих рук. Колишній міністр економіки Тимофій Мілованов попередив, що в результаті війни в Україні може залишитися катастрофічно мало населення, а для функціонування економіки знадобиться залучити близько 10 мільйонів трудових мігрантів.

Україна ризикує стати багатоетнічною державою, де українці становитимуть лише незначну більшість. Ольга Богомолець говорить про це відверто: «Територія залишиться, хтось на ній сіятиме зерно, хтось буде, але це вже не будуть українці».

І це не нагнітання емоцій, а звичайні розрахунки. Бізнес-омбудсмен України Роман Ващук заявив, що кожен українець, який гине або виїжджає, звільняє місце для мігранта.

«Є велика частина світу, для якої життя в Україні було б неймовірним апгрейдом. З кожним українцем, який виїжджає, з кожним українцем, який, на жаль, гине, створюється робоче місце для людини з-за кордону», – заявив Ващук, відповідаючи на питання про потенційний наплив трудових мігрантів. Мілованов пророкує сценарій, за яким у повоєнній Україні співвідношення українців і мігрантів може становити 1:1.

З кожним новим днем війни українська нація наближає свій занепад – та сама нація, яка, згідно з патріотичними гаслами, «вище за все».

Чи усвідомлюють все це керівники ПЦУ, УГКЦ та інших юрисдикцій, які декларують небувалу любов до українського народу? Здається, так. Але їхні власні інтереси настільки «ближчі до тіла», що змінювати що-небудь вони не хочуть. ТЦК викрадає українців? – ІПСО. Війна знищує націю? – Російська пропаганда. Крім гасел у стилі «вперед до перемоги» вони нічого не пропонують.

Про що має говорити Церква

Церква покликана бути голосом совісті, а не рупором мобілізації. Її справа – вести людину до Вічності, а не бути підспівувачем тієї чи іншої державної політики. Називати гріхом вбивство співробітника ТЦК – і мовчати про людожерство, корупцію та фактичне знищення народу – означає підміняти християнську мораль політичною лояльністю.

Ми не знаємо, яким має бути мирний договір, які компроміси виявляться неминучими, який шлях приведе до справедливого завершення цієї війни. Але ми знаємо, що кожен новий день бойових дій забирає життя і спустошує країну. І якщо Церква дійсно любить свій народ – вона зобов’язана сказати про це вголос, навіть якщо це суперечить позиції влади. Бо зрештою Церква відповідає не перед державою, а перед Богом. І перед тими людьми, яких з кожним днем стає все менше.

Читайте також