Як правильно проводити Радоницю і зберігати пасхальні традиції?

Молитва за упокоєних. Фото: СПЖ

– Батюшко, на Радоницю на київських кладовищах, як і всюди, просто паломництво! Тисячі людей, похилого віку і молодь, на автомобілях і пішки – практично всі несуть їжу і, як кажуть, «накривають поляни». Невже всі ці люди були на Радоницю в храмі і звідки ця традиція з випивкою та закусками на могилах? Чи не ображає це пам'ять спочилих?

​– Це від невігластва, відсутності віри, незнання суті свята Радониці. Це не тільки пережитки язичництва, але й радянського часу, коли люди, не знаючи віри, прагнули таким чином вшанувати пам'ять рідних і близьких. За багаторічним досвідом знаю, що практикуючі християни нічого подібного собі не дозволяють. Знаєте, один старець називав горілку кров'ю сатани. А люди залишають горілку в склянці на могилі рідних. Що це, як не сатанинський культ? Ми йдемо на кладовище з пасхальним привітанням, тому що Воскресіння Христове знаменує перемогу над смертю і прообразує загальне воскресіння.

​Ми знаємо, що у Бога всі живі, що смерті немає. «Смерте, де твоє жало?» – співає Церква в пасхальні дні. Звичайно ж, у поминальних службах ми душами з'єднуємося зі спочилими, і вони разом з нами святкують Пасху, радіють. Це спільна радість. Тому й Радониця. У цей день, молячись про спочилих, ми співаємо: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що у гробах, життя дарував!»

Обов'язок церковних людей – просвіщати наших родичів і знайомих, пояснювати, як правильно поминати почилих і як молитися про них.

– З яких часів відзначається Радониця?

​– Ще в IV столітті святитель Амвросій Медіоланський рекомендував вірним після святкування Пасхи розділяти це торжество зі спочилими, звіщаючи їм про Воскресіння Христове. Оскільки на Світлому тижні панахиди не служаться, після Фоминого тижня прийнято напередодні Радониці служити парастас і у вівторок – панахиди після Літургії.

​– А як же печаль і скорбота за померлими?

– У тому-то й справа, що не можна забувати, що Господь Воскресінням Своїм переміг смерть, що особливо яскраво виражено в пасхальних піснеспівах на Радоницю. І цю пасхальну радість ми повинні донести нашим померлим, адже Бог «не є Бог мертвих, але живих» (Мф. 22:32).

– Батюшко, а як святкували Великдень у Вашому дитинстві? Адже воно припало на час війни і на післявоєнний час...

– Звичайно, дитяча душа особливо радіє святу. Для нас, дітей того часу, крашені яєчка і скромні пасочки-куличики були веселощами, часи-то були голодні. А в радянський період, коли я вже був молодим інженером-будівельником, взагалі найбільшою радістю було пробратися в храм Божий на Пасху. Тільки зараз ми розуміємо, що роки гонінь і всіляких утисків віруючих виявилися своєрідним випробуванням нашої віри. Треба сказати, віра була сильніша, відвідування храму не було святковим проведенням часу, як це сьогодні можна побачити. Пасха припадала на складні часи, як і сьогодні. Але ж Господь воскрес, радіють небо і земля, і пасхальна радість покриває всю землю. Покриває і тих, хто скорбить і плаче, хто втрачає надію, сумує, сповнюється страху і невідання. Господь оживляє серця людей.

Мої мама і бабуся розповідали, як у дореволюційні часи пасхальний період був особливим, загальнодержавним, надзвичайним. Люди виходили після служб на вулиці і христосувалися, багаті і бідні, юні і старці, всі раділи, всі були як єдина родина. Люди йшли в бідні хатини, йшли в тюрми до ув'язнених, у військові частини. Господь для всіх воскрес, і радість була загальна.

– Сьогодні нецерковні люди йдуть у храми ПЦУ і не знають, що це розкольницькі храми, багато з яких відібрані у нас…

​– Я бачив репортаж із закритої для нас Києво-Печерської лаври на Великдень. Убоге видовище… Знаєте, хто захоче, той розбереться, куди і навіщо йти. Я впевнений, розкол – це тимчасове явище. Історія Церкви свідчить, що всі розколи у всі віки зникали, розсіювалися, як дим. А ті, які якимось чином зберігалися, були і є перевіркою нашої віри, нашим іспитом на вірність Христу і Його Церкві.

​– Отче, як правильно проводити пасхальний період?

​– Треба боятися втратити пасхальну радість. Можна почути: посвяткували і досить. Щоб не втрачати духовну радість, треба бувати на всіх богослужіннях у цей післяпасхальний період. Кожний тиждень сповнений спогадом євангельських подій від Пасхи до Вознесіння Господнього. Якщо ми переживаємо ці події душею, то сама душа буде радіти, тому що кожного разу євангельське слово для людини уважної звучить по-новому, як одкровення. Це духовний закон. Коли молитва, участь у таїнствах, у богослужіннях завжди первинні і найголовніші, всі інші житейські проблеми і труднощі стають уже не такими складними і з Божою допомогою долаються.

​Будемо старатися, дорогі мої, не формально, а від усього серця вітати один одного пасхальним привітанням: «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Читайте також