Якщо молитва вкрилася кригою – це не наша провина

Розмова про холодність на молитві. Фото: СПЖ

Очі ковзають рядками молитовника згори вниз, губи повторюють знайомі з дитинства слова, а розум у цей час десь далеко. Він прокручує ранкові новини або прислухається, чи не завиє сирена. Дочитали правило, подумки поставили галочку – і потім не згадаємо жодного рядка. Знайомо?

Найважче тут навіть не сам холод під час молитви, а сором за нього. Ми боїмося зізнатися собі, що давно стоїмо перед Богом, як актори: зітхаємо там, де належить, хрестимося там, де належить, а всередині – порожнеча і холод.

Крига з давнім ім’ям

У цього стану є точна назва. Аскети називали його скам’янілим нечуттям. Святитель Іоанн Золотоуст знав його настільки близько, що вписав прохання про визволення від цієї недуги до своєї молитви: «Господи, визволи мене від усякого невідання і забуття, і малодушності, і скам’янілого нечуття». Отже, у цей холод християни провалювалися й півтори тисячі років тому – задовго до світових воєн і сучасних суспільних потрясінь.

Запитати про цей важкий стан хочеться того, хто знав його не з книжок. Іоанн Кронштадтський залишився в народній пам’яті полум’яним пастирем, який звершував Літургію зі сльозами. Його серце, здавалося, горіло безупинно. Тим дивовижнішим є його щоденник «Моє життя у Христі». Там молитовник чесно описував дні, коли стояв біля Престолу, а серце було сухим і холодним. Він не засуджує нас, а підтримує.

– Отче, Ви знали цей холод зсередини. Ми стоїмо на молитві, а серце – камінь, губи рухаються, усередині порожнеча. Це вже зрада Богові?

Праведний Іоанн відповідає: «Молитву намагається лукавий розсипати, як піщаний насип, слова хоче зробити, як сухий пісок, без зв’язку, без вологи, тобто без сердечної теплоти». Молитва, за його словом, буває то «будівлею на піску», то «будівлею на камені»: на піску будують ті, хто молиться холодно й розсіяно, – і така молитва розсипається сама собою.

Святий не виніс нам вироку, але назвав винуватця нашого розладу. Це лукавий розтягує нашу молитву по піщинці й висушує її, щоб вона осипалася. У нас просто зухвало крадуть живильну й скріплюючу вологу благодаті.

Оберіг замість Бога

– Але ми часто тримаємося за правило зі страху. Вичитав канон або Псалтир – і ніби прикрився щитом: може, ракета не прилетить, може, день мине спокійно. Молитовник непомітно став оберегом. Що з цим робити?

Отець Іоанн відповідає різко: не можна стояти на молитві «з душевною розслабленістю». І нагадує грізні слова Спасителя: «Наближаються до Мене люди ці... серце ж їхнє далеко стоїть від Мене».

Ось вона, непомітна підміна. Коли ми вичитуємо правило лише заради безпеки, ми й стаємо тими, хто шанує Бога тільки устами. Оберіг займає місце Бога. Страшно навіть не те, що ми втомилися від війни й звикли захищатися молитвою, – страшно, що в такому стані можна жити роками й не помітити підміни.

– Тоді, може, покинути правило, якщо почуттів однаково немає? Не мучити себе?

Святий не велить залишати молитву. «Не допускай, щоб серце твоє було холодним, особливо під час молитви», – пише він.

Це не «перестань молитися», а «не впускай холод у серце». Каркас правила він не ламає. Адже коли внутрішній стрижень надломився, тільки зовнішній каркас і тримає нас на плаву. Покинути молитву, коли нічого не відчуваєш, – це все одно що зняти поручні з обледенілих сходів. Поручні не дадуть упасти.

Сила в порожнечі

– І все ж: що говорити Богові, коли всередині справді порожньо? Коли з себе нічого видавити не можеш?

Отець Іоанн утішає: «Господь такий милосердний, що ніколи не гребує нашою молитвою, але милостиво приймає всяку, і недосконале в ній Сам виправляє, – аби тільки ми зверталися до Нього щиро і зовсім не забували Його».

Ось відповідь, яка знімає камінь із грудей. Чесне «Господи, я нічого до Тебе не відчуваю» – це не провал молитви, а щире звернення, якого чекає Господь. Ми приносимо Богові своє спустошення таким, яким воно є, – а недосконале Він доповнить Сам. Найсміливіше, що може зробити заціпеніла людина, – перестати грати сильного праведника й сказати Творцеві правду.

Якщо зібрати все, що сказав святий пастир, виходить несподіване. Заціпеніння на молитві – не клеймо відлучення від Бога. Найчастіше це слід величезної втоми душі від горя й тривог нинішніх днів. І в цьому душевному затемненні важливо не забути Того, до Кого ми колись прийшли і Кого знайшли у своєму житті.

А на прощання святий праведник залишає пораду, яка допомагала йому самому триматися на плаву: «Нехай кожен горить своїм духом, служачи Господу». У цих словах немає суворого наказу палати через силу – лише спокійне прохання зберегти останню жаринку віри.

Залишається, мабуть, одне запитання. Чи вистачить у нас сміливості стати перед Богом і зі щирістю тихо промовити: «Господи, я нічого до Тебе не відчуваю»? Чи зможемо ми повірити, що Творець чує навіть такий шепіт?

Читайте також